Ганна Николин

Ганна Николин народилася 18 жовтня 1927 року в селі Уличне у багатодітній сім`ї

Подаємо її запис-спогад. "За роки червоної неволі довелося мені пройти тернистий шлях Мала лише 19 років, коли ворог забрав мене з рідної домівки. До цього часу, у 1945 році. мене вже двічі арештовували- була зв`язковою УПА. З допомогою Бога я нікого не зрадила, не видала- і мене випустили- не мали доказів.Думала, що все буде добре. Але зрадник... Було це страшного 1946 року. Працювала я тоді крамаркою в кооперативі (за завданням Федора Матківського "Зенона"), це давало змогу передавати повстанцям інформацію, продукти. Щойно прийшла з роботи додому, як до хати вдерлися два енкаведисти й наказали зібратися та йти з ними. Коли знімала кульчики та заколки, вони засміялися, а один сказав, що вже маю досвід. Я дійсно знала, як кожна шпилька може при їх ударах уп`ястися в голову. З того понеділка почалися мої тяжкі дні: допити, знущання, очні ставки. Знайшлися свідки, що передавала їжу бандерівцям, що була на курсах медсестер для першої допомоги бійцям УПА,-ці курси я пройшла восени 1945 року біля с.Орова, і тут мені присвоїли превдо "Перепелиця".

Після допитів у гарнізоні с.Улично повели мене до лісу с.Зимівки. У лісі я почула перекличку та зрозуміла підступні наміри ворога, бо вигукували псевда повстанців, які загинули. Твердо стояла на своєму. Тоді енкаведисти завели мене у річку та змусили 3 км. йти холодною водою- був кінець листопада. Самі йшли берегом.

Через якийсь час привели мене на очну ставку з повстанцем, якому я не раз передавала пакунки. Він був важко поранений: кулею розтрощило ногу, але тримався мужньо.Коли наші погляди зустрілися, він стиснув зуби, застогнав і махнув головою- дав мені знак мовчати. На душі стало легше. І я, незважаючи на страшні муки, відповідала, що не знаю його. Коли змогла глянути на хлопця, то побачила в його очах сльози. Але це були сльози радості- він теж повторював, що ніколи мене не бачив. Розлючені звірі його страшенно катували, змушували сказати хто я і яке моє псевдо- вони вже мали інформацію від зрадника. Проте партизан нічого не сказав. Це був Олекса Туранич, псевдо "Любко" із села Зимівки Сколівського району. Він дуже допоміг мені. Якби не його стійкість, не його мужність, була б я уже тоді разом з дівчатами, яких на моїх очах ставили на розпечену кухню... Але хлопець Віктор, у якого була криївка, де схопили Олексу, твердив,що я передавала повстанцям товар і якісь записки. Боже милий, як мене били після цього! А знущалися наді мною енкаведисти гоголь і Бабкін. Хіба це люди- голодні звірі, які щоночі проводили допити..." "Скоро муки мої закінчилися- стала на суд. Трибунал виніс вирок- 25 років. Суддя сказав, що повезуть мене на білі ведмеді.  А я подякувала- скільки б не дали, добре, що муки закінчилися. Заплакала тільки тоді, коли дівчата-співкамерниці запитали, скільки присудили мені? Після суду- Стрийська тюрма- Львів (пересильний пункт)- Свердловська область, Туринськ (лісопильний завод). Тяжка праця, голод, холод. Мушкара обсідала все тіло, гризла живцем. Згодом перевезли аж у Комі АР, Воркуту, де працювала на цегельному заводі. Було дуже важко, але в свідомості спливало: не може бути, щоб я  не побачила Україну, на чужій землі я не повинна померти, тільки рідна колись прийме моє тіло. Потім працювала слюсарем, молотобійцем у кузні, токарем.

Звільнили лише в 1955 році, і я повернулася на рідну Україну. Шість років працювала на Стрийському склозаводі. Через якийсь час викликали мене до начальства, щоб я перед людьми визнала свою провину та попросила пробачення- тоді мене повністю виправдають: знімуть судимість і т.п. Але я одразу твердо відповіла, що в своє корито плювати не буду- я з нього хліб їла. Більше мені подібного не пропонували, але з роботи звільнили. Тільки дітям ніколи не розповідала, які муки перетерпіла. Ще маленьким їм тихо співала свої пісні. Вони не розуміли, але плакали разом зі мною. Найчастіше співала:

"Якби с знала, моя мамо,

Який голод в тюрмі,

Принесла би с передачу,

Хоч на тиждень раз мені.

Знаю, знаю, моя доню,

Як голодом морять,

Но не знаю, моя доню,

Де за тобов шукать...

Не журіться, мої сестри,

Я весь час мовчала,

Не зрадила Україну,

Нікого не продала..."

 

Померла Ганна Николин 22 жовтня 2009 року в Стрию. Дуже хотіла знайти своїх подруг, з якими була в неволі: Марію Турчин, Анну Савчук із Тернопільщини, Галину Гілюту з Волині."

 

 

 

Джерело:"300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай, Дарія Габчак.

Hosting Ukraine