Анізія Романівна Онищак народилася 19 квітня 1949 року у Бориславі в родині Ірини і Романа Вибранець. Через те, що батькові-геологу часто доводилося працювати в різних містах Львівщини, школи в Амнізії мінялися також... Початкову освіту вона отримала в Бориславі, у школі номер 4, а 11 клас закінчила в Стрию, у школі номер 8, де на той час уже друкувалася в місцевій газеті. Така незручність, однак, не завадила їй навчатися на відмінно і на все життя закохатися в красу українського слова. Вірші почала писати ще у дитинстві. А часта зміна місця навчання допомогла талановитій дівчинці набути іще й хороших комунікативних навичок - адже щоразу доводилося "уживатися" в новому колективі...

Після закінчення школи, 1966-го року, вступила на філологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного інституту. Писала вірші, дописи в студентській газеті "Педагог".

У 18 років вийшла заміж за однокурсника Романа Онищака. У 19 стала молодою мамою - народився син Тарас. Через 3 роки, у 1971-му - донечка Наталя. 

1978 року закінчила факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

В офіційну журналістику прийшла рано - у 19 років. Працю розпочинала в Стрию у місцевій газеті. Працювала літпрацівником у "Нафтовику Борислава", а з 1981 року - кореспондентом дрогобицької газети "Радянське слово". Згодом - відповідальним секретарем і завідувачем відділу освіти і культури...

Газетні публікації Анізії Онищак вирізнялися особливою теплотою, щирістю, умінням побачити внутрішній світ кожного, з ким зводила її доля, про кого писала... Вона знала кожну доріжку, кожну школу, лікарню, амбулаторію в Дрогобицькому районі. З нею віталися майже всі, коли ішла вулицями міста. Вона вміла слухати і розуміти. Уміла зігріти не тільки ароматним чаєм, приготовленим із цілющих карпатських трав, але і теплом свого серця.

Її душа - в її творчості. Нариси з її автографом шукали на сторінках газети, читали, ділилися враженнями із друзями. Колега по перу - дрогобицький письменник і краєзнавець Роман Пастух пригадував, що, бачачи її талант, не раз пропонував Анізії Онищак зайнятися літературною творчістю.

Багато часу у її журналістському доробку займали побутові проблеми людей: ремонти у школах і медичних закладах, вода, тепло... але і ці проблеми вона вміла подолати так людяно і щиро, з такою твердою надією на їх вирішення, що вони після тих її статей, як правило, таки вирішувалися. Та особливо любила Нагуєвичі. Край, де народився великий син українського народу Іван Франко. Туди їздила не просто працювати. Той край - то пісня її душі. Безкомпромісна і принципова, залишила стіни рідного редакційного дому наприкінці 2003 року. По тому писала тільки для душі - про тих, кого знала і любила, про те, чим боліло її серце... Писала нечасто, але завжди особливо щиро.

Стала переможцем програми-конкурсу з підтримки регіональної та місцевої журналістики в Україні, який проводився Міжнародним фондом "Україна 3000" спільно з Інститутом масової інформації та Українською асоціацією видавців періодичної преси і Академією української преси. Отримала дипломи та медалі Десятого Міжнародного конкурсу "Срібне перо". На цьому конкурсі серед представлених понад тисячу робіт із різних країн, отримала нагороду за кращий газетний нарис.

Нагороджена почесною відзнакою міської ради "За заслуги перед містом Дрогобичем". Мала багато шанувальників. Писала, немов вишивала словом...  Уміла вислухати і підтримати кожного, хто приходив до неї в тісну редакційну кімнатку. Її дописи відкривало багато болючих проблем суспільства, допомагали їх вирішувати. Однак, найкраще вона вміла побачити у звичайних, здавалося б, земляках, цікаву особистість. Уміла бачити людську красу і щедро відкривати її іншим. Її нариси - портрети були особливими і часто ставали несподіваним відкриттям. На поклик людської біди вона могла цілий день добиратися найвіддаленішими сільськими дорогами і до ранку подати статтю у номер.

Найбільше любила квіти... але не ті, які дарують зрізаними, любила і знала всі, які цвітуть. Від рідкісної гірської травинки до королівської величі троянди. Саме через можливість вирощувати квіти змінила затишну міську квартиру на невеликий будиночок на околиці міста.

З-під творчого пера Анізії Онищак вийшли книги "Ярина", "Висока струна любові", "Час рікою пливе".

Не стало Анізії Онищак 10 листопада 2015 року. На її прохання похована у Косові, де нині проживає дочка Наталія, онуки та правнук Андрійко.

Джерело: Анізія Онищак. Ярина. Видання друге, доповнене.