У давнину в селі не було школи. Коли селянин мав щось написати, то звертався до монахів тутешнього монастиря чи навіть до пана барона. Здебільшого це траплялося у випадку тяжби за спадщину чи межу. Були і свої грамотні, щоправла. дуже мало. Один на все село Іван Білах, здібний чоловік, який прислуговував у церкві і від священика, дяка навчився грамоти. Він жив ще до Першої світової війни. Після того, як монастир закрили, освіті взагалі ніхто не надавав значення. Люди говорили: «Крутити хвости коням-грамоти не треба». Траплялися поодинокі випадки, коли заможні батьки хотіли дати синові хоч якусь освіту, то посилали до Лішнянської школи, яка діяла з 1816 року, або доводилося вчитися самотужки. Сама дитина не могла так далеко йти від дому, мусив возити возом, а це зайва витрата часу.
В архівних документах відзначено, що гміна села Лішня на утримання вчителя батько в 1864 році виплачувала 133 золоті римські, а гміна Монастиря-Лішнянського вав ще 10 золотих і 50 центів. Якщо гміна Монастиря вносила свою лепту до Лішнянської школи, то це-свідчення того, що з цього селай ходили діти. Яка їх кількість-не знаємо. За даними «Календажа тигодніка Дрогобицкего на 1913 рік», у селі школа нібито й була, але був відсутній учитель. Село далі за" лишалося повністю неграмотним, Навіть сільський війт Пав ло Волкун, який урядував до Першої світової війни, не зна жодної букви.
Він був великим на зріст гарним чоловіком, непослуха i одразу ж карав бичем. Його слухалися, бо боялися. Не раз він нарікав, що війтів у старостві часто били, тому заздалеrідь на себе натягав спеціальні штани, до яких на задньому місці було підшито кожушину. Коли після наради його били, то він спеціально дуже верещав, що навіть грім такого сильного звуку не випустив би. А він мусив його перекричати, а це засвідчило, то наука йшла на користы. Коли війт під документом мав поставити печатку, то за цю справу йому давали п'ять яєць. Це була справжня вистава. Сльський війт витягував із-за пазухи печатку, загорнену у шматку, покладену в «капчук», прив'язаний до спеціальної «кульки» (дірки), щоб не загубилася. Тоді давав жінці, вона йшла до печі, пхала руку в комин й довго нею сувала по сажі.
Після такої процедури війт ставив печатку. Ситуація з освітою у селі загострилася в 1919 році - з окупацією поляками Галичини. Тоді відбувалася масова полонізація освіти. Населення нібито демократично мало шляхом опитування визначитися, за яку воно школу, тобто з польсыкою мовою навчання, з українською чи за змішане навчання. Згідно з ршенням кураторії Львівського шкільного округу від 14 жовтня 1924 pоку ч. 2919, чотирикласову школу в Лішні перевели на польську мову. Серед 160 дітей 103 були декларовані за «русинську» мову, а 24 декларації подали за польську. Незважаючи на слику перевагу, школу зробили польськомовною. Це спричинило протести. Монастир-Лішнянський, у якому не було жодгої декларації за польську мову, взагалі відмовився посилати сй до Лішнянської школи. Тому влада змушена була піти на поступки.
Згідно з новим рішенням від 7 листопада 1925 року, Лішнянська школа на папері стала двомовною, лише релігію викладали «по-русинськи». Монастир-Лішнянський і таке рішення не сприйняв і далі не посилав дітей до школи. У 1927 році в Монастирці все ж таки було відкрито приватну школу товариства «Рідна школа» і першою вчителькою стала дрогобичанка Константина Вельгуш. Учителька одержувала дуже малу платню, бо бідні селяни не могли спромогтися на більше. Але патріотизм Константини та людей давав результати. Учителька не так працювала за гроші, як на українську ідею.
Цікаво й те, що через український протест відвідування школи стало стовідсотковим. Усі переростки також повернулися до школи. Уже в 1929 році в Монастиpі було відкрито «експоновану» державну школу з українською мовою викладання. Учителькою стала Софія Дуркот-донька лішнянського священика отця Володимира Дуркота, який прибув до Лішні 14 серпня 1924 року.
Джерело: Сов'як Петро "Монастир-Лішнянський на Франковій землі"
