Степан Венгринович - син Володимира і Софії, з роду Шафранська, народився 7 квітня 1897 р. в с. Хиринці, недалеко від Перемишля, в національно свідомій українській родині. Батько Степана - Володимир - священик, але як українець за польського володарювания зазнав поневірянь. У 1930-ті рp. учасник товариства "Бойківщина" в Самборі. Батьків брат Олександр. 1873 р.., четар УГА, був старшиною міст у Раві-Руській, Жовкві, потім опинився в Копичинцях, як старшина при польському шпиталі ч. 2, який мандрував по цілій Україні. В жовтні 1919 р. зупинився у Вінниці. У місті лютюс тиф. Хвороба підкосила усіх з обслуговуючого персоналу, лише Олександр працює як ніч, так і день, без відпочинку. Та смерть була не за горами. На 47 році життя вона підкосила і його. Це трапилося 13 грудня 1919 р. Похований у Вінниці на кладовищі "Кримські косарні" 3 1907 до 1915 р. Степан Венгринович навчався в українській гімназії Перемишля. Брав активну участь у роботі спортивного клубу "Сянова чайка". Влітку 1914 р. як член цього клубу виступав на Шевченківському ювілейному здвизі у Львові у здвигових змаганнях і навіть зайняв перше місце в скоці з жердкою. Разом з ним виступали такі згодом відомі постаті, як Дмитро Паліїв, Іван Чмола, Мирослав Толпаш, В. Коцай та Волинець, Гера, Долинський.

У 1915р. поступає до Львівського університету на теологічний факультет. Під час навчання декілька разів провідував Івана Франка. До сторінки одного із альбомів любовно приклеїв квітку з таким написом: "Ту квітку зірвав на городці 1вана Франка, коли-то в дні його смерті, я відвідав Поета. В хаті пусто. ні живого духа, лиш Франко лежав у подертій сорочці на отамані, накритий простирадлом...1916 рік"... У 1918 р. почалися трудні дні бойових змагань за право народу на самостійне існування. I. Венгринович перебуває у перших лавах борців за вільну і незалежну Україну. Бере участь у бойових операціях УГА, був інтернований і деякий час перебував у таборі м. Стрий. 31 вересня 1920 р. проживає і працює у Дрогобичі, викладає природу, фізику, математику і хімію у приватній коедукаційній гімназії ім. 1. Франка, УПТ "Рідна школа" на вул. св. Івана. Тут себе зарекомендував як прекрасний педагог. У 1942р. йому все ж таки вдалося закінчити Львівський університет і висвятитися на священика. 3 1924 р. одночасно викладає і в приватній жіночій вчительській семінарії сс. Василіянок релігію і малювання, також контрактово релігію у Дрогобицькій державній гімназії ім. Короля Владислава Ягайла.

3 перших днів перебування у Дрогобичі Венгринович живе активним українським громадським життям. Брав участь у співочому товариств "Дрогобицький Боян", яке організував Северин Сапрун. Коло знайомих і тих, з ким Степан підтримував дружні відносини, могло цілком певно свідчити про ту вагому інтелектуальну роботу душі, що живила розум і серце. Це поет Богдан Лепкий, Олександр Олесь, Петро Карманський, Володимир Бірчак, Франц Коковський, Осип Турянський, який теж викладав на той час в українській гімназії, Марія Дроздовська, рідна сестра Соломії Крушельницької, художник Лев Гец та багато інших, не менш відомих людей. Та найголовніше в його діяльності-була робота з молоддю; це не тільки захопливі уроки, але й цікаві краєзнавчі прогулянки, індивідуальна праця з кожною особистістю. Також він співпрацює з українським Пластом, який був, як сіль в оці, у польсыких властей. У 1927 р. активістів Пласту арешто- вано, в тому числі і Венгриновича, який за браком доказів був звільнений, але змушений був покинути Дрогобич. 31 листопада 1927 р. він уже працює вчителем релігії у державній семикласній школі ім. Королеви Ядвіги в м. Сянок на Лемківщині. Навіть тут він вірний собі і перебуває у гущі громадсько-культурного життя лем- ків. Бере активну участь у створенні регіонального музею "Лемківщина", в якому на громадських засадах виконує функції заступника директора (1928- 1939). За часів німецької окупації (1939-1941) бачимо його на посаді шкільного інспектора, згодом викладача в торговій школі м. Сянок, кілька разів його арештовували. Де б доля не кидала о. Степана, неодмінно товаришували йому фотоапа- рат і ручка. Світлини і світлин... Скільки їх було? Безліч! В акуратно оформлених альбомах, підписані і пронумеровані, з окремо доданим описом... Церкви, каплиці, старі хрести, історичні пам' ятки, старі хати, селяни в найрізноманітніших одягах, співоцькі колективи, хори, організації і т.д. Тим світлинам нема і донині ціни.А ще писав і писав. Описував усе, що бачив і пережив. Вiв обширний шоденник, писав оповідання, новели, нариси, рецензії, спогади, записував народні пісні, казки, збирав поштові листівки, досить добре малював, і деякі малярські твори зберігалися в історико-краєзнавчому музеї Самбора. У 1928 р. написав історичну розвідку "Iсторичний погляд на розвій церковного мистецтва", вів обширне листування. Його замітки, повідомлення, рецензії розсипані по різних часописах Галицького краю. Зокрема, "Листи з Хирівського фронту" появлялися в "Літописі Червоної калини" (1930 р., ч. 11, ст. 17), друкувалися з продовженням в наступних числах, також "Уривки з мого щоденника: 3 Денікіним" (Літопис ч. К., 1931 р., ч. 10, стор. 2), та "Весна 1920 року на Україні" (літопис ч. К., 1932р., ч. 5) та багато інших.

Де це все? Лихоліття війни. Зла доля не пошанувала доробку працьовитої людини. Більша частина пропала., як і прекрасна родинна бібліотека. Лише незначна частина потрапила до добрих рукі розійшлася серед колекціонерів. На основі його розрізнених спогадів, дивом збережених жінкою, детективом переправлених до Польщі, згодом Австралії до сина Оріона, де в м. Мельбурн в 1990р. у видавництві "Книга" в друкарні Миколи Цюрака в Аделаїді побачила світ книга "Добровільно". У січні 1946 р. Степан разом з дружиною насильно переселені до СРСР до м. Самбір, де спочатку він працює екскурсоводом в Історико-краєзнавчому музеї, потім вже прибиральником. Виявляється, не личила запеклому на- ціоналістові та уніатові така робота, тому у 1950 р. туполобі адміністратори закинули Венгриновичів на край землі- у Хабаровський край, Нанайський район, с. Джонка, де він 19 червня 1954 р. помер... Ще одна жертва... Ще одне життя обірвалось... Змогли знищити людину, та iї праця, iї думи та й невідцвітний цвіт душі- не знає забуття і тління. Обірвалось життя о. Степана Венгриновича на найвищій ноті інтелектуального розвою душі. Чи віддали ми йому, сподвижнику духа, найвищу шану? Чи вшанували ми їх, безіменних, чиї кості тліють у Магадані, Норильську, Воркуті, на Таймирі, Соловках, Біломорі?

 

 

 

Джерело: Дрогобицька українська гімназія імені Івана Франка 1918-1944 рр.  Л.Дутко-Слонська,Л.Ковалів-Гаврищак,Н.Петричка-Гарбузюк,І.Невмержинська.