Уночі проти 9 травня на горищі сусіда Петра Яруніва К. і Старосольський вручну пошили два українські прапори. Тієї ж ночі вивісили один прапор на балконі будинку культури “Шахтар”, другий – у центрі міста на клумбі, знявши там прапор Совєтського Союзу. Щоб держак щільно зайшов у металеву трубу, його обмотали мідним дротом. Вранці наїхали кагебісти, міліція, але, побачивши дріт, побоялися знімати прапор, викликали саперів. До 14 години прапор приходило подивитися багато людей. З будинку культури прапора ще вранці зняв директор, але побоявся будь-куди доповісти і сховав його під трибуну. Дрогобицькі кагебісти під керівництвом Василя Задерея, а потім присланого з Києва майора КГБ Харитонова допитала кількасот колишніх політв`язнів, які мешкали в Стебнику, але не знайшли винуватців. Тим часом справа набула гучного розголосу. У будинку культури скликали збори, де громадян закликали сприяти виявленню “злочинців”. Тоді директор дістав з-під трибуни синьо-жовтий прапор… На слід юнаків вийшли так. Десятикласник Володимир Пікас забув у школі зошита з записом хвиль зарубіжних радіостанцій. Директор школи Ісаак Камса відніс зошита в КГБ. Підозра впала на Любомира СТАРОСОЛЬСЬКОГО та Михайла Кулика. Їм виставили двійки з поведінки, не допустили до випускних екзаменів і виключили зі школи (тільки два вчителі були проти виключення).

 

Щоб відвести підозру від Старосольського та Кулика, К. вирішив розклеїти листівки в Стебнику та Дрогобичі. Та його спільник сказав про це батькові. Той, сподіваючись на звільнення з кримінального ув`язнення свого старшого сина, видав КГБ наміри молодшого сина і його спільників. У перші дні серпня юнаків почали викликати на допити в КГБ. Старосольського затримали на 2 доби. К. тоді вже склав перший екзамен на юридичний факультет Львівського університету. Під час другого екзамену його викликали до приймальної комісії – і вивели звідти вже в наручниках, відвезли до КГБ. Допитували три дні, ночував він у готелі під охороною. Вважаючи, що юнаками керував хтось старший, їх відпустили під розписку про невиїзд, щоб простежити їхні зв`язки. К. влаштувався робітником “Стебникпромбуду”. До ув`язнення був уже психологічно готовий, шкодував лише, що зарано попався. Заарештований 9.02. 1973 у Стебнику, відвезений до Львівського СІЗО.

 

Батько знайшов синові знаного адвоката, але той сказав: “Пане Калапач, якби ваш син, не дай Боже, вбив кого, украв щось, то я би його захищав, а в політичній справі я не допоможу нічого”.

18 і 19.02.1973 р. під приміщенням Львівського обласного суду стояло багато людей, але до зали впустили лише найближчих родичів. Прокурор Коломієць Б.І. вимагав засудити К. до 6 р. ув`язнення в таборах суворого режиму, СТАРОСОЛЬСЬКОГО – до 5 р. за ч. 1 ст. 62 КК УРСР (“антирадянська агітація і пропаганда”), а також за ст. 187-2 “наруга над державним прапором”. Адвокати А.А.Дятлова і М.В.Поліщук довели, що неповнолітні не можуть бути засуджені більше, як на 3 р.

Суд під головуванням Хомюка І.Ю. засудив К. до 3 р. ув`язнення в таборі суворого, а Старосольського до 2 р. у таборі загального режиму за ч. 1 ст. 62, обом також присудив обом по 1 р. за ст. 187-2. З досягненням повноліття Старосольському Верховний Суд УРСР змінив режим на суворий. Зиновія Дмитріва, Петра Яруніва, Михайла Кулика допитали як свідків і віддали на поруки “трудовим колективам”.

У квітні 1973 р. К. етапом спроваджений у табір суворого режиму ВС-389/35, що на ст. Всехсвятська в Пермській обл. Тут він подружив зі старими повстанцями, особливо припав він до душі Степанові Ясницькому, Василеві ПІДГОРОДЕЦЬКОМУ. Був у добрих стосунках з Ігорем КАЛИНЦЕМ, Миколою ГОРБАЛЕМ, з Андрієм КОРОБАНЕМ. Доброзичливо до нього ставилися громади євреїв, литовців, російських демократів (зокрема, Володимир Буковський).

За тиждень вивчився на токаря, матеріальними умовами не переймався, адже принаймні хліба в зоні тоді вистачало. Вивчав німецьку мову. Звільнився К. 9.02.1976. Офіційного адміннагляду не мав, хоч його постійно контролювали. 7 р. К. працював токарем на Калійному заводі в Стебнику. На 24-му році одружився з Євгенією Яджак, з родини репресованих. Мають дочок Марію 1979 та Анну 1985 р.н.

З 1982 р. працював на руднику гірничим робітником, кріпильником, а з 1985 – у гірничо-рятувальному взводі Стебницького калійного заводу.

1982 р. вступив на заочне навчання у Криворізький технікум рудникової автоматики, який закінчив 1984 р. 1986 р. вступив на заочний відділ гірничого факультету Дрогобицького філіалу Дніпропетровського гірничого інституту, має фах гірничого інженера.

Член-засновник Всеукраїнського товариства політичних в`язнів і репресованих 1989.

У центрі Стебника навесні 1992 р. відкрито пам`ятний знак з написом: “Тут 9 травня 1972 року було піднято національний прапор”, але без імен юнаків, бо вони не побажали себе увічнювати. Того ж року реабілітовані. На початку 90-х рр. була низка публікацій у місцевій пресі про героїчний вчинок юнаків, зокрема, в газеті “Франкова криниця”.

Міський голова Дрогобича Мирослав Глубіш запропонував К. створити перше приватне торговельно-виробниче підприємство. К. назвав його “Роксоляна”, з 1992 р. працює його директором. Сприяє діяльності багатьох українських організацій, провадить добродійні акції на користь дітей-сиріт, молодіжних патріотичних організацій.

2002 р. обраний депутатом Дрогобицької міської ради, працював секретарем комісії з питань приватизації, промисловості та інвестицій. 2006 р. обраний міським головою Стебника і працював ним до жовтня 2008 р.

Указом Президента України від 26.11.2005 нагороджений орденом „За заслуги” ІІІ ступеня «за вагомий особистий внесок у національне та державне відродження України».

 

Джерело: Пастух Роман. Стебницькі ломикамені // Дрогобиччина – земля Івана Франка. – Дрогобич: видавнича фірма ”Відродження”, 1997.