Володимир Михайлович Лисик («Тур», «Зерно»)  народився в 1923 році у селі Попелі, Львівської області.

Батько-Михайло Христофорович (1897р. н.) належить до дуже бідної сім’ї, мати Феодосія Петрівна (1894 р. н., з дому – Писарська). У родині було шестеро дітей: три сини і три дочки. У роки австро-російської війни батько був  мобілізований на фронт, де потрапив до російського полону.  Після повернення  в Україну вступив до лав Української Галицької Армії. У 1920 році  повернувся до рідного села, одружився. Складне матеріальне становище змусило молодого батька поїхати на заробітки до Польщі. Заробивши трохи грошей, повернувся до Попелів, побудував будинок. Зміну польського окупанта російським зустрів насторожено. Радянська репресивно-каральна система одразу зайнялася розробкою патріотично налаштованої сім’ї, внесла до «чорних списків».

У своїх спогадах Петро Лисик згадував про родинну трагедію: «Вороги, як на зло, не спали, а повсякчас стежили за нашою хатою. А коли мій брат Володимир із Степаном Смуком опівночі прийшли до нашого дому перепочити, то зрадник сповістив КГБ. Був вечір-тихий і лагідний. Тато вийшов  на двір, аби погодувати коней. Впоравшись із роботою, підходив  до хатніх дверей і почув крик: «Ні с мєста, будєм стрелять!» Не встиг тато отямитись, як його схопили енкаведисти і повели у сусідній сад. І тої миті нашу хату і все подвір’я взяли під варту. В хаті схопили  середущого брата Івана-Франка і повели до тата. Тим часом решту вилізли на стрих, де спали діти. Розбудивши ударом кольби, мене спитали де мій брат Володя. Я відповів: «не знаю, тато казали, що у Німеччині на заробітках». Той ударив мене по голові заверещав «застрелю как собаку!»  Потім нас усіх зігнали з горища і повели в сад, хату облили бензином і запалили… А Володя тим часом був у стодолі. З ним був і ще Степан Смук. Обидва кинулися тікати крізь сад. Володю один із чекістів спіймав, але його товариш застрелився. Облавець зняв з руки Володі  годинник і наказав бігти, а сам стріляв у повітря. Брат Іван таки втік, влився у лави УПА, воював – псевдо «Бистрий». 25 листопада 1945 року загинув. Тепер знайшов спочинок біля церкви Святої Покрови на Губичах.

Батька вивезли в ліс наказали копати собі яму, а коли він відмовився, зарубали сокирою, покололи штиками, прикрили землею. Коли хтось з родини захотів забрати татове тіло, його не знайшли.

Маму забрали на два роки у Дрогобич до катівні, згодом — в Комі АРСР. Переживши  нелюдські знущання мама у 1961 році повернулася в Україну. Поселилася у Дрогобичі. Мама померла у 1979 році, похоронена у Дрогобичі.

29 серпня 1944 року у селі Попелі проводилася військова операція в якій взяли участь 90 військових НКВС. Під час операції повстанці із одного будинку відкрили стрільбу. Внаслідок перестрілки було підпалено шість будинків.  У цілому після проведення  операції силовики затримали 45 осіб повстанців. Серед них був і Володимир Лисик, провідник Юнацтва повітового проводу ОУН, який попав у полон. Із радянської сторони був вбитий заступник начальника контрольно-пропускного пункту 90 прикордонного полку НКВС молодий лейтенант Петро Воронцов (1921 р. н., уроженець с. Баландаєво Шенталинського р-ну, Самарської області) якого вбив Володимир Лисик. Там же був і поранений рядовий НКВС.

Після тривалих допитів і суворого процесу Володимира Лисика було привселюдно страчено.

Досить детально цю трагедію описує рідний брат Петро, який вчився  у Бориславському ремісничому училищі. Всіх учнів училища вигнали, аби вони стали свідками страти якогось Верхоловського, який  убивав жидів.

«Під’їхала машина під шибеницю, і ось підвели Верхоловського, радше не його, а мого брата-Володю. Ламаною  мовою  москалі зачитали вирок – знищити через повішення… Тут вантажівка рушила- табуретка перекинулася, у повітрі почувся патріотичний окрик: «Слава Ук…» Закінчити слово Україні брат, на жаль, не зміг: мабуть, у нього вмить не вистачило сил…

А йшов день за днем. Три дні  тіло Володі висіло  під охороною, хоча родичі хотіли забрати його. Вже пізніше я довідався, що тіло возили по районах Галичини і всіх ним  страшили: «Со всемі так будет, ібо кто не с намі, тот протів нас!».

Родина:

Лисик Іван-Франко Михайлович (1925 р.н.) – брат. Підпільник. Працював у боївці СБ Дрогобицького надрайонного проводу ОУН. Після смерті Володі, переховувався у селі, по криївках. Пізніше зник. Згодом опинився у Польщі. Там був до жовтня 1945 року. Повернувся і влився у ряди захисників України. Псевдо — «Бистрий», «Калина». Загинув 25 листопада 1945 року у селі Орів — останки похоронені  біля церкви Святої Покрови на Губичах.

Сестра Євгенія псевдо (Приська) — 1927 року народження брала участь у визвольних змаганнях. Машиністка районного проводу ОУН. Референт УЧХ Дрогобицького районного проводу ОУН (09.1945-04.1946). Відомо, що Євгенія, аби не здатися ворогові, у 1949 році підірвала себе гранатою між Оровом і Уличним. Де нині тіло її ніхто не знає.

Сестра Ірина — 1932 р. н. с. Попелі, Дрогобицького р-ну, Львівської обл.,  освіта початкова. 26.06.1949 року виселена як член сім’ї учасника  підпілля УПА в Іркутську обл. Звільнена  11.08.1957 року. Реабілітована 17.04.1991 р. Живе у Львові.

Сестра Розалія — 1937 р. н. с. Попелі, Дрогобицького р-ну, Львівської обл.,  Учасниця українського визвольного руху. Живе Розалія у Крукеничах.

Лисик Петро Михайлович — 1929 р.н. с. Попелі, Дрогобицького р-ну, Львівської обл.,- 2010 р. м. Дрогобич Львівської обл. Українець, освіта середньо-спеціальна. 06.05.1947 р. заарештований Бориславським МВ МДБ за співпрацю з ОУН УПА. Після закінчення Бориславського ремісничого училища його схопили енкаведисти і засудили на десять років неволі. Урал, Казахстан, Караганда, Петропавловськ, Воркута. 30.06.1947 Особливою нарадою при МБД засуджений на 10 років. Звільнений 4.08.1954 року з табору і направлений  на спецпоселення. Проживав у м. Дрогобич.

В знак глибокої пошани родини Лисиків. Василь Іванців 23 лютого 1995 року написав вірш:

ЛИСИКІВ ФАМІЛЬНИЙ ДЗВІН

Володимиру(Туру)
Євгенії(Прісі)
Іванові(Бистрому)

Героям УПА:
Він гордо крикнув:
— Слава У…!
Чекіст дріт-зашморг затягнув,
І гори підняли луну
Й передали у вічність
Дзвону…
Вкраїно-Нене,
Кому упасти на труну
І ні сльози,
Ні зойку похорону.
І де калина в головах
Синів-соколів,
Де явір гнеться
Біля серця
Квіти доні?
— Десь на вітрах,
У чистім полі
І на майдані, тут,
В фамільнім Лисиковім дзвоні.

Вшанування пам’яті.

На честь Братів Лисиків названо вулиці у Бориславі та у селі Попелі.

Пам’ятний знак Володимиру Лисику встановлено навпроти головної пошти, на місці страти члена ОУН – УПА 10 червня 1994 року.