Скінчив Грушівську середню школу, українську філологію Дрогобицького педагогічного інституту імені Івана Франка та студії військової журналістики. Вчителював у селах Зворі та Долішньому Лужку на Львівщині. Деякий час працював у Дрогобицькому педагогічному інституті, а також у ПТУ-54 м. Дрогобича. Був директором Стебницької СШ № 7, шістнадцять років працював у добровільних спортивних товариствах профспілок Дрогобича, понад шість років очолював їх.

 

У молодому віці пережив сімейну трагедію: померла дружина, залишивши трирічну донечку, для якої був і батьком, і матір'ю. Від 1990 року — завідувач відділів національного відродження, правового виховання народного часопису «Нафтовик Борислава». Автор кількох тисяч статей, нарисів, репортажів, низки прозових творів, поезій, пісень, рецензій, мистецьких оглядів. Був співзасновником та співавтором трьох номерів підпільного альманаху «Тустань» (1989–1990 рр.).

Видав 19 книг та збірників:

 

    «Волоща — отча земля» — історико-етнографічний нарис (2001 р.),

    «Доля» — новели, повість (2003 р.),

    «Колоски на стерні» — новели (2005 р.),

    «Над прірвою» — роман (2007 р.),

    «Берег любові» — пісні з нотами (2007 р.),

    «Історія Волощі» — шкільний посібник (2007 р.),

    «Золотоперий підголосок» — у співавторстві (2008 р.),

    «Чорний плагіат» — літературно-критичне видання (2008 р.),

    «Життя як свіча» — новели (2008 р.),

    «Знак орди» — роман (2009 р.),

    «Перевесло» — поезії (2010 р.),

    «Суголосся часу» — критика та публіцистика (2011 р.).

    «Трафунки»— життєві оповідки(2011 р.)

    «Сірко»—повість для дітей(2013р.)

    «Слово про слово»—літературно-критичне видання(2013р.)

    «Волоща» — посібник для учнів (2013 р.),

    «Краплі» — поезії (2014 р.),

    «Над прiрвою» — роман (нова редекцiя) (2015 р.),

    «Дощ» — поезіЇ (2015 р.),

    «І слівцем, і топірцем» — гумор та сатира (2016 р.),

    «Москалі» — документально-публіцистичне видання (2017 р.),

    «Гавчик, Нявчик та Івась» — роман (2019 р.),

    «Бранкі волі» — -роман (2020 р.),

    «Пером не байдужого» — публіцистичне-асеїстичне видання (2020 р.),

 

Творчі спілки:

Член Національних спілок журналістів та письменників України, член Об'єднання «Письменники Бойківщини». Учасник Першого і Другого світового Конгресів бойків (2005 р., 2010 р.), Лауреат та тричі дипломант Бойківського літературно-краєзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска (2005, 2008, 2009, 2012 років), Лауреат літературного фольклорно-етнографічного конкурсу «Бойківський світ» імені о. Михайла Зубрицького, лауреат (2013 р. , 2015 р. , 2016 р.), ,дипломант Всеукраїнського літературно-мистецького конкурсу ім.Володимира Дроцика(2013р.),лауреат літературно-мистецької премії Благодійного фонду Віктора Романюка(2013р.).Нагороджений багатьма Почесними дипломами-як літератор і громадський діяч,занесенинй до книги «Золотий фонд Бойківщини» (2008 р.). Нагороджений найвищою нагородою НСПУ - медаллю "Почесна відзнака" (2018 р.).

Співавторство:

Співавтор багатьох літературно-мистецьких збірників ,антологій та альманахів, редактор численних книг поезій та монографій. 

 

ТВОРЧІ СВІТАНКИ 

 

Розповився на світ в селі Волоща, що на Дрогобиччині, коли йшла страшна війна, від батьків, що були між собою близькі родичі - братанич і сестрінка. Дехто тоді дорікав молодим, а най-більше батьки, що не можна одружуватися близьким по крові, бо здавна в народі існує думка, що споріднені родинні гени можуть зашкодити нащадкам. Кажуть, що природа не терпить, коли порушують її порядок узвичаєний віками. Та й церква забороняе такі шлюби, щоб не було родинного кровозмішання. Сыогодні медицина теж застерігає від такого необдуманого кроку молодих людей, аби чогось не сталося лихого з потомством. Інколи через нерозважливі витівки закоханих пізніше їм доводиться розплачуватися дорогою ціною, лихом, якого не завжди можна позбутися. Що ж, запізно спохватилися рідні батьки, бо в лоні майбутньої матері була зачата дитина і невдовзі вчасно народився і сам Андрійко. Ріс і розвивався, на подив усім, жвавим хлопцем, нічим не відрізнявся від своїх ровесників. Школа, служба в армії, інститут і нарешті - одруження.

 

Отут Андрій і задумався, що не повторить помилок своїх батьків, взяв собі за дружину дівчину з неблизьких країв, яка вже аж ніяк не могла бути навіть далекою родичкою. Тішилось молоде подружжя донечкою. Здавалося, доля прихильна до них, та сталося непоправне. Після п'ятирічного перебування в шлюбі померла дружина і Андрій залишився вдівцем, а донька-напівсиротою. І став Андрій для єдиної дочки батьком і матір'ю. Багато хто тоді радив: одружуйся вдруге, чоловіче, бо самому виховати таку крихітку буде без дружини трудно. Не послухав, довго навіть гадки про повторне одруження не виникало. Любов до дружини, тепер уже мертвої, надовго заcіла в душу. Ростив дочку, вкладаючи у ії виховання всю свою енергію і вміння. А ще робота в педагогічному інституті, що у Дрогобичі, забирала багато фізичних та моральних зусиль. За роботою жодної хвилини не забував, що дома нема дружини, а є донька, яка потребує батьківської уваги і допомоги.

 

Не завжди складалося гладко і на роботі. Андрій відзначався характером, що не терпить неправди, лицемірства, підлабузництва. А це не всім до вподоби, особливо, коли кажеш чиновникам правду у вічі й це зачіпає їх за живе. Але Андрій не міг інакше, бо засвоїв із малих літ, почуте від батька: роби так, щоб міг дивитися усім в очі, не опускаючи голови. Інколи, здавалося, що не варто тратити зусилля, аби добитися справедливості, але завжди ніби хтось нашіптував: тримайся, борись за правду, а де правда-там сила і воля святая. У кожного є своя мала батьківщина, у когось-це столиця, велике місто, морський порт, у інших-маленьке село, селище, хутір, що затаївся в горах чи в низовині. Для Андрія Грущака мала батьківщина - село Волоща, що на Дрогобиччині. У ньому ходив до школи, а десятирічку закінчив у сусідньому селі. А потім- Вчителював у cільській школі, викладав у дрогобицькому педагогічному інституті, ПТУ-54, 16 років працював у Дрогобицьких спортивних товариствах профспілок. 3 1990року і до виходу на пенсію-завідувач відділу газети Нафтовик Борислава.

 

3 юних літ захопився літературою: писав вірші, новели, етюди. Сюжетами його творів ставало, як це часто буває у початківців, служба в армії, навчання в педагогічному інституті. не переспівування з десь прочитаного, а саме життя тих, хто поруч, таке непросте, іноді до болю важке. Саме у розквіті літ і проявився на повну силу хист поета, прозаіка, публіциста. Андрій Грущак взимку живе у місті Бориславі, бо там, у квартирі, тепліше, а в інші пори року - в селі, в якому народився. У старенькій батьківській хаті ще й досі відчувається дух його предків, особливо, коли залишається в ній сам на сам, а надвоpі вечір, ніч. Особливо полюбляє наш герой осінні світанки, коли хлібороби вже відсвяткували останні польові обжинки і тішаться зібраним урожаєм. Тут повно людського гомону з самісінького ранку. Прокидаються спросоння робітні люди й поспішають на роботу. А ті, що не мають роботи, вичікують кращих часів. На вулицях Борислава завжди людно. У нинішній неспокійний час усі в роздумах, що принесe ім день прийдешній. А особливо, коли зберуться і засядуть у барі, в кафе за чаркою вина чи кухлем пива. А дехто відразу замовляє келишок оковитої, або, як люблять називати її, адамових сліз. І пливуть довго розмови про тих, хто вертається калікою із зони АТО, а хто в домовині. Згадують і тих, хто тижнями вештається на дорогих заморських курортах, справляє пишні забави в нічних клубах, ресторанах.

 

Андрій Грущак- невтомний трудар, добрий знавець людської душі, може легко розгледіти, де фальш, а де правда. Це все прийшло до нього завдяки вмілому спілкуванні з людьми, з навколишньою природою. Він і сьогодні може сперечатися на pізні теми, а особливо про літературні твори своїх побратимів і тих, хто приблудився до літератури, як графоман, плагіатор. Отоді-то стає суворим, деколи навіть аж надто категоричним, кидаючи різкі слова своєму візаві, але ніколи у суперечках не доходить до образ. На самоті потім усе продумає і викладає свої думки на папері. Маю на оці його критику на плагіат одного з місцевих літераторів (Чорний плагiат), та викривальні статті і брошуру (Золотоперий підголосок) про бориславськош письменника-перекинчика Р. Соловчука. Иого болить, коли хтось пише неправду на догоду владним структурам, що i мати з цього вигоду. 

 

Має Андрій чималий доробок і в поезії. Читаючи його вірші, ніби йдеш тими стежками, путівцями, якими автор проводить своїх героїв. Побачити в життевих буднях щось незвичне може тільки людина з підсиленою уявою, якою є письменник, поет Андрій Грущак. Озираючись на минуле з відстані нашого сьогодення, він виділяє в своїх творах головне-поривання людини до добра, подолання зла, знаходячи у навколишньому середовищі оте одухотворене світло, яке перемагає зло, утверджує високу мораль і доброту. У кожному творі відчувається особиста причетність автора до зображуваного сюжету. Герої його новел, оповідань різні за вдачею, але духовно близькі один до одного. Зате негативні герої викликають огиду, осудження, відразу. Маю на оці його новели, що у збірках Колоски на стерні, Доля, Життя як свіча. Єв його літературному набутку твори для дітей. Особливо цікава повість «Сірко», в якій є багато повчального не тільки для дітей, але й для молодих сімей. У багатьох ровесників п. Андрія сталося у свій час духовне роздоріжжя. Багато хто йшов дорогою навмання, або туди, куди вказували можновладці. Поет і письменник йшов завжди наперекір злим силам, брехні, обману і насильства. Тому-то в деяких його творах відчувається імпульсивність автора, його гнів проти зла, несправедливості, що буяє навколо. Несправедлива дійсність часто завдавала йому душевних мук і знесилювала організм. Іноді здавалося, що і літа, і хвороби, і самотність такі чомусь жорстокі, невмолимі, немилосердні до нього. 

 

У віршах є багато чогось особистого, авторського, притаманного тільки йому і тим, із ким спілкувався. Відзначу, що більшість віршів написані душевно, вдумливо, приваблюють і змістом, і формою. Нема в них бравади слів, усе написано просто для прочитання і розуміння. У коротких віршах читач знайде пригорщі мудрих думок. У багатьох із них надибуємо нотки гумору. Він, як сам зізнається, пише поезію і прозу не ради визнання в літературі, а з потреби неспокійної душі. Вірші приходять йому для написання спонтанно, наче блискавка у хмарну днину. Тому-то про нього можна з певністю сказати, що живе він не хлібом єдиним. Прикро лишень, що нині поети через малі наклади своїх збірок перебувають ніби в затінку. Андрій Грущак вишколив себе щоденною працею і тому-то так цінує те, що набуто творчими потуами: пише, публікує, аби нічого з його праці не пропало.

 

Майже кожного року пускає у світ збірку поезій або прози. Його книги приємно не тільки читати, але й тримати в руках, бо він сам їх оформляє, малює палітурки, редагує, коректує. У кожній книзі-глибокий зміст і виважені думки, нема нічого зайвого, надуманого, неправдивого. Цим вони і приваблюють навіть досить вимогливого читача. Полудневі літа Андрія Грущака давно залишилися позаду, пролетіли наче миті. Тішиться осінніми ранками, бо кожен день приносить щось нове, небачене, не почуте. Згадує, що багато мрій, задумів залишилися ще не здійсненими. При згадці про це у нього береться десь затаєна сила до праці, аби залишити після себе добрий слід не ради слави, а для добра тих, хто залишиться жити в майбутньому. 

 

Джерело: Андрій Грущак "Авторгафи сердець" Михайло Базар Червень 2015 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Джерело: Борці за возз'єднання: Біографічний довідник. — Львів, 1989