Народився у Монастирі-Лішнянському 1877 року. Батько Олекса був відомим газдою в селі, таким став й Іван, обдарований Богом і Мав чудову пам'ять і здоровий розум. Не маючи жодної освіти, бо школи в селі тоді не було, вчився самотужки грамоти та рахувати на рахівниці. До кінця життя цікавився політикою, читав книжки, газети, слухав закордонне радіо. Покликанням Івана стала торгівля. Був фізично витривалим і дуже працьовитим. Завжди повторював: «За спання нема коня». Парубком їздив на заробітки в Америку, довелося йому працювати в Hімеччині, Франції, Польщі. Багато чого навчився, запозичив. Досконало знав німецьку, французьку та польську мови. Ше за небіжки Австрії у рідному селі відкрив шинок, тому за ним і рідними закріпилися прізвиська «шинкар», «шинкарі». Під час Першої світової війни Івана мобілізували до австрійської армії, де скуштував окопів, военних поневірянь та російського полону. Революція звільнила полонених і розпустила їх на власний хліб. Він займався торгівлею - продавав рибу в портових містах на річці Волга.

Повернувшись до України, говорив: «Ще до революції у Росії було так добре жити, що ніхто й до Америки не думав іхати. Тільки баламути збурили народ на революцію, бо дуріли з добра». Удома Іван Василюка придбав патент на торгівлю. На власному возі роз'іжджав по селах і продавав товар. Прискладавши грошей, відкрив свій «склеп» господарських товарів на Малому Ринку в Дрогобичі - в будинку Галі Торгової, у якому винаймав дві кімнати для проживання. Сюди забрав і трьох онуків, щоб продовжували навчання в місті. Зберігав товар на двох складах у Вузькій вулиці. Товар привозив із Пісочно, Львова, Стрия. Коли приїжджав на свята до села, то в церкві поруч із дяком відправляв Службу Божу, мав власні молитовники в дорогих оправах. Із приходом більшовиків Iван Василюка більшу частину товару заховав у стодолі, де заздалегідь було зроблено потаємний сховок - подвійну стіну. Через неймовірно високі податки від торгівлі мусив відмовитися, але нелегально всеж підторговував на ринку, за що його оштрафували. У будинку Галі Торгової розмістився Облпотребсоюз.

Помешкання довелося покинути й переселитися на площу Ринок N 9, де якраз був міськфінвідділ. Іван працював сторожем у цих установах. Удень йому дозволили продавати легально-брав м'ясні вироби в ковбасному цеху, яким завідував Олекса Захаряк, і торгу- вав на ринку. Допомагав грішми, м'ясом українським партизанам УПА. Після арешту внука Михайла 1 жовтня 1947 року всю родину виловили й повезли до Сибіру-до Губахи. Після смерті дружини у грудні Іван втікає на Батьківщину. Хоче дещо віднайти зі схованого, щоб продавати та допомага ти рідним. Але в хаті вже погосподарювали злодії. Вони роздали 11 мешканцям села, але все задокументував скільки взяв. До речі, список зберігся. Люди брали від десяти до сорока найменувань. Лише одна Пазя Маменко Повернула. Втікач був невигідний односельцям. На Івана донесли, засудили и повернули до Сибіру. У порожній хаті Анни Черхавської жила бідна жінка зі Східної України, яку в село загнав голод. Коли хата Василюків спорожніла, вона взяла собі з неї образ Святого Миколая. Коли його оглядала, то знайшла заховані долари. Вона не знала, що це за гроші й дала Михайлові Звіру. Коли Іван Василюка повернувся до села, Михайло віддав йому долари.

Перебуваючи у дрогобицькій тюрмі, Іван віддав ці грошi інвалідові із села Лішні, який заховав їх у протез. Івана Василюку звільнили з ув'язнення, але того каліку вбили, а гроші пропали. Покарання Iван Василюка відбував на Губасі, працював на овочевій базі. На свята відправляв молитви на могилах похованих галичан. Жив на базі. У 1952 році його привезли до міста Алдана в Якутії на з'єднання з родиною. Там працював на пивоварному заводі. Знову втікає з Якутії, цього разу назавжди. Іван мав ще один сховок-у трилітрову банку заховав коштовності, закопав у стодолі. На крокві покрівлі була зарубка, яка вказувала на точне місцерозташування скарбу. Але стодолу розібрали й повозили до колгоспу, на ії місці з'явилися грядки. Iван почав крутитися біля того місця. Така поведінка викликала підозру в нового господаря і його сусідів, які пере- копали місце, знайшли скарб і поділилися. Він виявився великим, адже новий господар покинув хату і зник назавжди... Iван Василюка і далі продавав на торговиці, часто кепкував із радянської влади. Останнім часом жив із донькою Павлиною. Помер у 1972 році, маючи дев'яносто п'ять років. Поховали його у Старому Роздолі.

Джерело: Совяк Петро  "Монастир-Лішнянський на Франковій землі"