Вступивши в юні літа, Марія усвідомила всю небезпеку, яку представляла тодішня більшовицька влада для України, що була загарбницькою та обмежувала громадянські права українців. Закінчивши з відзнакою школу, Мама прийняла для себе рішення вступити в лави ОУН. ЇЇ чиста душа прагнула встановлення справедливості на рідній землі. Тому вона з ентузіазмом і з властивими їй наполегливістю та відвагою взялась виконувати всі завдання, що були поставлені їй, як члену ОУН.

 

Національно-визвольна боротьба, яку здійснювала ОУН в той час, як відомо, була дуже небезпечною, оскільки радянська влада докладала всіх зусиль, щоб знищити цю організацію та її членів. Тому очевидно, що виконуючи свої обов’язки, Марія мусила дотримуватись строгої конспірації та проявляти неабияку мужність та відвагу. Водночас не завжди вдавалось виконувати ці важкі операції та завдання без негативних для себе наслідків.Тогочасна радянська розвідувальна система (НКВД) співпрацювала з деякими сексотами. На членів ОУН було здійснено ряд засідок, в результаті чого Марія зі своїми побратимами потрапила спочатку в Дрогобицьку, а потім в Самбірську тюрми.

 

Це був червень тяжкого 1941 року. За зраду "радянським ідеалам" всіх молодих членів ОУН, які відбували покарання за "підривну діяльність" було присуджено до розстрілу. Серед них була Марія Гук, її товаришка О. та декілька хлопців, камера яких була розташована поверхом нижче від камери дівчат. Серед цих хлопців був Роман Іваницький, якому напередодні розстрілу, Марія передала через шпару в стіні, вервицю, зроблену з хліба, для того, щоб він помолився перед смертю. Дякувати Богу, в той день, коли мав відбутись розстріл, зранку почався переполох, оскільки в місті появились німецькі війська. Хаос, що виник, став тим рятівним колом, завдяки якому молодим в’язням, членам ОУН, вдалось втекти. Згодом, один із них, Роман Іваницький, (який опинився в Флориді, США і став письменником), описуючи ці події, буде вважати що саме "вервиця Марії Гук" його врятувала від смерті.

 

Пройшла буремна молодість Марії та її побратимів в постійних ризиках та небезпеках. По різному склалась подальша їх доля. Дехто загинув, дехто вижив, дехто опинився за океаном. Але всі вони до останніх днів свого життя дотримувались жорстких принципів конспірації, виявляючи свою любов до власної Батьківщини. Так, їх молодих, вишколювали в далекі роки в ОУН.

 

Згодом (1951р.) Марії вдалось здобути вищу освіту у Львівському державному університеті (класична філологія). Враховуючи буремні роки юності,могла розраховувати на працю лише вчителем-дефектологом. Тому, вивчивши мову глухонімих, вчителювала у Стрийській школі глухонімих, понад 20 років. Цим дітям вона віддавала своє серце і знання. Впродовж всього свого життя вважала себе стриянкою. Адже після війни працювала на Стрийському вагоноремонтному заводі, в канцелярії. Потім бувши замужем і маючи двох дітей, повернулась з сім’єю з Теребовлі (Тернопільщина) до Стрия (1959р.). Тут батьки збудували хату, працювали і проживали (за винятком короткочасного від’їзду до Львова, коли Батька запросили викладати медицину) до 2001 року, коли душа Марії відійшла у вічність.

 

 Була скромною, ніколи не афішувала свого героїчного минулого. Вважала, що робила це тому, бо так підказувала їй совість. Коли Україна стала незалежною державою і проголосила свій політичний та економічний суверенітет, до Марії неодноразово звертались журналісти та науковці – історики, зокрема академік НАН України Ярослав Ісаєвич з проханням дати інтерв’ю чи виступити на програмах телебачення і радіо. Однак Марія будучи, людиною похилого віку з цілим "букетом" захворювань, набутим завдяки перебуванню в далекі роки в сирих підвалах тюрем, відповідала, що вона не вважає себе аж такою героїнею, щоб виступати на телебаченні чи радіо. Водночас фізичні тортури, яких зазнала в молодості через чисельні гематоми, сприяли потім розвитку хвороби Альцгеймера.

 

В 1998 році, перебуваючи в науковому відрядженні в Канаді та США, я зустрічалась з представниками української діаспори, зокрема в Інституті Святого Володимира (Торонто). Тоді з’ясувалось, що ім’я Марії Гук є там досить відомим і представленим в експозиціях музеїв США і Канади як учасниці національно-визвольного руху в Україні в роки ІІ світової війни.

 

Марії давно немає серед нас, але її образ увесь час воскресає в моїй пам’яті. Померла вона в 2001 році, на 78-му році життя. Похована на Стрийському кладовищі. Вона була сильною, мудрою та мужньою жінкою, що випромінювала любов до життя та співчуття до людей. Мала "широку" душу, старалась допомагати всім, чим могла. Загартувавшись в молоді роки свого життя та пройшовши через жорнила тюрем НКВД не могла приймати філософію людської слабкодухості та байдужості.

 

Вічна їй пам’ять і велика вдячність за науку життя. В цьому році їй виповнилось би 100 років. Хотілось би, щоб в рік 100-річного ювілею від її дня народження, оприлюднені деякі героїчні сторінки її життя, стали прикладом для сучасної молоді в справі боротьби за ідеали України.

 

Джерело: Лідія Святославівна Гринів, професор Львівського національного університету імені Івана Франка