Дмитро Німилович народився 25 жовтня 1907 р. в сім`ї  знаковій для Дрогобича, у родині Катерини Німилович (з хати Валюх) та Михайла Німиловича. Окрім сина Дмитра подружжя мало ще шестеро дітей. Батько майбутнього духівника був сином Миколи Німиловича, рідного брата о.Юліана Німиловича, вчителя Івана Франка, мати доводилася сестрою отця Івана Валюха.

Дмитро Німилович навчався в українській гімназії імені Івана Франка, що була заснована 29 березня 1905 р., а від 15 вересня 1918 р.стала повноцінним культурно-освітнім осередком класичного зразка. В її стінах високу освіту здобули такі однокласники Дмитра Німиловича, як зенон Коссак, Атанас Кобрин, Микола Драган, Іван Гілевич, Зенон Мацюк, Богдан Мизь, Дмитро Мінчак, Юрій Ратальський.

Під упливом о.І.Валюха після успішного завершення гімназвйних студій Дмитро Німилович у 1928 р. вступає до духовної семінарії в Перемишлі, де був висвячений у березні 1931 р. Преосвященним єпископом Йосафатом Коциловським. Свою першу літургію відправив 29 березня 1931 р. у церкві Пресвятої Трійці в Дрогобичі. Того ж року розпочав душпастирську службу з великим захопленням в селі Добрачин, що біля Кристинополя. Невдовзі з ініціативи Владики Йосафата Коциловського отримує парафію у селі Яблониця Руська, в якому від 1900 до 1933 року було дев`ять душпастирів. Населення нараховувало 665 греко-католиків. Тут функціонували дві школи  з українською і польською мовами навчання. Від 1933 року отець Німилович розгорнув у Яблониці Руській свою священичу діяльність у церкві Святих Козьми і Дам`яна й активну просвітницьку працю, привів до ладу парохіяльне помешкання, заклав братство Апостольства Молитви, відновив будинок читальні, де парохіяни сходилися на вистави, лекції, організовані священником. В Яблониці Руській діяв дитячий садок, де отець Німилович із провідницею садка п.Іриною Кліш виховували дітей у релігійному дусі, влаштовували фестини.

Від 10 жовтня 1937 р. до 6 січня 1938 р. з ініціативи отця та за допомогою п.І.Кліш були проведені жіночі курси. На них читалися лекції з української історії, естетики, гігієни; дівчата вчилися вести домашнє господарство, шити, вишивати. Все це негативно сприймалося польськими владними структурами.

У серпні 1939 р. адміністративна влада виселила отця Д.Німиловича на Полісся у село Зловське. Це був домашній арешт, який тривав близько місяця.

У 1939 р. відбулося перенесення місця його служби  в парохію сіл Ялин і Грабівка. У Грабівці отець Дмитро впорядкував парохіяльний будинок і школу.

Деякий час, з 1942 року, крім душпастирської діяльності, вчителював у початковій школі, керував хором, перебував у гущі життя народу.

Отець Дмитро Німилович не стільки жив, як служив Всевишньому й Україні. Він ніс своїм вірним слово правди, змінював їхні начала віри, щоб наближати для них світло Великодня, Трійці, Різдва, Водохрещі. Кожна його проповідь містила для вірних дороговказ: не забути про материнську мову, культуру, звичаї.

8 вересня 1943 р. отець Дмитро Німилович відійшов за межу Вічності у неймовірно страдницьких муках. Нелюди (члени польської боївки, керованої римо-католицьким ксьондзом Ф.Журавським та латинським священником, парохом Борівниці) четвертували отця. Вони знущалися над отцем Дмитром від двадцять другої години до третіх півнів. Це сталося у мальовничому селі Грабівка, що побіля Сяноку, де з давніх давен проживали українці.

Тіло покійного священника перевезено родиною до рідного Дрогобича і поховано на цвинтарі біля церкви Преображення Господнього (вул.Грушевського) при великому зібранні народу та духовенства.

 

 

Джерело: "150 славних українців Дрогобиччини". Леся Німилович.