Народилась О. Хоружинська 24 липня (інші подають 10 квітня) 1864 р. у селі Борках нині Гадяцького району Полтавської області в багатодітній сім'ї спадкового власника с. Тимофіївки (нині в складі с. Осоївки Краснопільського району на Сумщині) Федора та Марії з Таманових Хоружинських. Вони належали до багатого, впливового і зрусифікованого дворянства. Обоє прожили лише по 42 роки і не встигли вивести дітей у люди. Була дівчина невисокого зросту, тендітна, з чорними блискучими очима, з чорним, гладко зачесаним назад волоссям, енергійна іноді аж до рвучкості. На відміну від інших вродливих сестер, не відзначалася особливою красою. У розмові була то швидка, то небалакуча і навіть дещо замкнута. Крім наймолодшої Ольги, в Хоружинських були три сини - Микола, Олексій та Іван, а також три доньки - Мaрія і Олександра. Батька часто переводили з місця на місце. В м. Красному Куті на Богодухівщині нині Харківської області він передчасно помер. Мама з великим виводком дітей-напів-сиріт вимушено пішла вчителювати до школи. Там остаточно надірвала своє й без того слабке здоров'я, полишила роботу, повернулась до с. Тимофіївки і в 1875 р. у віці 42 роки, які чоловік, передчасно відійшла у вічність. 

Отож у вересні 1885 р. поет, фактично лише під першим враженням від короткого спілкування з О. Хоружинською, несподівано для неї листовно запропонував ій вийти за нього заміж. Хоча до особистого знайомства дівчина була захоплена повістю I. Франка «Захар Беркут», примірник якої привіз зі Львова Є. Трегубов, та жених-автор спочатку їй не сподобався. Але родина почала натискати на неї, що коли вона не скористається нагодою, то через свою зовнішність може взагалі не вийти заміж. Після роздумів і підтримки діда Таманова дівчина погодилась. За іншими джерелами, до справи женихання-віддавання О. Хоружинської доклала рук і енергії Олена Пчілка, тобто мама Лесі Українки. Начебто вона привела I. Франка в інститут, де навчалась Ольга, і там майбутні супруги познайомились. А ще казали, ніби чаша Ольжиних терезів схилилась на бік 1. Франка через його зовнішню схожість, талант, прості манери спілку- вання, характер, як і в відомого тоді й добре знаного Ользі українського історика Володимира Антоновича.

3 іншого боку, на її згоду могло немало вплинути прагнення дівчини на виданні, щирої та діяльної патрiотки вирватись із важкої русифікаторської атмосфери в підмосковській Україні, насадженої російським самодержавством, у сусідню цісарсько-королівську Австро-Угорщину з її незрівнянно демократичнішим законодавством. Mогла зробити своє також намова сестер з потаємним наміром «випхати» Ольгу в чужий незнаний світ. Насправді ж yiП виборі ймовірно поеднались перелічені фактори і обставини. Сам же поет, нехай і з гучним іменем, був круглим сиротою, «проскрибований», переслідувався, не раз арештовувався та засуджувався австрійською владою за радикальні погляди і діяльність, матеріально бідний, не мав ні кола, ні двора, був Простого селянського походження. Він його не приховував Tнавіть підкреслював, що є зовсім іншого виховання, та ще й жив у не цілком добросусідській для Росії державі Австро-Угорщині. 3 огляду на всі ці серйозні обставини та з метою своєрідних «обсервацій» поетового побуту і його оточення восени 1885 р. до Львова спеціально приїжджали Антоніна з Ольгою.

Пізніше, в лютому 1886 р., Ольга вдруге навідалась до Львова, аби ще раз перевірити свої почуття і краще зрозуміти поетове середовище, в якому ій невдовзі доведеться жити. Поки тривали листовні перемовини зі з'ясуванням обставин майбутнього подружнього життя, надійшла весна 1886 р. 4 травня за старим, а 16 травня 1886 р. за новим стилем молодіi взяли шлюб у православній церковці на другому поверсіi Колегії Павла Галагана. Молода дуже хотіла, щоб це сталося в квітні, бо травень чомусь не вважала щасливим місяцем для такої пам'ятної події, через що потім гірко жаліла. Проте побратися в квітні ім не вдалося, бо I. Франко ще не мав при собі документів для шлюбу з громадянкою іншої країни. Для обряду I. Франко позичив обов'язковий фрак і білі вички. О. Хоружинська була в білій фаті. Перед самим початком церемонії поет пристібно переписував побачений ним у бібліотеці Колегії якийсь старий документ, і йому мусили нагадати, що пора йти до шлюбу. Позаяк храм знаходився буквально в десятку-другому метрів, молоді з її найближчою родиною та «громадівцями» перейшли пішки подвір'я, а не їхали, як намріяла собі Ольга, розкішним фаетоном з четвіркою білих коней, і піднялися до храму, швидше каплички.

Шлюб дав священик і брат Є. Трегубова о. Симеон Трегубов. Пролунала урочиста мелодія і спів «Многая літа» Дмитра Бортнянського. Весільного вигуку «Гірко!», характерного тоді лише для Наддніпрянщини, молодий не знав, тож йому пояснили це. Виручила дружина, першою поцілувавши чоловіка. Новонароджене подружжя зробило весільну знимку в польського фотографа і поета Володимира Висоцького на Хрещатику і відбуло святковий обід. Планували провести медовий місяць у відвідинах великої Ольжиної родини задля особистого знайомства і налагодження відповідних стосунків. Для поета весльна подорож стала б доброю нагодою побачити на власні очі Велику Україну, про яку стільки чув і читав. Але того ж таки «шлюбного» дня Франки без зволікання поїхали потягом чере м. Волочиськ до Львова. Так їм порадили, аби уникнули можли вих ускладнень з поліцією, шо були ймовірними.

Молода дружина спочатку виявилась цілком непрактичною в побуті, і чоловік терпляче мусив учити п палити в печі, варити. пекти хліб, прати, зберігати в помешканні лад, позаяк «толстовство» означало «отрешеніє» від потреби дотримуватись порядку в побуті і взагалі стійко переносити нестатки. Притчею во язицех стала її неекономність, що пояснюється іїї щирістю, душевною добротою і християнським бажанням допомогти ближньому. Наприклад, згадують, як при покупці суниць Ольга від доброї душі платила селянці за мірку вдесятеро більше, бо, мовляв, їй було дуже важко нагинатися за кожною ягідкою. Вдома у поета постійно панував безлад. Варто процитувати спогади його товариша Григорія Величка: «Винуватити Ольгу Франкову не можна. Iї одинокою провиною було те, що вона вийшла заміж за Франка в чужі для неї галицькі обставини. Вона була непрактична в житті, не навчена до біди, не підготовлена до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя. Про добре її серце свідчить і привітність до простого робітничого народу. Вона не відпускала бідака без датку, часто віддавала з хати останне, хоч у самій хаті не панував великий гаразд». А недаремно мовиться, що біда навчить, як на світі жить. Учила вона і молоду дружину. Поступово Ольга опанувала всю хатню роботу. Добре шила, прала, варила, тримала вдома все під своїм оком і контролем. За спогадами П. Франка і А. Франко-Ключко, мама варила традиційні українські страви просто i смачно. Коли дізнавалася про нові для неї страви, то старалася готувати вдома. На стіл теж подавала сама. Доки ще її були не обсіли одне за одним четверо дітей, народжених лише за п'ять років, вона, виснажена постіи- ними вагітностями і пологами, все ж допомагала чоловіков. Переписувала тексти, правила коректуру, ходила в бібліотеки i робила для нього потрібні виписки з журналів і книг, написала кілька статей, займалася адміністрацією журналів, пересиланням поетових книг, брала участь у різних мітингах, вічах тощо. У 1891 р. її прийняли до товариства «Просвіта».

У часто непривітному й навіть чужому політичному, суспільному та духовному середовищі, матеріальній скруті, не навчена змалку до труднощів і вміння іх долати, проживання в найнятих квартирах, з чотирма малими дітьми і господаркою на руках, при великій і ненастанній поетовій зайнятості з метою отримати або премію на конкурсі, з чого й жила сім я, тихому чи гонорар відкритому цькуванні його, її та їхніх дітей, охрещених із чималим запізненням і не в «папській вірі», а в православній на догоду дружині, невдачах чоловіка з отриманням кафедри у Львівському університеті, виборах до сейму і парламенту Ольга почала все помітніше фізично, а особливо нервово виснажуватись. I наслідки не забарились. Першим голосним «дзвінком» майбутньої біди і трагедії стала операція в 1898 р. на запалення сліпої кишки в Ольги. Справжнім же каменем спотикання їх ще такого недовгого подружнього життя, причиною серйозного сімейного розладу виявився спір подружжя щодо оформлення права власності на будинок, який вони збудували. Дружина вважала, шо мала всі підстави записати його на своє ім я, адже внесла на нього весь свій шлюбний посаг, а ще будинок, чого доброго, могли пустити з молотка за поетові борги. Чоловік же не погодився, знаючи її непрактичність, неекономність, а далі й непередбачуваність вчинків через приступи нервової хвороби, як також і через упертий характер.

У самого ж поета виявили перші ознаки ревматоїдного артриту, потім і супутного йому кон юнктивіту, психічних розладів. Сторонилися його, часто небезпідставно, свої. За статтю «Поет зради» про А. Miцкевича на нього гостро ополчились польські шовіністичні кола. Часто хворіли діти. А найстаршому жидівський дітвак поцілив каменем у голову, від чого хлопець отримав «падучу» хворобу. Одним словом, куди не кинь-усюди клин. Hiщо не минає безслідно і без наслідків. Друга половина 1890 років внесла очевидний неrативний перелом у психічне життя поетової дружини. В неї зауважили приступи манії переслідування та боязні, недовір'я до людей, нервового шалу. Нещасну жінку мучили й сильні головні болі, від яких трохи помагав мокрий рушник на голові. Їх посилювали і Ольжині жіночі ревнощі. Тоді вона або затівала сварки з чоловіком, або лягала в ліжко і намагалася заглибитись у читання праць німецьких філософів. Десь наприкінці 1900 р. О. Франко спіткала важка психічна недуга. Якось чоловік поділився із Наталею Романович-Ткаченко: «От моя жінка, приміром: вона часом годна сім мішків гречаної вовни нагородити. А ти слухай!.. Та й що Думаєте, я що?. Я собі мовчу... О, се треба вміти мовчати се ціла наука». Поет із болем у власній хворій душі називав її стан божевіллям. Воно то відступало, то наступало знову ще підступніше та сильніше.

Ольжина недуга ставала все нестерпнішою. Періодично вона лікувалась у лікарні для душевнохворих у Львові на Кульпаркові, де ї відвідували діти, звідки повертались додому в сильному душевному сум'ятті. Для догляду за господаркою I. Франко прийняв уже повдовілу Целіну Зигмунтовську з двома дітьми, головну «винуватицю» написання знаменитої збірки інтимних віршів «Зів'яле листя». Врешті-решт, уже будучи й сам важко хворим, усього лише з неповними півтора кінцевими роками швидкого згасання творчого, політичного і громадського життя, I. Франко 17 грудня 1914 р. знову помістив психічно хвору дружину на Кульпарків. Тоді після смерті сина Андрія в неї стався найсильніший за весь час недуги нервово-психічний зрив.

Як пише у спогадах учитель, швагер Наталії Кобринської Григорій Величко, «вихована в вигодах, в буржуазній родині, звикши до послуги, вона не була доброю господинею, не вміла давати ладу в хаті й забезпечити своєму чоловікові вигоди і спокійного життя; в буденних справах не вміла пристосуватися до обмежених фінансових ресурсів Франка й задовольнитися малим та тісним колом родинного життя. На Україні вона була б зовсім на місці, а в Галичині не вміла дати собі ради. Їй доводилось без служниці, самій працювати, самій варити, мити пдлогу, але все це робилося без ладу, системи, і в хаті у Франка панував нелад і хаос, не було вигоди, а був нестаток, дарма що Франко заробляв досить добре... Поки вона ше була молодша, то взаємини між ними сяк-так ладналися; але вічна грижа, тяжка непродуктивна праця і бідування озлобили ї, вона зробилася терпка й почала ставитися до чоловіка засом навіть з неповагою. До цього прилучилася пізніше хвороба, божевілля, що починала помалу ї опановувати, і кінець кінцем рранковім домі створилася неможлива атмосфера. 

Сама вона була добра, чула до людського горя, досить поступова, але непрактична в житті, не навчена до біди, не підготована до того, щоб великій людині влаштувати безтурботне життя. Про її добре серце свідчить і привітність до простого робітничого народу; вона не відпускала бідака без датку, часто давала з хати останнє, хоч у самій хаті не панував великий гаразд..». Три роки провела О. Франко в закритому психоневрологічному закладі з суворим внутрішнім режимом, куди по виході з нього більше не потрапляла. Через це не змогла бути на похороні чоловіка 31 травня 1916 р. Свого часу вона просила сестру Ольги Рошкевич Михайлину передати їй поетові листи до Ольги, аби спалити і не залишити документальної згадки про іхні інтимні стосунки. Також не любила, коли до чоловіка навідувались галицькі жінки-поетеси, яким поет симпатизував і яких наполегливо скеровував на літературний шлях. Продовжувала ревнувати його до інших жінок і, напевно, мала підстави. Залишилось небагато фактів, як жила поетова вдова після смерті чоловіка. Перші п'ять років самотності нею опікувався офіційний опікун І. Франка та його родини К. Бандрівський з дружиною Осипою-рідною сестрою Соломії Крушельницької. Навідувалась також її давня подруга Валерія Коцовська. Влітку 1921 р. О. Франко коротко гостювала у доньки А. Франко-Ключко в с. Довгому на Закарпатті. Іздила поетова вдова й до підросій-ського Харкова допомогти синові Тарасові повернутися з полону додому, позаяк вона хвора, самотня і потребує догляду. Влітку 1922 р. син повернувся і замешкав убатьківській оселі. Там і теж на першому поверсі вже мешкав і його брат П. Франко з дружиною Ольгою, які в 1923 р. переїхали до Коломиї. У серпні 1923 р. О. Франко відвідала чоловікову сестру в с. Ясениці-Сільній на Дрогобиччині. 3 Чехословаччини незрідка приїжджала додому й А. Франко-Ключко із синами Тарасом і Мироном, теж стара- ючись тим чи іншим способом підсобити хворій матері. Майже кожного літа О. Франко в супроводі синів з їхніми сім'ями бувала в с. Підгірках (нині в складі м. Калуша) у поетового брата Онуфрія Франка. 

Останній пеpiод життя хвора О. Франко мешкала в двох кімнатах верхнього поверху своєї хати на нинішній вулиці І. Франка у Львові, позаяк на першому поверсі від жовтня 1940 р. діяв музей, а сім'ї І. Ющишина надали інше помешкання. З дому майже не виходила. Комуно-російська влада формально призначила п завідувати музейними фондами. Син Т. Франко мешкав у м. Станіславі. Донька А. Франко-Ключко перебралась до м. Відня (Австрія). На початку війни сина П. Франка НКВД насильно вивіз (евакуював) на схід, і доля його нікому невідома. Музей зістав закритий для відвідувачів. 3 приходом німецької влади сім'ю П. Франка відселили із суcіднього будинку А. Ув'єри, бо там мав зупинятися генерал-губернатор дистрикту «Галичина» у разі приїзду до Львова. Нa Петрову дружину Ольгу поклали обов'язки коменданта музею. Позаяк ї помешкання знаходилось далеко від будинку Франків, на час відходу О.Франко у вічність невістки біля неї не було. Доглядала за вдовою наглядачка літературно-меморіального музею Софія Дутко, якій з чоловіком дозволили жити в сутеринах (підвалі). А 15 липня 1941 р. О. Франко не стало. Поховав і священик Євген Дудкевич з каплички медичного інституту на Личаківському цвинтарі трошки вгору від могили I. Франка. Поставити жінчину домовину в склепі поряд з чоловіковою, де їй зробили місце, не видалось можливим через монолітність поетового надгробка.

Зробили цю «монолітність» випадково чи ні, невідомо. На похороні були присутні лише працівники музею Федір Кулечко, Лідія Кедринська, Софія Дутко з чоловіком, який працював двірником музею, і Мaрія Деркач. Спочатку могилу О. Франко позначав простий дерев'яний хрест. Під час німецько-російської війни А. Франко-Ключко своїм коштом встановила кам' яну плиту з написом: «Ольга з Хоружинських Франко. 1864-1941» і обнесла могилу залізним парканом. У 2015 р. надгробок і паркан оновили. Нині могила О. Франко сyсідує з бронзовою скульптурою арфістки на могилі Соломії Крушельницької та гробівцем Кістрінів з фігурою Богородиці. Обоє Франків давно перебувають за порогом вічності. А нов покоління все дошукуватимуться в неї якомога більшої повноти правди про їхні стражденні долі. Спочатку-нарізні, далі спільну і знову, доки існуватиме на землі український народ, нарізні в складній драматичній і трагічній едності.

 Джерело: Роман Пастух.  "Велет із Нагуєвич"