Як той відчайдушний змагун, розтратив на дистанції, а на фіналі падає неживий, так і він. Дарма, що батьки - Тимофій та Марія Демські із села Липівка, що Перемишлянщині,-потур- бувалися, аби сина уберегти бодай від раннього збивання нiг: народженого 9 грудня 1934 року, його у метриці всі сили на записали аж 1 січня 1935 року. Мудро: чого три тижні синові мали рахуватися рiк! Мати померла за відразу після його хрещенне судилося синовi iї запам'ятати. Усе життя він, Мар'ян Демський, біг до зірки Волі, щоб наблизити її до людей, а добігши, отже, упав - і вже не звівся... Наші планиди не раз перехрещувалися. майже в одній місцевості, i вчилися в одному інституті, й працювали рука об руку понад тридцять років. У 1957 році, коли я вступав до Львівського педагогічного iнституту, його виштовхнула звідти комуністична праща. То ж у студентські роки я познайомився не з Демським, а з живою легендою про нього.

Старші студенти в хвилини одкровення оповідали, як-то Мар'ян Демський на цитату з Леніна: "... вільна Україна можлива тільки при сдиній дії пролетарів великоруських та українських; без такої єдності про неї може бути й мови" уголос заявив на лекції те, про що інші в ті жахливі часи хіба що сміли думати: "Нiсенітниця! Можлива й без цього!" Перелякана викладачка, "товаришка" Наталія Павлівна Корніенко, відразу побігла до парткому. За студентом Демським тільки закурилося. "Виправляли" Мар'яна Демського в радянській армії-і то на Уралі та в Сибіру, куди Росія віками вивозила "опальних". Не піддався. У 1959 році Мар'янові Демському пощастило поновитися в педінституті, який якраз тоді переводили зі Львова до Дрогобича (у зв'язку з ліквідацісю Дрогобицької області Львівський і Дрогобицький педінститути "возз'сднали"). Поновився, Навчаючись, працю в ав кочегаром, мулярем. До вчителювання не допускали, Отримавши диплом, усе-таки домігся вчительської посади-в школі Львівської залізниціi. Літом 1963 року сталася така пригода. я працював відповідальним секретарем газети Дрогобицького педінституту. Завідувач кафедри української мови професор Г.Шило, у якого я в студентський час писав курсову роботу з діалектології, запропонував працю на кафедрі. Чесно кажучи, мовознавство мене не вабило, хоч моя курсова зробила на професора тривале гарне враження. я готувався стати літератором. Що ж, гадаю,-мовознавство найближче до літературної праці,- i дав попередню згоду. Уже йшли до ректора на затвердження в посаді, як на пороз1 адміністративного корпусу я признався: "Страшнувато, Гавриле Федоровичу: боюся, що то з ним траплялося, а ні - то по-боку, по-боку!" Не сказав би він того "по-боку", доля моя була б вирішена. А такя повернувся з порога, подякувавши за честь., На вакантне місце Г. Шило запросив Мар'яна Демського. I досі не надякуюсь фортуні, що не перейшов тоді дорогу прекрасній людині і вродженому мовознавцеві. Можливо, з мене вийшов би не найгірший мовознавець, але все життя почувався бу чужих санях. Посеред вересня того ж 1963 року я отримав запрошення доцента, пізніше професора Теофіля Комаринця працювати на його кафедрі -української літератури, і ми з Мар'яном зріднились правда, заочно. У видавництві лежала збірка віршів не справлюся з роботою". Г.Шило, як- невміло пожартував: "Справитесь добре, душею назавжди". 

Він багато знав. Його вже більше встигло потерти життя. 3 Мар'яном було цікаво. А говорити було про що. Мав Мар'ян гарну бібліотеку. Час від часу ми обмінювалися книгами. Від нього, зокрема, я одержав перші три томи потрібних для роботи "Писань Осипа-Юрія Федьковича" (1902), де були й заборонені радянським режимом твори; йому ж офірував "Iсторію українського письменства" С.Ефремова, поетичну антологію Б.Лепкого "Струни" (1923)-з тризубом із написом "Ще не вмерла Україна" на обкладинці. Як молоді викладачі, ми підтримували зв'язок із нашими улюбленими наставниками-такими, як доценти Юліян Редько, Михайло М.Шкільникові з нагоди його 60-річчя 10 березня 1966 року. "Ми вдячні Вам, дорогий Михайле Михайловичу, - говорилося у вітанні, мову. Добра справа Ваша не забудеться ніколи . вихованці - Шкільник. Збереглася копія вітання нашого за те, що вчили незрадливо любити рідну українську +70л Ваші М.Демський, М.Шалата". Приймаємо раз із Мар'яном вступні іспити на факультеті іноземної філології: він - з української мови, я з літератури. Сидить перед нами худющий хлопчина-лиш вуха стирчать, i мовчить на питання білета. Гарячий Мар'ян бере його в оберти: «Звідки ти?"- "Зі Сколівщини". - В уяві постае віддалене бідне riрське село. Ще й тепер воно мало змінилося, а це ж були 60-ті роки, - "Чому тобі ліньки вчитися?" - "Кількох тем не мав часу довчити",-оправдовуеться вступник, похнюпившись. - "Що ж ти робив?" - "Тато їхав зі сіном, віз перекинувся-й забрали тата до лікарні з переломами. Мені випало все робити дома".-"А мама?"- чотири роки, як паралізована". -" Хто ще, крім тебе, ER KD "Вона дома?" - "Ще п'ятеро, я -найстарший".

Картина ясна: ставити "двійку" - грiх. Із попереднього екзамену-з письмового твору-у хлопчини "трійка". Щоб лишилися мену в нього хоч якісь шанси, треба ставити другу "трійку". Попереду ще екзамени з німецької мови та історії. Але ж на "трійку" щось треба мовити! Ставлю питання, на яке не можна не відповісти: "Що знаєш напам'ять із Шевченкового "Кобзаря"?" Гадаю, хай для чистої совісті почне строфу-дві, а я порятую ображено, ніби його зовсім за ніщо мають, і каже тихо: "Все". Мар'ян не на жарт розсердився: "Xіба не чуєш, що тебе питають: "ШЩо знаєш із "Кобзаря" напам' ять!?"- Хлопчина знітився й мовить ще тихше: "Все- хіба у "Гайдамаках" десь можу забутися". Здивовано переглянувшись, беремо вступника під перехресний вогонь: я питаю одне, Мар"ян друге хрестоматійні: "Iван Підкова", "Не гріє сонце на чужині .", "Подражаніє 11 псалму", "У перетику ходила скажу: "досить". Глянув хлопчина з-під лоба і то все вірші не .", "Якось-то йдучи уночі " Звичайно, слухали твори не до кінця-лиш початки. Хлопець мов з книжки читає. Вражений таким феноменом, кажу: "Хлопче, ми тебе "тягнули" на "трійку". Але коли б ти навіть не знав жодного екзаменаційного питання, крім "Кобзаря" напам'ять, ми тобі поставили б "десять", якби i хай щастить тобі така оцінка існувала. Ставимо "п'ять"- надалі". Ми знали, що робимо. "Директорські синки" й "капітанські дочки" мали, може, ширший загальний розвиток (дома в них, зокрема, були телевізори, що для 60-х років вважалося розкішшю), але можна було не сумніватися, що після інституту вони швидше лишаться в місті "льоди продавати", ніж поїдуть учителювати в rірські райони. Та й для багатьох тих "синків" і "дочок" нерідко зазубрені знання були зенітом, а в хлопця, про котрого мова, була велика жага до знань. Хлопець успішно склав два наступні екзамени і став студентом. Та таким, що ним не могли нахвалитися викладачі. Пізніше одружився зі студенткою з Черкащини, після інституту служив у радянсько-окупаційних військах у Hімеччині (не його то була воля). Відтак зв'язок із ним утратився. Та ми не раз із Мар'яном згадували той вступний іспит і думали: а що було б, якби екзаменувала машина? Таки жоден робот чи комп' ютер не може замінити живої людини - у них немає душі. Де був Мар'ян Демський, там завжди було гамірно і весело. Знав безліч небилиць, дотепних анекдотів, приповідок,- ні хвилі не міг сидіти спокійно, Коли перебував у гарному настрої-очі сяяли вологим сріблом, усмішка не сходила з обличчя. Оповідаючи, мав звичку забавлятися ключами від авта.

Двічі захищав Мар'ян Демський докторську дисертацію в Ужгороді, й двічі підлий анонімник зводив зусилля нанівець. У донедавні режимні часи це було просто: звинуватив людину в "-ізмі" всякі офіційні двері. Він захистив таки докторську-на зло ворогам. Захистив за третім разом уже в час нашої незалежності, в грудні 1994 року. Треба було бачити, як енергійно, самовіддано запрацював Маp'ян Демський у кінці 80-х - на початку 90-х років, коли кувалася наша незалежність! Він брав участь у народних маніфестаціях під синьо-жовтими прапорами у Бориславі, Дрогобичі, Львові, виступав на численних вічах в обороні національних прав, був одним із організаторів Товариства рідної (української) мови в Дрогобицькому педінституті і першим тут головою осередку Народного Руху України, входив до Комісії у справах повернення 1сторичних 1 присвоєння нових назв площам та вулицям Дрогобича, до Ради Львівської обласної філії Товариства ""Україна". Помер Мар'ян Демський у львівській лікарні 5 січня 1995 року. Чорна печаль оповила прикутого до ліжка старенького батька, дружину Марію, дочок Орисю та Лесю, брата і сестру, усіх-усіх, хто мав щастя з Мар'яном дружити чи вчитися в нього. Ховали його на другий день Pіздвяних свят на Янівському цвинтарі у Львові й, крім "Вічної пам'яті", співали житті: на похороні-колядки. Бо так Мар'янові судила доля на Різдвяні свята. Вертаючи із похорону, наша дрогобицька делегація зупини- остання мандрівка й тривала колядок. Це вперше в моему в зимовому, засніженому лісі й скромно пом'янула прекрасну Людину, Вченого, Патріота. 

Джерело: Михайло Шалата  "Дрогобичина - земля Івана Франка"