МиколаПаньків народився 25 грудня 1923 року в селі Літині. У тутешній школі розпочав своє навчання. Зростав надзвичайно розумним, допитлтивим, сміливим і красивим хлопцем: блакитні очі, темне хвилясте волосся, атлетична будова.

Ще з юних літ був відданий  українській національній ідеї: активний член "Просвіти", спортивного товариства "Січ", часто виступав у рідному селі та сусідніх, брав участь у сільському самодіяльному театрі, гарно співав. Як свідомий та мужній українець, справжній патріот на початку 40-х років вступає в ОУН, де веде значну роботу. Вишкіл проходив під орудою провідників ОУН Михайла Харіва, Миколи Ільчишина та інших. Обирає псевдо "Гонта". Чудово знав переходи через кордон, добре володів німецькою мовою, а тому надрайоннийпровід ОУН доручив йому проводити кур`єрську діяльність, зокрема виконувавв завдання доставляти пошту зі сходу на захід та навпаки.

У 1941-1942 роках належав до української поліції, яка формувалася за вказівкою ОУН. Потім перейшов у повстанські загони. Повстанці та знайомі відзначали його вихованість, шляхетність та комунікабельність.

З листопада 1947 року повстанців під орудою "Гонти", у складі якої було п`ятеро бійців, направляючись на Захід, переходила через село Вацевичі (нині Залужани). За розповідями старожилів, у цьому селі в Миколи Паньківа ("Гонти") була кохана дівчина Катерина, до якої він мав намір зайти й попрощатися. Вона також належала до оунівського підпілля, була зв`язковою УПА. Однак, за доносом зрадника село оточили енкаведисти та розпочали пошуки партизанів. Йшли від хати до хати, ретельно нишпорячи за повстанцями. Партизани вирішили в бій не вступати (сили були надто нерівні), а за всяку ціну постаратися виконати завдання окружного проводу ОУН: доставити кур`єрську пошту. Отож, щоб пробитися з оточення, поділилися на дві групи. "Гонта" та його охоронець "Чумак"- ім`я, прізвище останнього невстановлені- забігли на подвір`я Стефи Яновської, яка симпатизувала повстанцям. Вона надала партизанам прихисток на стриху стайні- хлопці заховалися в сіні. А господиня доїла корову. Обласвники зайшли на обійстя С.Яновської, все оглянули, металевим щупом протикували сіно, хтось із патизанів заворушився. Подвір`я швидко оточили енкаведисти й почався нерівний бій. Спочатку вбили господиню. "Гонта" та "Чумак" відстрілювалися до останнього набою. І раптом почувся спів двох голосів "Ще не вмерла Україна"... Усе стихло.. Селяни зі сльозами на очах слухали останній спів повстанців. А за піснею пролунали два постріли- це "Гонта"й "Чумак", щоб не потрапити живими в руки ворога, застрелили один одного. Це сталося 3 листопада 1947 р. Мертвих хлопців виставили в селі на впізнання, але ніхто не признався- хоч добре знали героїв.

Два тижні тіла воїнів УПА  були на подвір`ї районного НКВС (приміщення на нинішній вулиці І.Франка,52 у м.Дрогобичі). На впізнання окупанти привозили з Літині маму Миколи Паньківа, брата й сестру, яких згодом вивезли в Сибір. Приводили і його дівчину Катерину, вимагали зізнатися у зв`язках із повстанцями. Тамуючи страшний біль по утраті мама, брат, сестра, Катерина мовчали. Кохану дівчину "Гонти" звинуватили в причетності до націоналістичного підпілля та відправили на 25 років до тюрми (потім були сталінські табори). А місце спочинку "Гонти" та "Чумака" досі невідоме- окупанти заховали їх так, щоб ніхто не знав, де вони спочивають- намагалися приховати легендарну історію українського визвольного руху.

 

 

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Тарас Метик.