вулиця Війтівська Гора

Після Великої Вітчизняної війни і до 1990 року вулиця носила назву Калініна.

Війтівська Гора і сама була одним з Дрогобицьких передмість: у давні часи вона сама знаходилася за міськими валами. Коли у 1825 році вали знесли, розрівняли, Дрогобич, наче зняв тісну сорочину, почав швидко розростатися. Передмістя увійшли до нього складовими частинами. Але ще довго вулиця зберігала вигляд села: вузенькі продовгуваті хатки під гонтом, дахівкою чи соломою, садки, грядки з городиною.

У перші десятиліття ХХ століття тут мешкали  переважно представники польської національності, які працювали на залізниці, нафтопереробному заводі "Польмін" та в державних інституціях. Після другої світової війни, коли поляків переселили до Польщі, а українців з Польщі- на Україну, Війтівська Гора стала "українською".

У 1422 р. польський король призначив  війтом Дрогобича учасника Грюнвальдської битви воєводу Яна Менжика. Очевидно, він уподобав собі узвишшя на передмісті, спорудив там дім, господарські приміщення. Чия гора?- питали люди. Їм відповідали: війтівська. Так і залишилася Війтівська Гора в історії Дрогобича.

На початку вулиці стояла приватна пекарня Я.Нев’ядомського. То була людина, котра однаково вміло володіла і нажитим капіталом, і авторитетом. Без активної підприємливості він для міста би не зробив стільки, скільки зробив.

Я.Нев’ядомський був обирався бургомістром Дрогобича протягом кількох років був також засновником ощадної каси (банку) біля Ринку (там і нині міститься Ощадбанк). Його випічки, крім Дрогобича продавалися у Трускавці та Бориславі. Після смерті Нев’ядомського його пекарню купив Крафт, який перед 1939 роком уже розвозив  хліб автомашиною.

У будинку № 39 містився "гірничий уряд", (тепер приміщення суду). У наступних кам’яницях мешкали ремісник Кушнір, зварич Петрикевич. Поряд з нинішнім шкірвендиспансером була найглибша в Дрогобичі криниця глибиною 56 м. На ланцюгу з двох боків  закріплювалися два відра так, що коли одне занурювалося у воду, друге піднімалося аж до цямрин. Вода з цієї криниці славилася добрими смаковими  якостями, чудово тамувала спрагу. Після Великої Вітчизняної війни джерело засипали.

Будинок № 96- колишня власність відомого в Дрогобичі адвоката  Івана Кобилецького, якиий був прикладом  чесного служіння народові.

Триповерхову кам’яницю № 134  спорудив собі будівельний майстер Валяшек. А ось його колега Кулиняк мав невеличку  хату (№ 97).  Наступні оселі вчительки Ю.Дуцяк, власника цукорні В.Височанського.

Стара вулиця Війтівська Гора закінчувалась коло будинку № 173. Справа є ставки, що утворились на місці  вибраної червоної глини. З неї виготовляли цеглу на приватному цегельному заводі Купферберга, що діяв поряд; згодом його купив нафтопереробний завод "Польмін".

Після війни лівий бік Війтівської Гори, аж до річки Побук забудовано і впорядковано.

 

 Джерело: "Вулицями старого Дрогобича". Р.Пастух.