Кожного дня сотні місцевих жителів проходять чи проїжджають по ній, проте мало хто з них помічає цвинтар, що знаходиться на цій вулиці. Власне про нього хотілося би поговорити детальніше.

Цей некрополь був цвинтарем при церкві святого Спаса (Преображення).

У книзі «Нариси з історії давнього Дрогобича» (Дрогобич, 2003), науковим редактором якої є Леонід Тимошенко читаємо, що перша писемна згадка про цвинтар при церкві Св. Спаса міститься в тексті візитаційного протоколу 1764 р.: «… Церква була невізитована того року, і люди говорили Федушкевичеві: “цвинтар пустий, як прийде декан, буде нам докоряти”…»

У архівах було знайдено план цього цвинтаря датований 1902 роком. На нинішній час  це поки що єдиний, знайдений у Дрогобичі, план некрополя.

Доля цього цвинтаря могла бути такою ж, як і так званого   “ турецького холерного”  цвинтаря на вулиці  Завіжній, на якому ховали жертв німецького-націонал-соціалістичного режиму, тобто він мав бути знищеним.  «Радянське слово» від 12 серпня 1969 року повідомляло про знесення цвинтаря, а також і про те, що родичі можуть перепоховати тіла своїх близьких на інших цвинтарях. Після втручання облвиконкому та скарг мешканців процес варварства було зупинено. Та сьомого вересня 1988 року було оголошено про чергову реконструкцію цвинтаря, нібито за бажанням мешканців. Дрогобицька громада зібрала підписи, кладовище вдалося врятувати.

Що ж до самого некрополя то він за розмірами невеликий. Цвинтар на  сьогоднішній день вже повністю «заселений». Ховати на ньому припинили з 70-х років XX століття, про це говорять надгробні написи. Хоча і трапляються  випадки, що і після того як ніби місця вже немає, брама некрополя відкривається, і на місце вічного спочинку прибуває ще один покійник.

Перш ніж увійти  на кладовище, потрібно пройти через невеличку браму з боку головної вулиці. У порівнянні з цвинтарною брамою цвинтаря на Трускавецькій, брама на вулиці Грушевського є доволі скромною, як за розмірами, так і за пишністю. Її прикрашає фігурка Матері  Божої, розміщена над брамою. Вона має  опущені очі, неначе сумує за кожним, хто знаходить місце спочинку на цьому кладовищі. Від цвинтарної брами дорога йде дещо вгору і веде до каплички, а опісля каплички знову опускається. Якщо вкотре проводити паралель між двома некрополями, то вони схожі тим, що обидва розташовані на пагорбах.

Цвинтар поділено на дві майже рівні частини, які розділяє стежка.  На некрополі у поховані люди, що колись заселяли вулицю Стрийську, а саме: Губицькі, Німиловичі, Шипайли, Гевки, Флюнти, Коцюби.

Стосовно людей, які спочивають на кладовищі, а точніше їх біографічних даних, то  хотілося б детальніше зупинитися на прізвищі Німилович, оскільки воно було знаковим для Дрогобича.

Так, на цвинтарі похований вчитель Івана Франка о. Іван Німилович. Згідно з метричною книгою, Іван Німилович народився в Дрогобичі 25 листопада 1839 р. на Задвірному передмісті. Після закінчення Львівської духовної семінарії 1873 року постригся в монахи, став ігуменом монастиря, парохом церви святої Трійці та директором Дрогобицької нормальної школи отців  Василіан. На цих посадах він пропрацював доволі довго, заживши великої пошани серед мешканців Дрогобича..

У Дрогобичі отець Іван Німилович зробив багато добрих і поважних справ. Зокрема, він займався порятунком старих ікон. Відтак, врятовані скарби релігійної культури та мистецтва стали основою теперішньої колекції місцевого краєзнавчого музею «Дрогобиччина».

Помер Іван Німилович у Золочеві 23 травня1909 р. Похорон спочатку відбувся там, задля чого наше місто скерувало до Золочева велику делегацію. Відтак дрогобицька українська громада почала вимагати дозволу на перепоховання свого земляка в рідному місті. Після певних зусиль   1912 року такий дозвіл було отримано, і тлінні останки дрогобичанина були перевезені. На Стрийській дорозі делегацію зустрічало мало не все місто. Кожна церква вийшла зі своїми хоругвами. Поховання влаштували на цвинтарі при церкві  Спаса, де неподалік народився Іван  Німилович. Могила отця була тоді неподалік дороги, і місце поховання вважалося вельми почесним. У часи “ радянського раю ” могилу отця було сплюндровано. Зникла також і єдина фотографія.

Що ж до іншого отця з роду Німиловичів, Дмитра Німиловича, то про нього змістовно написав Микола Зимомря, звідки і черпається основна інформація про цього священика.

Дмитро Німилович  народився 25 жовтня 1907 року в сім’ї знаковій для Дрогобича – у родині Катерини Німилович та Михайла Німиловича. До речі, батько майбутнього духівника за найвищим покликанням був сином Миколи Німиловича (1850-1914), рідного брата отця Івана Німиловича (1839-1909), тобто вчителя Івана Франка, про якого автор «Мойсея» залишив винятково прихильний спомин у своїй статті «В інтересі правди»: «…про вчителів-василіян, під котрими я проходив три роки нормальної школи… таких вчителів, як клирика Крушельницького, що був господарем класи в другій класі, о. ректора Барусевича, що вчив німецького в третій класі, катехиту о. Красіцького, родовитого поляка та о. Німиловича, пізнішого ігумена, що був у нас господарем у четвертій класі, згадую, як про світлих, гуманних та симпатичних людей, що вміли впоїти дітям не страх, а замилування до науки та до чесного, трудящого життя».

Дмитро Німилович навчався в українській гімназії ім. Івана Франка, що була заснована 29 березня 1905 року. Після успішного завершення гімназійних студій Дмитро Німилович 1928 року вступає до духовної семінарії в Перемишлі, де був висвячений у березні 1931 року преосвященним єпископом Йосафатом Коциловським. На початку 30-х років отець Дмитро Німилович розпочав свою душпастирську службу із великим захопленням і відданістю в селі Добрачин, що біля Кристинополя. Невдовзі – з ініціативи Владики Йосафата Коциловського – він отримує парафію у селі Яблониця Руська. Тут обдарований парох від 1933 року розгорнув серед українців активну просвітницьку діяльність, що викликало наприкінці 30-х років адміністративні переслідування з боку польських владних інституцій. Це й спричинило у жовтні 1939 року перенесення місця його служби із Яблониці Руської в парохію села Грабівка. Відома аксіома: «Бог пише про чин людини “по кривих лініях”, бо ж, як сказано, “Царство моє не з того світу”». У цьому сенсі можна з повним правом стверджувати: отець Дмитро Німилович не стільки жив, як служив Всевишньому і невіддільному від духівника переживанню – Україні. Він ніс своїм вірним слово правди, змінював їхні начала віри, щоб наближати для них світло Великодня, Трійці, Різдва, Водохрещі… Тепер знаємо напевно: отець Дмитро Німилович мав жертвенну любов до України, щоденну самовідданість рідному народові, власне, як спонуку до життя. Чи треба підкреслювати, наскільки важко це давалося отцеві  Дмитрові Німиловичу за умов, коли кожна його проповідь містила для вірних спосіб-дороговказ – не забути б про материнську мову, культуру, звичаї.Сфера його впливу ширилася, ставала для 520-и українців із Грабівки ціннісним орієнтиром у стінах парафіяльної церкви святого Юрія, що до 1944 року належала до парафії села Ялин Динівського деканату УГКЦ. І ось наближався день з хроніки його останньої осені, коли отець  Дмитро Німилович  ще міг промовити: «Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх людей своє життя віддає» (Йо. 15:13). Та сумна днина припала на восьме  вересня 1943 року: отець Дмитро Німилович відійшов за межу Вічності у дивовижно страдницьких муках… Нелюди четвертували духовну особу. Вони знущалися над Невільником від двадцять другої години до третіх півнів…

Так закінчується ще одна історія прізвища Німилович.

Похованні на кладовищі і Січові Стрільці, а саме: Степан Пасічник та Осипа Кізло,  також є і спільна-братська могила, у якій поховані жертви НКВД. “Виросла” воначетвертого липня 1941 року, коли тіла невинно убієнних було перенесено з катівні, що розташовувалася на вулиці Стрийській на кладовище.

Згодом 1989 року товариство української мови ім. Т. Шевченка зайнялося  відновленням братської могили. На надмогильному xpecтi було встановлено терновий вінок iз колючого дроту, таблицю з відповідним написом i національними символами. Дев”ятого липня 1989 р. тут відбулась панахида за участю десятків дрогобичан.

На завершення розповіді про некрополь на вулиці Грушевського хотілося б наголосити, що він, як інші дрогобицькі цвинтарі,  є унікальною пам’яткою нашої історії,  про яку не маємо права забувати. Ба  більше – не повинні ми допустити, щоб могили, які є на кладовищі, зрівнялися з землею, адже могили — це історія, а історія — це ключ до майбутнього. Мусимо пам’ятати про це.

 АНДРІЙ МУЦА

Він стоїть на початку цвинтаря на в. Грушевського, праворуч від алеї, притул до неї. Це один із величезної кількості пам’ятників, які створив невідомий майстер для цвинтарів Дрогобиччини. Працював він на межі 19-20 ст., але прізвище не відоме. Є лише одна його сигнатура на одному із пам’ятників на цвинтарі на в. Франка, але вона прочитується погано: "S. HUBIC…". Можливо, остання літера Z, і тоді прізвище можна прочитати як Губич. 

У центральній ніші надгробка бачимо горельєф патрона Андрія Муци. Одягнений у сорочку - хітон і плащ - гіматій св. Андрій зображений з довгим волоссям і бородою. Тлом фігури є хрест у вигляді літери Х, на якому його розіп’яли. Лівою рукою святий тримає книгу, а правою притримує гіматій. Характерним для цього майстра є видовжені обличчя з чітко позначеними вилицями, дуже довгим носом і великими очима.
 
Хоча іноді по контрасту він також вирізьблює і повні обличчя, як бачимо на прикладі обличчя правобічного ангела. Спрощеність у моделюванні вказують на те, що  скульптор вчився не в якомусь професійному закладі, а у народного майстра.  Але його образи  сповнені такої глибини і виразності, що вони врізаються у пам’ять, і забути їх неможливо.

 

Джерело: Газета "Майдан".

 

Hosting Ukraine