Дрогобицька жупа мала 1 лан міських ґрунтів. Крім того, до неї було приписане с. Ковпець (Колпець), яке сплачувало стації 4,3 флор. Солеварний промисел складався із трьох великих королів ських панв для виробництва дрібної солі. Солеварне виробництво не було монопольно-однотипним. Так, королів ських черунів було 7, міських – 36 (вони не мали особливих пільг). Свою долю мали: намісник Святоюріївської 

парохії, два руських братства, плебан католицького костьола, міський війт, кошовий Павло, піджупник Войцех Бугрій. Крім того, фіксуються приватні господарства Мацея Клін ського, Демка Корунки, а також виробництво солі на орендних засадах Леся Слотила, Ілька Слотила, Мацея Бугрія, Прохніка, Івана Занчовича.
 
Виділяються господар ські споруди жупи: великий дім з городом, менший будинок, великий город. Серед працівників жупи згадуються: зварич, коваль, що оправляв панви, дроворуби, що рубали дерево для опалювання панв (панви опалювалися як деревом, так і соломою), набивачі, які набивали сіль в бочки, фурмани, що возили сіль на склад до Перемишля, слуги. Простежуються окремі цікаві деталі виробництва. Так, наприклад, панви “витиралися” житнім борошном. Виробництво солі на дрогобицькій жупі включає і показники з Котів ської, Ясеницької та Нагуєвицької солеварень. Воно становило 14 тис. бочок солі, з них 12 тис. везли до Перемишля, а звідти – в Бидгощ. З доходів соляного виробництва фінансувалися: перемишльська латин ська капітула – 30 бочок, місіонери латин ського костьолу – 14 бочок, перемишль ський архидиякон – 10 бочок, замок м. Ярослава – 48 бочок. Цікаво, що транспортування солі до Бидгощі давало відчутні втрати – до 1 тис. бочок (при вантажних роботах, переїздах, переправах через ріки, пересипанні на складах).
 
На жупах у Дрогобичі і Самборі залишалося, як правило, 2560 бочок. З цих доходів фінансувалися: львівський архієпископ – 192 флор., кам’янецький латинський єпископ – 64 флор., львів ський канонік – 80 флор., дрогобицький плебан – 12 флор., органіст місцевого костьола – 8 флор. Крім того, дрогобицький костьол одержував дохід з жупного лану у розмірі 2 флор. з урожаю жита, 40 грош. – з урожаю вівса. Піджупник одержував 27,6 флор., писар, що збирав мито, – 22 флор., писар, що збирав кошове, – 8 флор., ключник старостин ського двору – 6,12 флор., двом кошовим виплачувалося 12,24 флор., бочковому писареві – 8 флор., двом служебникам – 16 флор., візникам – 6,12 флор., опалювачеві – 4,24 флор., робітному парубкові – 6,12 флор., теслі – 6,12 флор., кухарці – 6,20 флор. Цим вичерпуються дані люстрації про бюджет 
жупи і, частково, міський.
 
Трускавецька солеварня-жупа фіксується в джерелах середини XVI ст. Так, за люстрацією 1564-1565 р., в описі жупного господарства Дрогобицького староства Трускавецька солеварня згадується в частині сплати податків за доходи (вона сплачувала орендного мита 220 флор. за рік)16. Скупою є також й інформація з ревізії 1568 р.: з жупного (сольного) “вікна” у Трускавці кошове сплачувалося разом з митом і становило 60 фл. Крім того, Трускавець поставляв дрова до Дрогобицької солеварні17. За люстрацією 1570 р., “сольна баня” Трускавця мала 30 веж і 20 чанів, мито з неї сплачувалося на користь дрогобицької жупи. Продуктивність місцевої солеварні знайшла частково відображення на сумі поборового/поголовного податку, 
який сплачувало село: в 1628 р. – 18 фл.19, у 1674 р. – 63 фл. (разом із Сольцем, де також діяла солеварня). За люстрацією 1664/1665 рр. за “суровицю” Трускавець сплачував мито з осілої чверті лану, а також з “кожної чверті” 4 бочки солі віддавалися на склад, тобто, в Дрогобич (з так званих “економічних черунів” старості належав кожний четвертий грош). Фіксується також певна залежність від модрицької жупи.
 
Опис трускавецької жупи припадає на 1769 р. Ревізори виокремили панву на 121 ключ, три резиденції (для писаря, боднарів, зваричів), дві вежі, панву на 100 ключів, резиденцію для квотника, стайню, ще одну хатку для писаря. У 1772 р. орендаркою у Трускавці була якась ВМажарич. Орендатором трускавецької солеварні 1772 р. був І. Мозес, сіль виварювалась у двох великих панвах, щотижня виварювали 336 бочок солі, яка вивозилася переважно на Холмщину.
 
За даними 1788 р., якими користувався В.Інкін, трускавецька жупа видобувала 10700 бочок солі. Цікавим і важливим є питання про локалізацію трускавецької жупи. Я.Ісаєвич висунув припущення, що вона містилася в частині лісу, яка дістала в народі назву Баньки, за аналогією до слова баня – солеварня. В другій половині ХІХ ст. ліс з такою назвою тобто, урочище Баньки розміщувався на межі між Трускавцем і Тустановичами. Сучасники були тоді переконані в тому, що це місце має сліди давньої жупи. Але такі ж сліди проглядалися в урочищі Понерлі-сучасні Помірки, де начебто була колись церква.
 
Цікавою особливістю модрицької жупи середини XVIІ ст. є те, що керат приводився в дію волами, а не конями або руками селян, як було в більшості жуп.В інвентарі 1732 в Модричах згадується лише одна дерев’яна вежа в доброму стані, з коморою на сіль та новою панвою на 100 ключів. У диспозиції до інвентаря дрогобицького староства 1753 р. міститься припис збудувати нову вежу, що і було зроблено 
в досить короткий термін, судячи з інвентаря 1757 р. Детальний опис старої вежі містить інвентар 1753 р. Вона була покрита гонтом, частково оббита дранкою, стіни і дах потребували ремонту. З лівої сторони від входу знаходилася нова панва на 100 (з 1757 р. на 80 40) ключів, при ній велика кадь на солянку. З правої сторони – комора на сіль з дерев’яною підлогою. Одні двері з вежі виводили в комору, другі – у двір, де будувалася стайня.
 
Село Стебник у XVIІ ст. займало 9,5 ланів, з яких осілих було 3,543. Про соляні промисли у цьому селі в XVI ст. можна дізнатися з люстрації 1570 р., яка подає відомості про два соляних вікна, в одному з яких була солянка, в іншому – ні. Це джерело повідомляє також про варіння солі на черунах підданих, які 
спочатку сплачували до двору дрогобицького старости помірного від 1000 солі 13,5 грош., проте це мито разом з кошовим, пекарним, різничим а також стебницьку корчму і млин орендував львівський пан у 1569 р. за 600 зл.44.
 
Про панву у Стебнику джерела XVI ст. не згадують, хоча в люстрації 1661-1665 рр. говориться, що панва у цьому селі була завжди, хоч і знищена орендарями. Це джерело повідомляє також, що у XVIІ ст. в Стебнику одне вікно з водянистою солянкою низької якості, тому довго виварювалась 
і потребувало значної кількості дров. Як наслідок затрати на виробництво однієї бочки солі були вищими, аніж у Модричах і становили 26 грош46. Згадується вежа і будинок писаря. Суровицю тягнули коловоротом на велику панву, що давала на рік 1600 бочок солі і весь прибуток належав дрогобицькому старості.
 
Ще одне село, де виварювали сіль і про яке слід згадати, – Солець. Воно лежало на південному сході від Дрогобича і у XVIІ ст. займало 10 ланів, з яких осілих було 352. Відомості джерел досить скупі. Інвентар 1568 р. фіксує там соляне вікно з двома вежами. Люстрація 1570 р. говорить про дві соляні жупи, здані в оренду, одна з двома вежами і одним черуном, друга її називали Коссова – з 20 вежами і 18 черунами. 
Аренда становила на рік відповідно 20 зл. та 22 зл. і 6 гр., сплачували також помірне – 4 зл. і 6 гр53.
Більш детальна інформація міститься в джерелах XVIІІ ст. Господар ські споруди практично не відрізнялися від Модрицьких і Стебницьких, особливістю за винятком відсутності кінного керату – солянку тягнули руками.
 
У першій половині XVIІІ ст. згадуються дві вежі з великою панвою на 100 ключів та черуном на 3 ключі. Інвентар дрогобицького староства 1753 р. дає уявлення про обсяги виробництва: одна панва давала 30 бочок солі, її виварювали на тиждень 15 разів. За 40 тижнів виходило 18000 бочок. Солецька жупа повинна була здати на скарб разом з трускавецькою 10 тис. бочок,  трускавецька давала 6053, з солецької брали 3947 54. При наповненні скарбових бочок, у яких сіль доходила до королів ського скарбу, наливанок (розхідок), тобто бочок, що використовувалися при виробництві, витрачалося майже у двічі більше, для Сільця це становило 6 тис. бочок.
 
Отже, залишалось 12 тис, зважаючи на те, що до кожних 10 бочок наливанки додавали ще дві, прибуток становив 10 тис. бочок 55. За потужністю ця жупа перевершувала стебницьку. Джерела XVI – XVIІІ ст. згадують про видобуток солі і в інших селах дрогобицького староства зокрема в Станилі, Уличному та Дережичах, проте відомості досить фрагментарні і не дають змоги намалювати хоча б приблизну картину соляного виробництва в цих селах. У XVI – XVIІІ ст. виробництво солі в дрогобицькому старостві досягло високого, як на той час, рівня.
 
Окрім Дрогобича, важливими центрами солеваріння виступали Трускавець, Модричі, Солець і Стебник. Протягом досліджуваного періоду обсяги виробництва постійно зростали, хоча технологія виварювання солі практично не мінялася. Продуктивність окремих жуп староства коливалася в межах 1,5-18 тис. бочок на рік і становила сумарно на 1753 р. 43560 бочок (найімовірніше вендичних). У 1768-1772 рр., за даними Я. Ісаєвича, обидві дрогобицькі жупи виробляли більше 50 тис. скарбових бочок, то можна стверджувати, що обсяг виробництва у селах староства становив близько половини обсягу виробництва самого Дрогобича – одного з найпотужніших солеварних центрів Прикарпаття.
 
Джерело: Ісаєвич Я. " Історія міст і сіл Української РСР. Львівська область. Трускавець. "
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Hosting Ukraine