Тарас Васильович належить до когорти тих, хто в 40-х роках минулого століття виборював самостійність України, волю своєму народу, прилучившись до національно-визвольних змагань, що вела Українська Повстанська Армія.

Його рідне село Воля Висоцька знаходиться поблизу Жовкви. Саме тут у подружжя Василя і Параскевії Куликовців 12 березня народився Тарас. Був третім сином. Назагал родина була багатодітною, налічувала одинадцятеро дітей. Батько Василь Куликовець був освіченим, добрим господарем, голова "Маслосбозу". В роки німецької окупації був обраний старостою села.

У 1941 р. він організував громадський комітет допомоги для військових українців зі сходу, що поверталися з німецького полону: голодні, виснажені, худі, хворі. Мама Тараса - Параскевія Петрівна була домогосподаркою. Батьки виховували дітей у християнському дусі, навчали їх любити рідну землю, Україну.

1942 р. його родина спричинилася до допомоги українським повстанцям. Готували і везли їм у ліс харчі, одяг, взуття, медикаменти. Згодом до ОУНівського підпілля примкнув і Тарас. Спершу був зв`язковим, "доставляв штафету". Мав псевдо "Зелений".Оскільки добре знав навколишню місцевість, то залучався до супроводжування "лісових хлопців", був їх провідником.

У 1948 р. Тараса Куликовця поранило осколками гранати, під час однієї із акцій. Та на щастя, лікар-упівець допоміг одужати.

В багатодітній сім`ї,де всі були працелюби, московсько-комуністичні окупанти вгледіли куркулів - ворогів народу. То ж у 1948 році НКВДисти, оточивши з усіх боків господарку Куликовців, забрали двох коней, корову, ялівку, п`ятнадцять овець, чотирьох свиней, усіх гусей і курей. Конфіскували бульбу. Також, уздівши на подвір`ї матеріали для будівництва оселі, тут же конфіскували. Розібрали стодолу.

У другій половині липня 1949 року машина з НКВДистами під`їхала під самі двері хати Куликовців.Мама спекла хліб і готувалася йти жати збіжжя. Та,на жаль, ніхто уже в поле не вийшов. Усіх вивезли в Сибір. Три тижні неймовірно важкої, в товарному вагоні їзди, і усі опинилися на руднику "Комунар", де 11 років старші з родини Куликовців були використані на каторжанських роботах з видобутку золота. Тарас Васильович добре пам`ятає ті жахливі роки поневірянь, де у неймовірно страшних умовах мільйони людей були загнані в рабство, а то й гірше.

Залишалася надія на Бога. І він вірив, що з поміччю Всевишнього зможе повернутись у рідний край.

З ласки Божої і з дивовижним порятунком у тайзі, завдяки молитві до Матінки Божої, в рідне село Волю Висоцьку Тарас і його родина повернулися. Не одразу сім`ї Куликовців вдалося осісти в рідній місцині. Дільничий забороним їм залишатися у селі. Але батьки почали плакати... і "страж закону" дозволив залишитися. А Тарас поселився у Дрогобичі, прцював водієм у комбінаті комунальних підприємств, екскаваторник в управління механізації, БУ-15, ПАТ "Львівобленерго". А з 1999 р.- пенсіонер.

З кінця 80-х років минулого століття Тарас Васильович спричинився  до національно-демократичного відродження України, реабілітації Української Греко-Католицької церкви. Він активно бере участь у всіх громадських і політичних заходах. Виступає перед молоддю, розповідаючи про нелегкий шлях до здобуття волі українського народу. Нагороджений відзнакою Президента України "Хрест Івана Мазепи". Але найбільшою нагородою для нього є Боже Милосердя, що дало йому дожити до тої омріяної самостійної Вітчизни, яку виборював у 40-х і вимолював у 50-х роках у неволі. А в тім засіяне в юначому віці націоналістичне кредо : "Бог і Україна - понад усе!" щиро і мужньо наповнює його серце і спонукає до дій сповна прислужитись громаді і рідній землі.

 

 

Джерело: Тарас Русин "Високий Замок плюс Дрогобиччина". (11 березня 2021 р.) ст.3.