Традиційно вчителя в Галичині називали професором. Це була відповідальна і престижна посада. Громада забезпечувала професора не лише заробітною платою, але й квартирою, дровами, надавала ділянку під город, яку допомагала обробляти. Професор у Довгому водився переважно з "панами": священиком та орендарями фільварків. Зате і вимоги до нього були надзвичайно високі: він повинен був бути високоморальною людиною, поводити себе гідно, не зловживати алкоголем. Теоретично закінчити вчительську семінарію і здати екзамен на вчителя міг кожен, однак роботу одержати міг не всякий — до праці навіть у початкових класах допускалися лише католики, поляки чи німці; від українців держава вимагала "переписатися на польське", "занести метрику до костьолу", від євреїв — охреститися. Якщо професор вів світські предмети, то релігію, яка була обов'язковою для вивчення, викладав священик. При потребі учні могли скаржитися йому на професора, що траплялося вкрай рідко. До "світських" предметів належали, як і повсюди в Галичині: рахунки, письмо, читання, польська мова, руханка. Учні отримували початкові знання з природознавства, історії, ручної праці, хорового співу. Сиділи школярі у лавках, писали «в зошетах антрамéнтом» (чорнилом), а професор робив пояснення, одночасно пишучи на "таблиці" (дошці). Читали школярі байки (казки), вчили напам'ять "віршики" та розучували співанки. Своїх приятельок дівчатка називали не подругами, а посестрами.

 

Школярі у всі часи по-різному ставилися до необхідності зубрити шкільну премудрість: серед них були і ті, хто діставав задоволення від процесу навчання, і ті, хто мріяв якомога швидше вирватися з класної в'язниці на волю до корів і коней. Як тоді казали, були учні "цікаві" (охочі і здібні до чогось), а траплялися і "тумануваті". Для останніх, а також для порушників дисципліни, у професора був готовий стимулятор — палиця, якою він бив по руках та по м'якому місцю. Скаржитися батькам на те, що в школі дісталося, було безнадійною, а то й ризикованою справою — за непослух батьки могли ще додати від себе. Навчанням були охоплені не всі діти, воно було справою швидше добровільною, ніж обов'язковою. Частина учнів закінчувала всього один чи два класи. Однак рівень знань, очевидно, був все ж непоганий, бо ще перед Першою світовою війною у Довгому з'являються гімназисти: Григорій Іваненко (1896—1938), репресований у майбутньому Сталіним, діяч компартії і борець за самостійну Україну (за його власними словами), Федь Осередчук (священик с. Улично). Після Першої світової війни кількість гімназистів зростає. 

 

На тридцяті роки 20 століття припадає будівництво найновішого шкільного приміщення, де і нині навчаються школярі. Будували селяни добротно і на виріст. У школі передбачалися три просторі класи та невеличка кімнатка-учительська, причому у всі класи увесь день світило сонце, а сама будівля була розвернена так, щоб у разі потреби корпус можна було добудувати у бік городу, який традиційно належав професору. Як покрівельний матеріал використали дорогу і якісну бляху, яка служить і донині. Оскільки і у двадцятому столітті селяни вели мало не феодальне натуральне господарство, то вільних грошей у них не було практично ніколи. Щоб заробити на будівництво, селянки пішки носили на продаж молочну продукцію та городину не лише у Дрогобич, але й у Стрий.

 

Селяни уже зрозуміли, що якісна освіта — це можливість заробляти насущний хліб трохи легшою працею, ніж хліборобська, тому чимало сільських дітей продовжувало навчання в гімназії — спершу у польській, яка знаходилася у корпусі сьогоднішнього філологічного факультету Дрогобицького ДПУ, а коли відкрилася приватна українська гімназія (сьогодні школа № 1 м. Дрогобича), то і в українській. Іншою причиною, що спонукала селян міняти устрій, що склався віками, був брак землі для зростаючої кількості населення: хати у селі тулилися по кілька на одному подвір'ї, земельні наділи ділилися між кількома дітьми, отож зменшувалися. У 1964 Довжанську семирічну школу перетворили на початкову: учні старших класів були переведені в сусідню Опорівську восьмирічну школу, а вчителі знайшли працю у сусідніх селах. У 1976 році Довжанську початкову школу закрили.

 

Приміщення школи радо поділили інші потрібні у селі установи. Адже про добробут селян дбали більше на папері, ніж насправді, і грошей у радянської влади на будівництво громадських будівель у неперспективних селах не передбачалося. Найстаріша будівля, вже добряче пошарпана, перепала фельдшерсько-акушерському пункту. Шкільну ділянку передали під присадибу медичним працівникам. У кінці сімдесятих — на початку вісімдесятих років  стара сільська хата вже світила дірами у стінах і погрожувала впасти на голови пацієнтам, тож її довелося розібрати і спорудити новий медпункт, який разом з сільрадою знаходиться тут і сьогодні. Колишня квартира професора чим тільки не служила. Першим у хаті-читальні поселився колгоспний дитсадочок. Діяв дитсадок тільки у теплий період, оскільки до будинку не був підключений газ. Головний корпус школи став сільським клубом та бібліотекою одночасно. Оголошена генсеком Горбачовим перебудова пробудила надію на відродження не лише в економіці, але й у культурному житті. І у жителів нашого села з'явилася надія, що село вибереться із неперспективних і приречених, а одним із кроків до цього стане відновлення школи. У 1991 році було відкрито оновлену школу. 

 

 

 

 

 

 

Джерело: Пастух Р, Сов'як П, Шимко І. "Дрогобиччина: свідки епох."