Народилася вона в 1912 році в селі Унятичах, закінчила сільську школу. Далі не пішла вчитися, бо була велика господарка. Батько Михайло понад двадцять років війтував в Унятичах. Був грамотним, начитаним й великим українським патріотом, тому й дітей такими виховав. Мама Мaрія була грамотною та надзвичайно вродливою жінкою. Юлія вдалася у маму, тому була дуже красивою й дуже розумною. Мама мала двох братів. Микола Тoрський, 1904 року народження, був освіченою людиною, вивчився на ветеринара; Василь здобував освіту в Чехї, але захворів і ще студентом помер. Микола Торський у 1946 році працював ветлікарем у селі Рихтичах, де й жив. Половину будинку займав медичний пункт, фельдшером була дівчина з мі- ста Вінниці. Брат дружини Миколи, Марії Торської, 1908 року народження, був в УПА. Якось прийшли партизани, щоб поїсти. Фельдшерка донесла. Марію Дмитрівну Торську засудили в Дрогобич на десять років позбавлення волі за статтею 54-12. покарання відбувала в Дрогобичі-на Бригідках, потім її вивезли до Красноярського краю, район Інгаш, поселення Тинська.

Після відбуття покарання повернулася до рідної хати. Юлія Торська вийшла заміж за Василя Василюку в Монастир-Лішнянський. Народила трьох дітей. У торгові дні-понеділок та п'ятницю pоці чоловіка забрали на польську війну, то виконувала всі чоловічі роботи, часто допомагала іншим жінкам фізично, тим, які залишилися без чоловіків, господарськими порадами та з допомагала в крамниці. Коли в 1939 народної медицини. Добре зналася на травах. Тому й донька стала фармацевтом. 1 жовтня 1947 року прийшли до хати совіти і грізно крикнули: "Собірайтесь! Поедете в Сибірь!" Згадує донька Катерина Пелехата: «Прибульці взялися за грабування помешкання, шалянові хустки пхали за пояс, в халяви, кишені й вигукували: «Бистрее!» Привезли Юлію Василюку на Губаху, де вона працювала у пральні. Потім протягом усього місяця шлях пролягав у Читинську область-на станцію Большой Невер, потім була Бушуєвка. Там у довгому бараку із двоповерховими нарами зустріла Великдень 1948 року.

Чоловіки через увесь барак зробили довгий стіл, діти з підтопленого снігу назбирали ягід (журавлини) і зварили без цукру узвар. Ось так без паски, яець, без Богослужіння, але щиро, хіба змовили молитву,- відсвяткували величний празник. Після обіду молодь між бараками виводила гаївки. Усі були свої: галичани та волиняни. Наприкінці червня на машинах повезли іх тайгою, потім-на поромі через річку Чульман, далі через Яблуневий хребет, на якому не було ні кущів, ні дерев, а тільки кам'яні валуни з мохом, на золоті копальні Якутії, до міста Алдана, поселення Самодумовськ. Парторг драги Юлію Василюку завжди називав «хох- лушкою». Вона не знала, чи це добре, чи це якась дразнила. Але Юлії таке прізвисько не подобалося. Справжні "хохли" iз Східної України пояснили ій, що означає це слово.

Одного разу на великому черговому робочому "наряді", коли розподіляли роботy і було багато людей, парторг вкотре назвав ї "хохлушкою". Тоді Юлія Василюка встала і сказала: «Мушу заявити, що я не "хохлушка", а українка й не проста, а галицька! У 1952 році Юлію Василюку перевели в поселення Верхній Куранах, де працювала черговою в інструментальному цеху, отримала другу групу інвалідності. У 1957 році переіхала до міста Томська, а в 1958 році - до України. У вироку було сказано: "Виселіть как семю участніка ОУН на спецпоселене с конфіскаціей імущества, без возврата імущества". Тому в рідне село не пустили. Мусила жити у Старому Роздолі Миколаївського району. До самої смерті була веселою, людяною. cпівчутливою. Не минули безболісно роки поневірянь: у грудні 1960 року у віці сорок вісім років вона померла, поховали Юлію Василюку в Старому Роздолi.

Джерело: Сов'як Петро "Монастир-Лішнянський на Франковій землі"