Є різні тлумачення щодо походження назви "Підбуж". В одній із них йдеться, що Підбуж походить від двох слів "під" і "буком", це означає, що населений пункт був оточений буковими лісами. А під самим лісом проживав пан, до якого часто приїжджали гості. Вони говорили, що йдуть до пана, що живе "під буками" тобто в "Підбук", а із часом букву "к" змінили на "ж" - звідси назва Підбуж. Це селище міського типу. Територія -7 кв. км. Населення-близько 3 тис. Підбуж розкинувся між пасмами гір, уздовж річок Бистриця й Сторонявка. Гори покриті ялиновими, сосновими та буковими лісами. У річку Бистриця впадають потічки: Шепітник, Потік Великий. У Сторонявку-Вовчий, Ратай. Найвищою вершиною є гора Магура (із мадярської- висока гора). Є припущення, що назва гори пішла від двох польських слів "мати" і "гора". Село оточують гори-Білий, Кичера (гола гора-з мадярської), Дерешів, Сторонська, Ліктик. Землі бідні, переважно бурі гірсько-лісові грунти.

Селище розташоване на відстані 28 км від Дрогобича, 22-від Самбора, 25 км-від Борислава. Перші відомості про поселення згадано ще за князя Лева Даниловича. Будучи власником "Посілості Самбірщини" князь Лев Данилович своїми грамотами надав самбірським єпископам Аврамові (1254), Ерремієві (1291), Гарийонові (1292) у власність багато сіл, у тім числі й Підбуж. Поселення було невелике. Уважають, що перші поселенці були біля р. Сторонявка, а пізніше поселилися вздовж р. Бистриця. Є припущення, що селилися люди на правобережжі, бо лівий берег був заболоченим і часто р. Бистриця, міняючи своє русло, могла принести шкоди ім. На початку XX століття русло річки проходило поруч теперішнього приміщення робкоопу. На ній були побудовані пороги, що спиняли швидкість течії. Старожили розказують, що регуляцію потоку Шепітник і пороги на р. Бистриця будували полонені італійці. Свідченням того, що річка міняла своє русло, є й те, що дерев'яна церква була на правому березі (біля Кішиківського потоку). Старожил Степан Кішик с. Леона (1892 р.н.) згадував, що його дід, коли орав, знаходив на полі церковні речі. Церкву спалили турки. Після пожежі нову кам'яну церкву побудували 1828 року на кошти церковної громади.

У кінці 20-х років ХX сторіччя (1936) директор Сторонянської школи Атанас Томашек (йому пам'ятник є на цвинтарі в Підбужі) виділив 4 тис. злотих зі своїх заощаджень на капітальний ремонт i оновлення церкви. За переказами у Підбужі до недавнього ще зберігались підземні переходи, вони були побудовані, щоб ховатися від нападників-турків, татар. Одии із підземних проходів був на території теперішньої школи, другий-у каплиці біля Луцівих (Пицайликів) і в церкві. Наші односельці були непогані воїни, уміли захищати свою землю. 3а переказами старожилів, багато турків було взято в полон, іхню фізичну силу використовували в будівництві камінних укріплень і бійниці, частина якої залишилась там, де зараз пилорама, перевалка. Працювали вони цілий день за кусок хліба. Цю частинку хлібини вони висікли з каменю і замурували. Турки й татари більше не нападали на наші землі. Полоненим дозволяли женитись й оселятися за межею села (в стороні). Уважають, що від цього й пішла назва села Сторона. 

Містечко складається з таких частин, як Горішній та Доліш кінець, Тадоровець у Горішньому кінці, Ватащина, де б'є мінеральна вода, і тхне сіркою, якою шофери прочищають радіатори, Гать, де в давнину був млин Потік, де стоїть дерев'яна церква. Недалеко від церкви, де протікає Kісний потік, стояв, як оповідали старожили, старезний дуб, на якому часто можна було побачити довжелезну та грубезну гадину (по всій імовірності це карпатський полоз). Останній раз її бачили перед війною 1939 року. Діти добре знали це містe його обходили й ніколи не заходили там бавитися. Батъки непослушних дітей лякали тим "змієм". Він був добрий, на нікого не нападав і його ніхто не чіпав. Зараз немає ні цього дуба, ні того змія, як багато чого іншого. На всіх потоках стояли спеціально викладені людьми з каменюк "шпени" (пороги), які збивали швидкість води. Так утворювалися штучні водоспади, біля яких дітвора ловила рибу: пстругів (форель), ковбликів, часто попадався ялець, марена, головатень. Була ще й дуже дрібна риба бздирка, яку діти ловили й нею підгодовували курей.

На Зеленівку (3елені свята) пастухи коровам виплітали вінці з "лопатів". Це така рослина, що має листя у вигляді серця та надівали на шиї. Коли перший раз заходилиу воду, щоб скупатися, то промовляли: "Вилазь бідо з води, бо я лізу до води!" Трус (обпалі ігли хвої) завжди збирали та розкидали по городі та приорювали. На такому полі зникали кертиці та повхи переставали рити. Наше містечко може похвалитися тим, що в ньому була прекрасна пекарня, робітники у ній працювали в три зміни, існував навіть кулінарний цех. У 60-х роках була розширена. Директором довго працював Василь Савуляк з Урожа (за радянської влади першим директором пекарні став Микола Kішик (1926), а що не хотів вступити в компартію, місцева партійна влада його з ціеї посади видалила.-Дарія Волощук). Пекарня спочатку працювала на дровах, потім на вугіллі та мазуті. Часто Підбузьку машину із хлібом переслідували, не дозволяли торгувати в Дрогобичі, затримували, арештовували, доходило до того (притримували так довго), що весь товар пропадав. За радянської влади в Підбужі було три пилорами: радгоспна, комунгоспна, та ще одна належала організації "Гірські річки". Була ще одна найстаріша, що стояла на Гаті, яка працювала на воді. Потім радгосп ї зруйнував і поставив нову. У містечку не бракувало й пасічників. Після війни пасіку з 25 пнів тримав лiсник Василь Федишин, помер десь на початку 70-х років. Цей чоловік знав про все, знався на різних ліках, які давали бджоли, мав навіть таку мазь, що помагала від усього-лік від усіх хворіб. Був ще один пасічник Василь Бараняк, але той був слабший. Багато чого з того минулося, минулися й люди, але на зміну ім підросли молодші, так і крутиться життеве колесо. Когось підносить на верх, когось i опускає, а когось піднімає.

Гать - назва частини села, до 1933 року було 23 хати. Тут впродовж століть працював водяний млин. Вода з "гаті" (загата води) видовбаними дерев'яними жолобами поступала на млин, де попадала на лотоки (лопаті). Власником млина був жид, якому якраз було найбільше користі. Той сам не працював, а наймав Василя Куцика, який був мельником аж до 1947 року. Потім млин став колгоспним і молов зерно до 60-х років, Поряд також ще працював водяний тартак. Опісля його перевели на електрику. Хто лише побуває в тій частині села, то звертає увагу на дуже старовинний, вилощений із pічкового каменю, будинок "Перевалки" (за радянської влади у ньому заготовляли овочі, ягоди, гриби, лікарські рослини, - Дарія Волощук). Про нього в селі можна почути багато переказів, що ніби його побудували полонені турки, що ніби він був побудований ще за часів короля Данила Галицького та інше. У тому будинку, ще за небіжки Австрії, потім за небіжки Польщі й навіть трохи вже після війни квасили капусту, солили огірки, сушили гриби, заготовляли малину, чорниці. Також люди збирали різні лікувальні трави, а найбільше "ялинку" (подібна до сосонки), яка найліпше помагала на захворювання нирок. Це був так якби по-сучасному-заготівельний пункт. Недалеко "Перевалки" стояв військовий цвинтар, де були захоронені Австрійські вояки часів Першої світової війни. Більшовики його знищили й на тому місці розмістили тракторну бригаду.

Довго стояв великий, гарний кам'яний хрест та гарна огорожа з річкового каменю, що надавало місцевості особливого вигляду. Скоро хрест було зруйновано, а огорожу розтягнули люди на фундаменти хат. Навпроти Гаті виділяється горб Дерешів, чому він так називається зараз ніхто не знає. Hіби горб так називається, що належав газді, якого прозивали Дереш. Колись на ньому було пасовисько. Найбільше тут випасалися коні. Підбузькі коні за оздобок мали такі назви: Гнідий, Карий (чорний), Лисий (на чолі біла пляма) та Дереш (колір кави з молоком).

При вході в Гать височіє величезна кам'яна споруда висотою близько 10 м. Cтіни подекуди товщиною під 2 м. Більше такої дивовижної споруди немає ні в Підбужі, ні в його околицях. Тепер уже ніхто не може точно сказати: хто будував цю споруду й для чого. Переказують, що їй чи не півтисячі років. Але всі згадки про те товстим шаром часу присипані, хоча, безперечно, що колись вона мала велике значення для цих країв і заслуговує на пам ять і дослідження. Дивно, що за стільки часу не знайшлося нікого, хто б міг пролити бодай трохи світла на таємниці, що заховані в ї товстелезних мурах. Друга гатинська загадка захована в землі перед цією спорудою. Кожного разу, з давніх-давен у спекотну погоду, з-під землі виходять смолянисті чорні плями густої рідини. Це явище ніхто не досліджував, але розказують, що там, під землею, містяться поклади якихось цінних речовин, що іх тут у давнину видобували. 

Третя таємниця стосується не тільки Гаті, а й недалекої підлісної смуги вже на землі села Сторона. У часи, коли я працював у Підбузькому лісництві, мені показували скраю лісу дві дуже зарослі й заповнені брудною водою ями. Місцеві лісові робітники, які чудово знають цю територію, розповідають, що ями ці тут із незапам'ятних чаcів такі глибокі, що до іхнього дна навіть довжелезною жердиною не можна добратися. Тут нібито колись давно також видобували якісь цінні мінерали. А ще в Підбужі є недостатньо вивчені й джерела мінеральних вод, якими люди теж лікувалися на свій розсуд із давніх-давен. Цілком можливо, що всі ці гатинські таємниці пов'язані між собоюй тільки чекають своїх молодих дослідників, щоб відкрити їм дуже й дуже багато про iсторію нашого селища.

Є кілька версій походження назви нашого села Підбуж. Та чомусь іх зводять до пояснень через польську мову, і тому вони виглядають надуманими, зокрема "Підбуж-під буками"... По-перше, у навколишніх лісах буків не так i багато. Більше їх у лісах сусідніх сіл - Залокоть, Сторона. По-друге, польською роd bukiem швидше всього асоціюється з тим, що українців польські пани з погордою називали свинями-kabanie, яких треба тримати не інакше, як роd bukiem (буковою палицею). По-трете, за правилами української мови, зву- ки ЖіКаж ніяк не чергуються, не замінюються. Iснує інша версія, невигідна загарбникам як польським, так і російським. Щонеділі о 10.30 год на першому каналі укра- інського радіо виходить передача "Слово" В одній із них сказано, що всі топоніми з коренем Буг- Буж- Бег- Беж-походять від санскритського "Бог". Так ріка Буг-це "Бог-ріка", годувальниця давньоукраїнських племен. 3 цього можна зробити висновок: Підбуж- поселення "Під Богом", цебто, у нашій околиці- найбільше головне поселення.

Магура з-поміж навколишніх гір найвища. Iї назва в карпатських го- рах доволі поширена, у Львівській області таких гір кілька. Вони найвищі в околиці, дещо відокремлені, наче"Бог-гора". Звідси Магура, чи не від назви Мати-гора,- Ма. Гора? Дерешів-південний кряж, у підніжжі якого розтягнулося наше село. Назва кряжу співзвучна з назвою масті коня-дереш. Чи ж би в давнину на ще не загосподареному кряжі паслися табуни коней-дерешів? 3 розвитком села на схилі кряжу селяни стали орати, засівати жито, садити бульбу. Iхні ділянки землі розділяли горизонтальні межі, які каскадами, зверху вниз, ділили схили Дерешева. Ділянки дотепер зберегли свої назви: Кишиківська нивка, Фаб'янівська, Берчукова тощо. Місця для пасовиськ не залишилося. Pіка Бистриця випливає з однойменного села, тече вздовж усього нашого села, до війни була багатою на рибу, з яких найбільшою був пструг. Він нереститься тільки в гірсыких потоках чи ріках, був великою приманкою для риболовів. Ловили пструга вудкою за дозволом сільської громади з оплатою за один сезон-літо, осінь. У час нересту (навесні) ловля риб була строго забо- роненою. За цим слідкував наглядач ріки (рибний інспектор). Оповідав нам дідо, Степан Кішик (1896), як хлопцям, без оплати, дозволено було ловити дрібну рибу лише руками, без вудки.

Улітку 1831 року село огорнула спідемія холери. Протягом липня-серпня вимерло 108 осіб. Померла й дворічна дівчинка пароха, через два дні помер і сам парох- о. Григорій Пожаківський (43 роки). Село епідемія холери настигла вдруге - у другій половині XIX сторіччя. У метрикальних книгах смерті-від кінця XVIII сторіччя до половини XIX ст. чимало прізвищ, які тепер у селі не трапляються. Показово, що до метрик занесено прізвища й неукраїнського походження. Цебто, за відсутності римо-католицького костела (побудованого згодом, у другій половині XIX сторіччя) місцевих поляків, німців у той час хоронили греко-католицькі священики. Державний архів Львівської області За переписом населення від 31 грудня 1910 року в Підбужі числився 381 будинок, у них проживали 422 родини. Загальна кількість населення- 2 152 (1885-у 1900 році).

За переписом населення від 31 грудня 1910 року в Підбужі числився 381 будинок, у них проживало 422 родини. Загальна кількість населення - 2152 (1885-у 1900 році). Із приходом радянської влади 1939 року Підбуж увійшов у склад Бориславського району, разом з 33 місцевостями.

Підбуж відомий з початку XVI століття. Під час окупації села буржуазно-поміщицької Польщею в травні 1922 року, всупереч забороні польського уряду було проведено фестиваль української молоді. Під час фестивалю відбулося криваве зіткнення селян з поліцією. У 1926 році страйкували робітники пилорами, вимагаючи підвищення заробітної плати. 146 жителів Підбужа билися з гітлерівськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни. 85 з них загинули в боях за Батьківщину, 70-за проявлену мужність нагороджені орденами і медалями СРСР. На честь радянських воїнів-визволителів, полеглих у боях за визволення села від гітлерівських загарбників, на братській могилі споруджено пам'ятник. На честь підбужан, загиблих на фронтах війни і від рук українських буржуазних націоналістів, в селищі встановлено обеліск.

Перша згадка про особу в Підбужі на прізвище Татомир датується XV ст. Навчаючись у четвертому чи то п'ятому класі, тодішній директор Підбузької школи Етil Lewicki покликав мене до свого помешкання, що містилося в приміщенні школи (тепер лікарні) на другому поверсі, подав товсту книгу польською мовою, відкрив сторінку, каже: "Прочитай собі", і залишив мене самого. Угледів я в тексті моє прізвище-прискіпливо став читати. Дізнався я, що у винагороду за заслуги на війні король дарував Татомирові посілість у Підбужі. Відбулося це в кінці XV сторіччя. Звідси поселення Татомирів у Підбужі відбулося не пізніше названого сторіччя. За метриками, у Підбужі останні Татомири проживали в XIX сторіччі (у сусідній Стороні-до початку XXI). На наші землі предки Татомирів прибули з Волошини. На Самбірщині спершу поселилися в Стороні, де в XV сторіччі набули службове князівство. За справою королеви Бони, у половині XVI сторіччя заснували вони с. Смільна. Селилися також у гірських місцевостях Турківщини. За отримані посілості зобов'язані були кількох ім підлеглих доставляти до королівського війська. За жорстокість до підлеглих деякі з Татомирів не зажили доброї слави (Юрій Гошко, історик). Пам'ять про підбузьких Татомирів зберігає назва струмочка- Татомировець (про це нагадав Михайло Кішшик). Витікає струмочок із джерела на південному схилі Дерешева.

 

 

 

Джерело: Підбуж. Хроніка/упорядник Я. Татомир, М. Кіщик, П. Сов'як.