Кілька років на свято Святого Миколая "Галицька зоря" друкувала статтю нашого земляка Дмитріва Степана присвячену о. Миколі Микиті. Ось рядки з друкованого матеріалу: Стоїть стара церковця в селі, де більше половини свого життя провів отець Микола. Тут він відправляв Службу Божу, на церковному подвір і вів розмови з людьми, на пустирі з молодими хлопцями грав волейбола.» I закінчується стаття словами: «Часто на могилі о. Микити можна побачити квіти. Люди не забувають його...»  Український філософ Григорій Сковорода мудро сказав: «Кожен має робити те, до чого відчуває найбільший поклик...» Священича дорога земного життя о. Микити, як агадують нині люди, була справжнім його покликанням. На превеликий жаль, старші люди не можуть згадати його родину: батька і матір. Відомо, що народився у 1909 році вс. Коровники Перемишлянського повіту. Ще з сестри пригадують, що під час Першої австрійської війни сім'ю евакуювали в Югославію.

Люди жили в конюшні і малий о. Микола дуже захворів. Дітей у батьків забирали. Добродушна медсестра порадила сховати Миколу. I тоді, у підлозі вирвали кілька дощечок Згодом, ця медсестра приходила і потайки підліковувала розповідей і переховали хворе дитя. Батьки повернулись додому з думкою: якщо дитина буде здоровою, то хай стане священиком. Якби жив сьогодні отець Микита, то прочитав би нам у Божій науці слова пророка Iсаї: «Господь покликав мене від утроби, від лона матері моєї назвав моє ім'я.» (Iс. 49, 1). Отець Микита закінчив Духовну семінарію, був висвячений і скерований на парафію в с. Биків. Там служив два роки.У 1936 році молодий священик з сестрою Катериною приїхав в наше село. За отцем були закріплені землі пароха села. А оскільки парохіального будинку не було, то жив він у Стасика Петра, Босака Василя. Коли одного разу він пішов збирати гроші на попівську резиденцію, то повернувсь із села дуже сумним і сказав сестрі, що побачив, як отдно живуть люди, і вдруге йти не зможе. Та невдовзі люди збудували резиденцію.

Отець прийшов в село, коли тут була римо-католицька парафія і значно, менша українська греко-католицька парафія. Тa українська громада гуртувалась навколо свого пароха. Діти ходили до Отця на Божу науку, приймали перше причастя. Люди давали свої жертви, щоб підтримати свитини Пригадують, що за отця Микити біля Божого гробу завкни молоді хлопці стояли у вишитих сорочках. Церковне брат- ство під керівництвом пароха дбало про порядок і вигияя церкви, про християнське і культурно-громадське житти односельчан. Отець Микита жив у живому спілкуваниі з людьми. І знову зі спогадів людей такий випадок: отець вів розмову з сільськими господарями і побачив збоку лохнюпленого життевими турботами селянина. Отець Микита поцікавився, чого чоловік без радості на обличчі. Той розповів священику, що має проблему з сінокосами, нема косарів, а сам нездужає. А рано, коли сім'я ще спала, о. Микита з молодими чоловіками застукав у вікно... а Провізором і касирем був Босак Михайло, Стасик Петро, дякував Перхун Михайло. Церковним хором керував і дякував Яремчак Микола.

За час перебування о. Микити на парафії дяками ще були: Гардий Iван, Партей з Гирівки, Романик Iван. Біля парахіяльного будинку (який зберігся донині) були великі стодоли, стайні. Отець дуже тяжко працював, тримав худобу і чорної масти кобилу. Як хто занедужав-люди бігли в поле, знаходили священика в стодолі, він молотив зерно. І в тій хвилі пастир спішив, щоб душа очистилась від гріха духовного, щоб врятувалась. Кажуть, що його босi ноги сходили всі стежки в нашому краю. Отець тривалий час ще мав парафію в Почаєвичах. В 1945-1947 р.р. отець Микита прийняв у село християнську родину переселенців з рідних українських земель. I кожну третю неділю відправляв Богослужіння в залишеному римо-католиками костелі (храм став Українською Православною церквою і о. Микита перейшов на православ'я). В 1949 році будинок, всі стайні, стодоли і частину землі вiдбирають у сільського пароха до колгоспу. Отець знову укає місця в cільській хаті і йде жити до Феді Перхуна. Радянська влада не давала спокою душпастиру.

Одного разу, коли о. Микита ще жив у парахіяльному будинку, зайшла перевірка з райвиконкому. Довго тривав обшук у хаті, поки один із комуністів не насмілився ставити пістолет в ліжко священика. Юля Мороз, яка на цей час виконувала обов язки секретаря Рихтицької сільської ради, відкрито попросила не о. Микиту від виселення на Сибір. Не раз отець Микита викликався на допити в державні органи і одержував страшний наказ: щоб духовнимфігуркам i xpестам сліду не було в селі. Здоров'я його погiршувалось і в 1969 році на Пасху отець Микита останній раз освячував святкові пасочки зі слізьми на очах. Він любив свою бити цього. Вона врятувала велику паству і навчав людей любові до Бога за спасіння кожного. В останні роки життя о. Микита мав власну хату та земний шлях пастирського служіння зупинився на 60 році життя. Хоронили о. Микиту на Спаса. Иого домовину вкривали квіти, які принесли вдячні парафіяни з Рихтич, Почаєвич та ін. сіл. Покоління, яке виростало і виховувалось при о. Микиті, пам'ятає цього пастира, як людину жартівливу. Людину вдачі доброї, щирої. Чистої, відкритої душі до людей. Самовідданий трудівник на ниві Божій та на рихтицькій землі. В храмі Преображення Господнього о. Микита правив понад 15 років.

Джерело: Оксана Яворська "Село моє, Рідні Рихтичі в обіймах Ісуса" Присвячується 100-річчю церкви в Рихтичах