Побут і культура населення Дрогобича у ХVІІ–ХVІІІ ст.
Порівняння згадок про побут і культуру у дрогобицьких актових книгах з джерелами, що відносяться до інших міст і містечок Підкарпаття, а також з відповідними дослідженнями істориків свідчить, що основні принципи планування міста, форми житлового будівництва, одяг міщан, їхній побут і т. ін., як правило, були дуже подібними. Тому матеріали, що стосуються Дрогобича,можна вважати типовими для західноукраїнських міст.
Дрогобич, як і майже всі українські міста XVII–XVIII ст., був поділений на дві частини – чотирикутне місто, оточене валами, і передмістя. Земляний вал був настільки широким, що на ньому стояли хати, мешканців яких називали валянами. По зовнішній і внутрішній сторонах валу йшов паркан – дерев’яний частокіл, вкритий ґонтовим дашком. Віддаль між обома рядами паркана становила в Дрогобичі 30–37 м. ІІри в’їзді в місто були встановлені брами, а для оборони міста – кам’яні й дерев’яні вежі. Під валом проходили труби спорудженого близько 1550 р. міського водогону,який ішов від річки Тисьмениці (в околиці поля Корост) до центру міста, тобто довжиною бл. 3 км.
Характерно, що в той час водогони з’являлись навіть у деяких невеликих західноукраїнських містечках, наприклад у м. Стара Сіль на Самбірщині.Посередині міста була ринкова площа, в центрі якої стояла кам’яна ратуша навколо – дерев’яні ятки,одночасно майстерні й крамниці шевців та різників. Чотири ряди будинків, які оточували ринкову площу, називалися періями. Ринкові будинки будувались з цегли або з дерева.Перед будинками ринку і головних вулиць влаштовувались підсіння – криті галереї зі стовпами вздовж усього фасаду.На вимогу магістрату на ринку підсіння перед кожним домом мали бути вирівняні і мати сходинки
один від одного. Таким чином, з усіх боків ринок був оточений ланцюгом підсінь, які утворювали своєрідний критий ринок: з поставлених на підсіннях лавок і рундуків велась торгівля в дні тижневих торгів і річних ярмарків. При цьому щороку рада міста приймала спеціальну постанову, якою визначалось, на якому підсінні мали торгувати ремісники, купці і перекупки.
Переважали дерев’яні будинки. Показником високого рівня народного дерев’яного будівництва на той час є старовинні церкви Юра і Чесного Хреста, які слушновважаються архітектурними шедеврами. Крім кількох великих будинків під черепицею, всі інші будинки в межах міста покривалися ґонтами і мали ринви – водостічні жолоби. Солом’яні стріхи магістрат забороняв, щоб запобігти поширенню пожеж.З цієї ж причини біля кожного будинку мали бути напоготові “кадки з водою, оковані гаки і ключки”. Покриті соломою хати сільського типу з призьбами були лише в передмістях.
У міських актових книгах при записі угод про продаж і заставу будинків чітко розрізняються хати-халупи, середні будинки-доми і великі будинки з різними господарськими прибудовами-домівства. Міські будинки, зазвичай, мали сіни, кухню, однудві кімнати,одна з них уважалася передньою кімнатою, або світелкою, ванькир, комірчину. Багато будинків були розраховані на проживання в них двох родин і, крім фасадних кімнат, мали ще й задню кімнату, а також інші приміщення на затилках.Хати передміщан стояли на огороджених плотами загородах, відведених під городи й садки. В кожній хаті – по одній або дві кімнати,комора, сіни.Для хат, як і для будинків, досить поширеним було дводільне планування з сіньми
посередині. Саме такий тип планування до останнього часу переважав у багатьох навколишніх селах.
Звичайним вихідним одягом середньозаможних міщан були жупан, поверх якого міг одягатися кунтуш, пояс, штани, чоботи, рідше черевики, бараняча шапка. Ознакою належності до міського стану вважалися жовті або червоні чоботи й жупан. Тому ремісник, який хотів стати цеховим підмайстром, мусив справити собі або отримати від майстра жупан, чоботи, іноді також пояс, шапку, пару сорочок з лляного або конопляного полотна. Звичайно, жупани багатіїв дуже відрізнялися від жупанів незаможних ремісників.Основним жіночим одягом у XVIII ст. була юпка – верхній каптаник з рукавами. Під юпку надягали корсет без рукавів, який був також з яскравого сукна, а у бідних – з конопляного личака. Спідниці у багатих виготовлялися з дорогих італійських, французьких, а також східних шовкових матеріалів (табіну, китайки, атласу) або дорогого
сукна. У менш заможних – спідниці з дешевих вовняних тканин (камлоту, каламайки, гарасу, крумрасу) або й з личака.
Міська біднота і особливо передміщани (якщо вони не були членами цеху), як правило, носили одяг дуже близький до вбрання селян: сіряки з грубої вовняної тканини (сірячини) білого, чорного, сірого або коричневого кольору. В Дрогобичі розрізняли сірячину вищої якості – “волоську” та більш грубу – гірську. З цієї ж тканини виготовлялись і штани (холошні), а також опанчі. На Дрогобиччині сіряк застібали
червоним шнурком і підперізували червоним поясом. Звичайно, у формах крою і в оздобленні цього одягу бували великі локальні відмінності, але взагалі верхній одяг типу сіряка (свитки) під різними назвами характерний для всієї України. В одязі передміщан було також багато інших елементів народного вбрання – солом’яні брилі, ходаки з волової шкіри, плетені личаки.
Менш заможні мешканці міста і передміщани своїм одягом були подібними до селян, тоді як багате і середнє міщанство переважно носило одяг майже як у шляхти. Характерно також, що одяг заможної частини українського міщанства виглядав як міщанський у Польщі, а почасти й у інших країнах Середньої Європи,
зокрема Словаччині, Чехії, Угорщині, Німеччині, тоді як одяг міської бідноти був більш самобутнім. Звичайно, і середовище багатих міщан зазнавало впливу народних традицій щодо форми і забарвлення одягу та інших побутових речей.
Джерело: Ісаєвич Я.Д. "Культура й побут міського населення Галичини ХVІІ–ХVІІІ ст"
