Народився 20 квітня 1900 р. в с. Гуменець Львівської області, в селянській родині Івана і Мaрії з роду Шереметів. Після закінчення гімназії у Львові один рік студіював медицину в Українському Тайному Університеті. Медичні студії закінчив у Брні (Чехія) у 1927 р. Після цього відбув примусову польську військову службу у Кракові. Свій лікарський диплом нострифікував у 1930 р. у Варшавському університеті, де також 2 роки працював шкільним лікарем. У 1930 р. повернувся до Миколаєва, де відкрив і провадив лікарську практику. Належав до Українського лікарського товариства у Львові, публікував наукові статті у «Лікарському віснику», іздив з рефератами по селах, заложив т-во «Відродження» та був головою «Просвіти» у Миколаєві. Одружився у 1930р. з Мирославою Чехович, з якою мав трое дітей: Любомира (1931), Яромира (1936-1986), Оксану (1942). Із приходом радянської влади у 1939 р. д-р Стасів заложив першу лікарню в Миколаєві (тепер-пологовий будинок).

У 1945 р. був заарештований і ув'язнений у Дрогобичі, де його судили невинного на 10 літ «за зраду держави» по 54 статті, а потім через інтервенцію адвокатів кару змінили на 5 літ нібито «за співпрацю з германцями». Сидів на пересильнім пункті у Львові, на колонії для стариків. У 1948 р. його дружину Мирославу з дітьми вивезли на Сибір, у Кемеровську область, в місто Анджеро-Судженськ, де прожила 13 років. Д-р Стасів залишився у Львові на пересильнім пункті, але коли йому залишилось 14 місяців тюрми, його дали в далекий етап, в Кемеровську область, в сувору тайгу. По відбутті строку ув'язнення його звільнили і відпустили до Львова, де уряд здоров'я направив на лікарську працю до Золочева. Одначе він не поїхав туди, попрощався з ріднею і поїхав добровільно на Сибір, до дружини і дітей. За влади Хрущова повернувся до Миколаєва, де по Тяжких трудах і судах та по 9-ох роках наполегливих апеляцій одержав назад Працював лікарем у Підбужі, де і помер 15 грудня 1971 р. Похований у родинному гробівці в с. Гуменець. Залишив зворушливі спомини «Ніч серед полудня» під псевдонімом Гуменецький (26 зшитків) про своє життя та тюремні переживання, які друкувались у районній газеті у 1990р." - (Павло Пундій, архівар Українського лікарського товариства, США).

"...Той самий, про чудодійні руки котрого і досі розповідають легенди. Він знав лік від будь-якої немочі, ставив на ноги, здавалось би, безнадійного. I по теперішній день у багатьох селах району ходять по руках помічні рецепти Дмитра Івановича Стасіва. У цієї людини було добре серце, і в часи народної радості, і в гіркі години печалі та суму вона вважала святим обов'язком бути серед своїх співвітчизників. Не зломили її гідності, порядності, честі і страшні сталінські табори, куди Дмитро Стасів потрапив зовсім безневинно. «Мій Дмитро завжди говорив правду, жив по ній і вчив так жити моїх дітей. Він кожний раз повторював слова Iвана Франка: «Хто раз пробрехався, той віри не має, хоч потім і правду вповість...» (зі спогадів дружини Мирослави).

"У тодішньому стаціонарі (Миколаївська лікарня), де були терапевтичне, хірургічне, пологове відділення і рентгенівський кабінет, мені сказали, шо лікарню збудував лікар Дмитро Стасів. Що він за власні кошти купив рентгенівський апарат, на якому працюємо, власними коштами запровадив газове опалення. Я щиро завидував лікареві, який все вмів, все робив, нічого не боявся і всюди встигав... Якось у 1964 р., будучи на курсах у Дрогобичі, я зустрів у гардеробі онкодиспансеру літнього високого, худорлявого, але жвавого веселого, привітного чоловіка, котрий, перевдягаючись поряд зі мною, жартував з прибулими лі- карями, очевидно, йому знайомими. Я запитав знайомого хірурга Ляховича, який працював у Жидачівському р-ні: «Хто той веселий доктор?» I отримав відповідь: «Це -хірург з лікарні села Підбужа, Дмитро Iванович Стасів». У кімнаті, де нас скерували на нічліг, прожили біля тижня. Спали в одній кімнаті, вечорами грали в шахи, розмовляли. Я запитував лікаря Стасіва, як він, будучи хірургом, міг займатися такою багатогранною діяльністю. Він відповів: «А кому ж було займатися, коли нас, лікарів, у Миколаєві було тільки два? Я лікував бідніших-українців, а інший лікар-поляк-багатших, поляків..»

«Закінчивши медичний факультет у Брно і приїхавши в Україну, я мусів нострифікувати свій диплом, бо в Польщі його не хотіли визнати. Тільки після додаткового навчання і здачі екзаменів мені признали диплом і дали дозвіл на працю. Я працював хірургом, травматологом, сам робив рентгензнимки та оглядав хворих рентгеноскопічно. Ходив по викликах до дітей і дорослих як терапевт чи педіатр, приймав ускладнені пологи, лікував і рвав зуби. Багато людей було бідних, які не могли віддячитися за лікування, але я ставився до всіх одинаково. Важко було жити, бо багато грошей, які могли бути використані для життя сімї, я мусів віддавати на будівництво лікарні, ї газифікацію, на обладнання. Мусів придбати власний рентгенапарат, на якому сам працював, бо так вимагали обставини.» - (iз розповідей д-ра Стасіва Мар'яну Маркевичу, довголітиьому хірургові Миколаївської районної лікарні).

Стасів був очевидцем, коли восени 1932 р. до Миколаївської лікарні польська поліція привезла побитих В. Біласа і Д. Данилишина, яких упіймали у с. Верині несвідомі селяни, підбурені польськими сексотами, і дуже їх побили. Данилишина, можливо, й убили б, якби не о. парох Микола Кіндій. Також сюди був доставлений і селянин із Розвадова, співпрацівник польської поліції, провокатор Іван Андрухів, який був поранений пострілом Данилишина. Поляки не дозволили, щоб Стасів обробляв рану Данилишину, це робив лікар-поляк, а Стасів обробив рани Андрухіву.

Стасів Дмитро Іванович (»доктор Стасів") у пам'яті підбужан залишився як добра й чуйна людина, доступний, безкорисливий і знаючий лікар. Hіколи нікого не обминув увагою, щиро дбав про здоров'я хворих. Любив спілкуватися з односельчанами. Великою втратою для лікарні була смерть хірурга. В останню путь його проводжало усе село.

 

 

 

Джерело: Іванна Яким Підбуж. Хроніка/упорядник Я.Татомир