Народився 14 травня 1871 року в селі Русів (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) у сім'ї заможного селянина. У 1880 р. батько віддав його до другого класу початкової міської школи в Снятині. Стефаник писав у біографії: "Я почув велику погорду для мене. Тут зачали мене бити". Ще гостріше відчув соціальний і національний гніт, коли у 1883 р. вступив до Коломийської польської гімназії. Його відрахували з ціеї гімназії за участь у »Покутській трійці" таемному творчому об'еднанні духовно близьких митців-земляків, до складу якої входили Лесь Мартович та Марко Черемшина. Від 1890 до 1892 р. навчався у Дрогобицькій гімназії, після закінчення якої вступив на медичний факультет Краківського Університету (1892 р.). В. Стефаник поступово втрачав зацікавлення медициною і в 1900 р. залишив університет. У 1903 р. познайомився з М. Коцюбинським і Лесею Українкою. У 1904 р. одружився з донькою священика Ольгою Гаморак, мав трьох синів.

Перші літературні спроби робить ще Дрогобицькій rімназії. 1897 р. в чернівецькій газеті "Праця"  надруковано кілька його новел із життя покутського села (,Виводили а cела, "Лист", "Побожна", "У корчмі", "Стратився", "Синя книжечка", Сама-саміська"). У 1899 р. теж у Чернівцях з'явилася перша збірка прози Стефаника "Синя книжечка». Літературна критика сприйняла ці перші публікації з великим захопленням, як твори цілком зрілого й надзвичайно талановитого автора. Високу оцінку дістали й наступні збірки новел Стефаника: "Камінний хрест" (1900 р.), "Дорога" (1901 р.), "Моє слово" (1905 р.). У всіх них яскраво виявився його літературний талант. На початку XX-ого століття твори письменника були вже відомі в перекладах польською, німецькою, російською, iталійською та ін. мовами. Тож коли 1903 р. В. Стефаник поїхав у Полтаву на відкриття пам ятника I. Котляревському й зустpівся там з Лесею Українкою, О. Пчілкою, М. Коцюбинським, М. Старицьким, Г. Хоткевичем та іншими, вони привітали його як одного з видатних діячів української літератури. Після одруження, в 1904 році оселився в селі Стецеві на господарстві свого тестя К. Гаморака. У 1910 р. перебрався на батькове господарство до Русова, де й прожив до кінця життя. На цей час припадає розвій Стефаника у громадській діяльності: він засновує читальні "Просвіти", як член Радикальної партії, агітує на виборах, виголошує палкі промови на вічах. У 1908-1918 рр.-посол австрійського парламенту, виступає у рiзних справах оборонцем селян.

У 1916 році В.Стефаник повертається до літературної творчості (новели "Дитяча пригода" і "Марія"), яка триває до 1933 року Усього за другий період він написав 23 новели та кілька біографічних спогадів. Частина новел увійшла в останню збірку "Земля" (1926 р.), а решта його доробку, видрукованого в журналах, з'явилося в ювілейному виданні "Твори" (1933 р.). В. Стефаник залишив величезне листування, яке має вагоме літературне значення. Більшість шанувальників його творчості називали його, як висловився М. Черемщина, "поетом мужицької розпуки" Справді, В. Стефаник, досконало знаючи, чим жило село, з великою художньою силою відтворив і нужденне його життя, і прив'язання селянина до землі, якої у важких муках часто доводилося позбуватися. Герої новел Стефаника-селяни, яких нужда жене за океан шукати кращої долі (" Камінний хрест"), ті, що з розпуки пропивають останне (, Лесева фамілія", "У корчмі"), щоб іти в найми (Синя книжечка"), проводжають, як на смерть, рекрутів ("Виводили з села"), які часом у війську накладали на себе руки ("Стратився"), Гриць Летючий з новели "Новина", який у розпачі не бачить іншого виходу, як утопити в ріці своїх дітей, Але його творчість мала глибше значення: черпаючи матеріал із добре знаного йому села, Стефаник головним бачив не побутові, а соціальні та універсальні аспекти людського життя.

Найкраще зрозумів це І. Франко: "Та хіба ж Стефаник малює саму нужду селянську?. Ні, ті трагедії й драми, які малює Стефаник, мають не багато спільного з економічною нуждою; се трагедії душі, конфлікти та драми, що можуть тutatis mutandis повторитися в душі кожного чоловіка, і власне в тім лежить іх велика сугестивна сила, іх потрясаючий вплив на душу читача". Розуміючи великі заслуги В. Стефаника, його новаторські здобутки, радянський уряд із пропагандиською метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, від якої Стефаник у 1933 р. відмовився. коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. Після цього В. Стефаника аж до 1939р. не згадували. Згодом його твори видавали сфальшовано, показуючи як прихильника радянського ладу. Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року. У Дрогобичі, біля церкви Святої Трійці, встановлено пам'ятник талановитому письменникові, геніальному новелістові, на фасаді філологічного факультету педуніверситету-барельєф.

Джерело: Упорядядник Богдан Пристай "300 великих Дрогобичан"