Народився я 4 cічня 1949 року в с. Комаровичі Старосамбірського району Львівської області. Село мучилося новим сталінським кордоном, ніби живою раною, яка розтяла живе тіло i поділила людей на місцевих і "переселенців". Мої батьки належали до тієї другої категорії, а їхне рідне село Військо, що на Пацлавській Кальварії, тепер опинилося під Польщею. Сім'я бідна, як і більшість у Галичині в той час повоєнної розрухи. Усвідомив себе вже в Самборі, куди батьки переіхали невдовзі після мого народження, і перші дитячі спогади прострілені жалем за вбитим на моїх очах телятком. До Дрогобича ми переїхали 1955 року, отож перші мої походи "до геркулесових сповпів" були пов'язані саме з цим містом. Дрогобич став мені рідним - не за народженням, а за вихованням. Виростав я під покровом ніжної любові моїх Мами і сестри Надійки. Мама походить 13 священичого роду: батько ї, а мій дід, Йосип Маринович мав парафію спершу в згаданому вже селІ Військо на Кальварії, а по війні-в селі Добре обізнана з релігійним обрядом, Мама дотепер дивує мене чистотою своеї віри, зовсім позбавленої як фанатизму, так і невмирущого серед людей фарисейства. Без моралізування й материнської тиранії ми свангельського дерева не стільки звичаєвим обов'язком, скільки серцем і духом. Із дідом бачився нечасто, але його вплив на мене був величезним. Згадка про діда навіть у дорослому віці мала силу відкоригувати Стебник під Дрогобичем. 

Про ідеологічне будяччя в слові вчителя я сказав дешо відсторонено й аналітично. А загалом я не ділив учителів на "своїх i "не своїх", галичан і "східняків". Усім вдячний за вкладену в мене часточку душi. I я справді дякую долі, що були в нашій 2-й школ вчителі й зі сходу України, бо в результаті я виріс із ментальністю "соборного" українця. Київ для мене- не омріяні золотоверхі бані за пограничними стовпами Збруча, а моя земля, мій природний гравітаційний центр. світоглядом. Але все-таки найбільший вплив на мене в шкільні роки мав "наш" учитель, галичанин "із крові й кості" - Іван Рафа. Він був моїм учителем співів у 1964-1966 роки, а кожен, хто хоч трохи обізнаний з історісю українського відродження, знає, як талановито й чисто палахкотів тоді наш національний дух. У той час КГБ вже не дозволяло І. Рафі працювати за фахом- учителем української мови й літератури, то він "працював" поза класом, у щонайближчому контакті з дитячими душами. І це було справжне "коротке замикання" сердець: я дотепер ще пам'ятаю уривки з тих віршів "шістдесятників", які він мені читав дорогою зі школи додому. Вся його душа так і я дорожу тим загальноукраїнським залишилася в тих 60-х. Пізніші роки жорстоко гнули галузку його життя, а він мав занадто поетичну натуру, щоб після кожного натиску випростуватися.

Джерело: Мирослав Маринович  " Дрогобиччина - земля Івана Франка "  Том 4