ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ ТА БРАТСТВА СВ. ЮРІЯ В ДРОГОБИЧІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XVII – ПОЧАТОК XVIII СТ.)

 Присвятивши історії церкви, братства та парафії Св. Юрія в Дрогобичі декілька досліджень, які базувалися винятково на студіюванні доступних джерел1, я прагну також доповнити свої студії археографічними публікаціями. Серед віднайдених та опублікованих джерел виокремлюється заповіт отця Василя Терлецького 1680 р., а також список святоюрських парафіян за розмежувальним актом дрогобицьких парафій 1708 р.2 До певної міри, вирішальне значення мав і оприлюдне­ний ще в 2000 р. візитаційний опис церкви з 1764 р.3 У процесі наступного вивчення документальних джерел до історії церкви Св. Юрія увагу привернули нові, не менш важливі документи тієї ж епохи.

Перший стосується урядування в церкві Св. Юрія отця Василя Терлецького  всередині – другій половині XVIІ ст., який 15 грудня 1680 р. склав свій заповіт (зберігся його оригінал, а також облята в перемишльських актах). Ще при публікації тестаменту я звернув увагу на принциповий момент джерела про те, що, не маючи спадкоємців, о. В. Терлецький, який вважався дідичним (спадковим) володільцем церковного бенефіцію, подарував його разом із храмом місцевому братству. При цьому він згадав, що після пожежі церкви, яка сталася перед чи 1657 р. (свідчення походить з 1657 р.), братство її відбудувало, відтак, храм давно є власністю братства. Отже, священик подарував братству і ґрунт зі цвинтарем, на якому стоїть церква (“onych tez własna jest ta Cerkiew, a cmentarz albo grunt na ktorym stoi Cerkiew leguie y daruie wiecznymi czasy temuy Bractwu”). При цьому парох висловив велику повагу до братчиків. Далі записана цікава рефлексія про те, що о. Василь учинив в перемишльському гроді свою “cessieyu”, щоб ніхто не зміг уневажнити його рішення4. Знаючи про те, що тестамент був внесений до перемишльських актів, я раніше не надавав особливого значення згаданій фразі. Тепер звертаю увагу на те, що “cessieyа” в тогочасному польському лексиконі та діловодстві означала: передача, уступка, уступний акт.

Зі вказаного огляду, і є цікавим та важливим текст першого документа, за газет­ною публікацією М. Гавдяка (1906 р.). Отже, 30 серпня 1673 р. до перемишльських гродських актів була подана для запису угода між священиком і братством. Як свідчить копія документа, священик чітко вказує на відсутність спадкоємців (потомків), що може розглядатися як основний мотив дарчої. Тут поки що відсутній інший мотив, який пізніше був уміщений у тестаменті: братство своїм коштом збудувало храм, який згорів. Можливо, у 1673 р. побудова храму ще не була завершена, принаймні відомо, що в 1663 р. священик брав участь у справі організації контракту на написання ікон. Однак угода вміщує іншу вкрай важливу інформацію, якої не маємо в тестаменті: даруючи церкву з ґрунтами і цвинтарем братству, священик надавав йому особливі права, зокрема право виборності братського священика по його смерті. Усе це мало, у підсумку, сприяти хвалі Божій. Зрозуміло, що йдеться про надання тих прав, якими винятково користувалися ставропігійні братства.

Незважаючи на лаконічність тексту, угода розкриває дуже важливий момент роз­витку братського руху в Дрогобичі, проливаючи світло на ґенезу тестаменту 1680 р., а також побічно підтверджуючи  попередню думку про те, що після смерті о. Василя Терлецького в історії церкви та братства розпочалася епоха братських священиків.

Наступний документ є фрагментом джерела, яке кваліфікується як ерекційна гра­мота для церкви Св. Юрія, від 3 березня 1581 р. Незважаючи на те, що джерело, як і попереднє, взяте з ненаукової публікації того ж таки М. Гавдяка (про це піде мова нижче), немає підстав для того, щоб йому не довіряти. У публікованому фрагменті важливим є окреслення меж земельного наділу парафії Св. Юрія “від потоку Побук аж до Тисмениці”, а також вказівка на прицерковні (парафіяльні, братські) господарські будівлі: ізбу, іздебку та комору з сіньми, в яких мешкала проскурниця. До слова, до­кументальна фіксація проскурниці (тобто особи, яку утримувала парафія для виго­товлення проскурок) у Дрогобичі зустрічається чи не вперше, хоча добре відомо, що проскурниці входили до складу церковного причту. Вочевидь, лише багата парафія могла собі дозволити її утримування.

Повною (як із точки зору формуляру документа, так і його змісту) є архівна копія ерекційної грамоти, датованої 3 травня 1581 р. Збіг дня і року видачі документів на­водить на думку про те, що йдеться про одне і те ж джерело, однак зміст першого не повторюється в другому, тож, можливо, ідеться про різні документи, дуже близькі хронологічно. Перше, на що варто звернути увагу – на згадку святоюрського священика Теодора Страшовського, невідомого раніше. Одразу напрошується припущення, що, можливо, згадана особа в якийсь спосіб отримала привілей на церкву Св. Юрія, всупереч волі покійного Василя Терлецького і місцевого братства. Цікаво, що в про­токолах братства о. Теодор не згадується, тож виникає чергова гіпотеза про те, що його братство не прийняло, позаяк це розходилося із ставропігійними засадами його діяльності. Джерело подає цікаві деталі церковного господарства: попівство (до цього часу цей термін щодо церкви Св. Юрія в документах не згадується) мало лан поля, пляц на соляній жупі, селян-підсадків для обробітку землі. Водночас зміст джерела розширює уявлення про парафіяльне господарство, яке складалося з городів, садів, лук, пасовищ та ставків. Умови функціонування попівства окреслювалися у фундуші для церкви, який згадується в джерелі. Фундуш регламентував вільні доходи: річні, на свято Св. Юрія, місцевому священикові від міської громади, дозвіл на варіння пива, паління горілки, вируб лісу для власних потреб. Цікаво, що інформація про розміри бенефіцію та права місцевих священиків послужила підставою Я. Ісаєвичу для при­пущення, яке він зробив свого часу, що йдеться про одну з небагатьох у Дрогобичі юридик – самоуправних передміських територій5. Насправді ж маємо справу з до­сить багатою міською парафією, і лише наявність у ній братських ставропігійських форм управління може сприйматися як таке, що було винятковим в укладі місцевого життя.

У згаданій візитації 1764 р., перелічені ерекційні грамоти польських королів для церкви Св. Юрія (всі недатовані): дві Сигізмунда (чи Сигізмундів), Станіслава, Яна ІІІ-го. Те, що в 1764 р. у церкві зберігалася публікована грамота 3.05.1681 р., підтверджується її характеристикою, відзначеною візитатором, який згадав поле, городи, сади, ставки, а також підсадків, які сидять тут “вже майже двісті років”.

Скільки протривала епоха братських священиків у церкві Св. Юрія, достеменно невідомо. Братська книга, яка рясніє інформацією про цей період, фіксує в недатова­них точно записах братчиків міщан Федора Старосовського/Старосольського, Івана Монастирського, Григорія Проскурку, Івана Саваловича та Федора Гутика, які могли виконувати функції братських священиків7. Під 1706 р. фіксується святоюрський священик Александр Поповецький. Затим, під 1711 р., віднотовувалася чи не перша згадка отця Стефана Кобрина, який започаткував нову епоху в історії церкви (розпис та напис на стіні церкви, з його портретом)8.

У фондах музею “Дрогобиччина”, зберігся унікальний документ до історії церкви – оригінальна грамота перемишльського єпископа Інокентія Винницького на церковний уряд Стефанові Кобрину, датована 26 вересня 1710 р. Отже, у пастирському листі-презенті повідомляється про “добровільну резиґнацію” того ж року зі Святоюрської парафії і церкви отця Михайла Кульчицького, який міг бути братським священиком, а також апробацію надання дрогобицьким старостою. Щодо Стефана Кобрина, вка­зано, що він нововисвячений. Новому парохові надавалася церква, попівство, ґрунти, поля “з давніх фундушів і привілеїв” польських королів. Водночас була дана обіцянка зберегти парафію за спадкоємцями о. Стефана Кобрина – його синами Михайлом і Василем. Отже, до відомого реєстру святоюрських священиків додається Михайло Кульчицький, тривалість урядування якого на парафії Св. Юрія поки що невідома. Водночас уточнюється початок урядування отця С. Кобрина у Святоюрській церкві і парафії.

Про родину Кобринів/Кобриновичів у Дрогобичі раніше було відомо лише те, що 1663 р. Андрій Кобринович брав участь у суперечці місцевих братств за бенефіції (церковні маєтки)9. Як свідчать записи в рукописній книзі міського кравецького цеху, Кобрини були ремісниками-кравцями. Запис 27 травня 1662 р. віднотовує вперше Стефана Кобрина як цехмістра кравецького цеху. Удруге він фігурує в записі 15 ли­стопада 1662 р. У записі під 1733 р. С. Кобрин згадується як “повтурний” цехмістр, тобто другий старший10. Отже, Стефан Кобрин належав до цехової еліти Дрогобича, очолював ремісничий цех, зрештою, він не міг не бути заможним міщанином. Прик­метно, що й після презентування на святоюрський парафіяльний уряд, Стефан Кобрин фігурує в записах цехової книги, що означає, що він не розривав із цехом і, можливо, продовжував своє досить вигідне підприємництво, що дозволяло йому здійснювати успішне ктиторство над церквою.

Варто сказати декілька слів про обставини оприлюднення двох публікованих документів у 1906 р. у москвофільській газеті “Галичанинъ”. Її автором був народний учитель Михайло Гавдяк, який на той час працював у Сяноку. Вдалося з’ясувати, що перед тим він учителював у Дрогобичі. Так, Михайло Гавдяк (Gaudyak, Gaudiak Michał) був молодшим вчителем 6-класної етатової (штатної, державної) чоловічої народної (початкової) школи в Дрогобичі (директор – Рудольф Гарлендер, потім Леонард Лу­кашевич), починаючи з 1895 р. Цього ж року його тимчасово призначили працювати до 3-класної народної школи на передмісті Задвірне. Працював там за сумісництвом лише рік, бо вже з 1896 р. знову зафіксований як молодший вчитель 6-класної чоловічої народної школи в Дрогобичі11. У 1901 р. цю школу реорганізували в об’єднану 3-класну виділову чоловічу (хлопчачу) школу і 4-класну народну (директором залишився Л. Лукашевич). У 1901 – 1902 рр. М. Гавдяк був тимчасово призначений працювати до 3-класної народної школи на передмісті Задвірному12, водночас він продовжує працювати на основному місці в об’єднаній 3-класній виділовій і 4-класній народній школі в Дрогобичі. У 1903 – 1904 рр. М. Гавдяк уже не значиться як вчитель школи на Задвірному, основним місцем його роботи залишалася об’єднана чоловіча школа13. Шематизм 1905 р. вже не фіксує його як вчителя у школах Дрогобича і повіту, очевидно, перед тим він і був переведений на інше місце праці за межами Дрогобиччини. Свої погляди на дату побудови Святоюрського храму автор виклав у цікавих коментарях, дискутуючи з відомими дослідниками (А. Петрушевичем і Л. Дзєдушицьким)14. Згадані коментарі я також вирішив опублікувати.

Цікаво, що публіковані документи згаданий М. Гавдяк надрукував зі збірки, яку він мав у своєму розпорядженні. Автор навіть розкриває її походження. Так, на початку статті (точніше, її частини, бо стаття друкувалася в кількох числах газети) він говорить, що йому в часі довголітнього судового процесу між міщанами і передміщанами Дрого­бича з василіанами, яких підтримував міський уряд (його автор називає “жидівсько-польським магістратом”, який разом із василіанами становив табір “ворогів церкви, віри і народності”), вдалося її зібрати. Автор не зміг відчитати латиномовний запис на звороті першого документа, який, на його думку, засвідчував його “легалізацію” (можливо, він мав на увазі його нотаріальне засвідчення). Водночас він висловив гадку про те, що парафія Св. Юра перебувала у спадковій власності Терлецьких, які були не тільки пресвітерами, а й коляторами, тобто патронами. Передавши церкву з маєтностями братству, вони передали йому й право патронату над святинею.

Водночас М. Гавдяк згадує й інші документи, які він віднайшов в архіві церкви Св. Юрія. Крім того, передміщанин Михайло Кушнір на прізвисько Музика15, якому вдалося колись урятувати церковні документи (“масу” актів і грамот він виніс колись із храму і заховав у себе вдома на стріху в ячмінній полові, щоб їх не поїла міль), передав їх М. Гавдякові для використання в ході судового процесу. М. Гавдяк також звертався за порадами у справі пошуку документів до історії дрогобицьких церков до отця пре­лата Антонія Петрушевича у Львові. Метою згаданих пошуків і публікації джерел було доведення в судовому порядку, що до початку ХІХ ст. василіани в Дрогобичі не володіли церквами та їх майном. Після закінчення судового процесу, автор збирався передати документи в музей Ставропігійського інституту у Львові16.

Пропоновані документи публікуються мовою оригіналів, із використанням археографічних норм, прийнятих в українській історичній науці для кириличних та латиномовних документів. Зрозуміло, що документи за публікаціями М. Гавдяка, з причини відсутності їх оригіналів, подаються без відповідних змін.

 

 

 

 

 

 

Джерело: ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ ТА БРАТСВА СВ. ЮРІЯ В ДРОГОБИЧІ ... Л.Тимошенко