Територія, на якій розмістилося село Східниця, з кінця XIV ст. входила до складу маєтків родини Тустанівських. У 1387 р. засновники роду Юрко і Ананія Доброславичі отримали від королеви Ядвіги надання на Тустановичі з монастирем у Бориславі. Зокрема, на початку XV ст. власність Тустанівських охоплювала землі, що простягалися із заходу на схід від Борислава до Кропивника до Довголуки та Монастирця, загальною площею близько 150 кв. км.

У 1447 р. Іван, Ілько, Пилип-Лацко, Машко і Грицько Тустанівські здійснили поділ маєтків. Найстарший Іван отримав Кропивник, решта братів - Довголуку, Колодницю, Борислав, Тустановичі, Уличне. Напевно, сином Івана був Сидір (1447-до 1468), від якого виводяться відомі пізніше Кропивницькі.

На межі XV-XVI ст. власниками Кропивника стають Миколай (1495-п.1523) і Станіслав (1515-п. 1544), сини Михайла, званого "Рашко", та їх двоюрідні брати Андрій (1518-п.1559) і Юрко (1513-п.1523), сини Йоська-Івашка. Всі черверо доводилися внуками згаданому Сидорові. Згідно з сімейним розподілом Рашки, з-поміж іншого, отримали території, розміщені на річці Східниця. Саме вони виступили ініціаторами заснування тут нового поселення з однойменною назвою. Зокрема, у 1515 р. Станіслав Рашко від себета від імені брата підтвердив привілей, наданий раніше своєму слузі Сидору Паневичу на заснування осади на берегах вказаної ріки з такою самою назвою.

Східниця засновувалася на так званому волоському праві, оскільки Сидор Паневич іменнується князем, а надана йому власність - князівством. Адміністративно-судовий та господарський устрій такого поселення визначався неписаними звичаєвими нормами волоського права. Осадчий, званий князем, зобов'язується осадити на відведеній йому території рільників. Для цього він розбивав усю територію на дворища (або лани), визначав, що саме відводилося під ріллю, що - під луки та пасовиська. Охочі тримали дворище для ведення господарства сплачували князю "осадчизну", яка становила кілька злотих, й отримували звільнення від податків і повинностей на певний термін, що сягав до 21 року. Заселення відбувалося за рахунок місцевого навколишнього населення. Це були, як правило, вихідці з багатодітних селянських родин, насамперед старші сини, котрі не могли розраховувати на належний батьківськийспадок, щоб самостійно господарювати та утримувати сім'ю. У своє розпорядження рільник отримував одне або півдворища (лану), розміри якого у гірській частині Самбірщини та Дрогобиччини становили: дворища - до 50 га, а півдворища - 25 га.

Осадник-князь очолював сільську громаду та виконував посередницькі функції між нею та землевласником. Зокрема, князь чинив суд та стягував штрафи у "малих справах", тобто таких, що не підпадали під тортури та смертні вироки, контролював збір податків та натуральних данин, збудував млин, корчму та інші господарські об'єкти, та підтримував їх у належному стані.

У королівських маєтностях князі несли військову службу. Втім, чи поширювалася ця повинність на князів приватношляхетських сіл (у даному випадку - східницького князя) - невідомо. На початку XVI ст.нагальної потреби у ній не було й, напевно, Кропивницькі не залучали Сидора Паневича та його наступників до військової справи. 

Затрачені зусилля, в тому числі й матеріальні, належно компенсувалися. Князь отримував у пожиттєве володіння князівство, що складалося з одного-двох дворищ (ланів), третину прибутків з млина та судових штрафів. Так само князю належала частина з натуральних данин та грошових виплат, як-то з "баранячої" та "свинячої" данин, з "меду", "куниць", виходу тощо, котрі сплачувалися громадою на користь власника села. Поза тим, князь неодмінно отримував так звані "почти", "колядки", "поклони", що платилися одноразово або двічі на рік, спочатку у втгляді добровільних дарунків, а згодом - як обов'язкова повинність. Нарешті, князь міг розраховувати на "толоки" - відробітки, які сільська громада виконувала на його господарстві кілька разів на рік, як правило, піч час жнив або оранки, частина з них не оплачувалася, натомість за окремі види робіт князь зобов'язувався годувати та поїти громаду власним коштом.

Сидор Паневич успішно виконував обов'язки осадчого князя й на середину XVI ст. територія Східниці, що належала Рашкам, була загосподарена. Інша частина належала нащадкам Йоська (Івашка), котрий мав двох синів, шестеро внуків та два десятки правнуків. Численне й розгалужене потомство Йоська вело цілком інакший спосіб життя, аніж їхні більш заможні родичі Рашки. Як решта сусідньої православної шляхти з Попелів, Борислава, Тустанович, Крушельниці, Корчина тощо, вони не потребували посередників в особі князя, а самостійно провадили своє господарство. Разом зі своїми підданими вони виконували усі сільськогосподарські роботи й у побуті та повсякденному житті мало різнилися від звичайних селян. Коли саме вони розпочали впорядковувати свою частину Східниці, достеменно невідомо. 

З середини XVI ст. збереглося кільканадцять актів майнового характеру, якими Кропивницькі Йоськовичі перерозподіляють східницьку землевласність у роднному колі. Наприклад, у 1559 р. Андрій Кропивницький дарував свої маєтності у Кропивнику і Східниці синам - Федькові, Грицькові, Андрію. У 1567 р. Грицько Кропивницький Черкас заставив свою частку у Східниці Іванку Кропивницькому Стецьковичу за 90 злотих і т. ін. А через кілька років, у 1572 р. повністю позбувся своїх східницьких земель на користь брата Андрія. Останній через рік перепродав набуті маєтності іншому брату - Федькові. З початку 1570-х років земельні частки Кропивницьких переходять до рук Захарка, князя з довгого та Урича, відомого за документами як Урицький або Должанський. Так у 1572 р. він викупив у Андрія Кропивницького якісь землі біля ріки. 

На межі XVI - XVII ст. Кропивницькі поступово витісняються зі Східниці іншими шляхетськими родами, як правило, немісцевого, польського походження. Зокрема, Рашки на середину XVI ст. остаточно переселяються до Галицької землі, де володіли кількома селами. Останній з родини, Прокіп Рашко, галицький писар (1575-1587) та підкоморій (1590-1597), активний учасник політичних подій періоду безкоролів'я по смерті останнього з Ягеллонів - Сигізмунда Августа, помер, не залишивши нащадків чоловічої статі. Його спадкоємцями стали Самуель і Сюзанна Сокольницькі, Адам Жиравський, Войцех, Якуб, Мартин Голянські, Бартош Чоловський і Андрій Хелковський. У 1608 р. вони остаточно розмежували між собою спадок Рашків у Кропивникі і Східниці. У 1610-20-х роках вони відступають свої частки у Східниці і Кропивнику родині Вижлів: Павлу, одруженому з Сюзанною Сокольницькою, Петру, Анні, одруженній з Петром Нагуйовським, Єлизаветі і Трофані.

Через Вижлів серед власників Східниці з'являються Нагуйовські. Згаданий Петро з 1610-х років починає скуповувати маєтності у Кропивнику. Його син Олександр Нагуйовський продовжив формувати власний родинний маєток. У 1770-х роках східницькі володіння Нагуйовських значно зростають. Це сталося після того, як Ян, онук Петра, у 1670 р. придбав від Гелени, дочки Павла Вижля і Сюзанни Сокольницької, їхню частку, а через шість років він викупив у Франциска, сина Михайла Хойнацького і Гелени Вижель, ще частину Східниці. Після цього Нагуйовські перетворюються на найбільших власників села.

До 1640-х років інша частина Східниці перебувала у руках Ксенофонтія Літинського та подружжя Черницьких. Невідомо, чи це була частина спадку Рашків, чи маєток, набутий від нащадків Захарка Должанського та інших Кропивницьких. У 1646 р. Ксенофонт відступив її разом із часткою у Кропивнику Ляцькому Миколаю Осолінському. Від останнього вона потрапила до рук Попелів Думичів. Маєтність Черницьких у 1665 р. перейшла до рук Владислава Рудницького і Софії Зельонки. Рудницькі одночасно виступають власниками якоїсь частки у Східниці. Нарешті, у 1670-90-х роках якісь землі у Східниці утримував Станіслав Свєховський, дідич частини Улична, Монастирця і Довголуки.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Східниця була розподілена на три більш-менш рівні частини між Нагуйовськими, Попелями Думичами і Копистинськими.

З восьми братів Нагуйовських, синів Олександра і Софії Ястжемської, маєтком у Східниці володів Ян, брацлавський (1690), згодом теребовлянський (1692-1713) чашник. Він помер бездітним, а його спадок отримали молодший брат Франциск Антоній, чернігівський хорунжий (1712-1729)та племінник Петро. У 1729 р. Петро став єдиним власником родинного маєтку, що складався з земельних часток у селах Винники, Сілець, Городище, Ступниця, Кропивник Ляцький і Руський, Східниця, Простиня, Буховиця, Змислов, Рогожів, Смольники, Павлів, Романове Село, розкиданих у Перемишльській, Галицькій землях та Люблінському воєводстві. З 1720-х років Нагуйовські позбуваються частини своїх володінь. Так до 1730 р. маєток у Східниці перебував під заставою у Миколая Копистинського. Згодом він потрапив до рук червоноградського старости Базилія Загвойського. Нарешті у 1751 р. син Петра - Йосиф - чернігівський хорунжий (1744), відпродав свою власність у Східниці Якубу Копистинському. 

Попелі Думичі творять одне з відгалужень великого роду Попелів, власників сусідніх Попелів та Котова. Думичі належали до відносно заможної шляхти й, попри своє українсько-руське походження, на кінець XVII ст. сполонізувалися. Як зазначалося, за життя Андрія Йозефа Думичі з'явилися у Східниці. На початку XVIII ст. маєток останнього потрапив до синів: Олександра, Яна, Криштофора. Як довго вони залишалися власниками частини Східниці, невідомо. Востаннє про це інформує судова справа між Попелями Думичами і Копистинськими у 1710 р. Можливо, невдовзі вони втратили Східницю.

Копистинські, як і Попелі, належать до українсько-руської шляхти. На початку XVII ст. один із них, Олександр Копистинський, двоюрідний брат перемишльського єпископа Михайла Копистинського, скуповує землі в Кропивнику та формує там свій маєток. Коли саме та за яких обставин Копистинські з'являються у Східниці, достеменно не відомо. Можна припустити, що це сталося у 1680-х роках, за іншого Олександра, внука вищезгаданого, котрий розпоряджався також землями у Попелях, Котові, Бориславі, Мразниці і Унятичах, придбаними від Станіслава Оссолінського, петриковського старости, Й Андрія Попеля Думича та дрібніших власників. На початку XVIII ст. маєток Олександра успадковує син Миколай, котрий перейшов у католицизм. Він одружився з Анною, дочкою Станіслава Нагуйовського, й ще більше зміцнив у такий спосіб свої маєткові позиції в Східниці. Упродовж XVIII ст. Миколай та його двоє синів - Ян Конти і Якуб послідовно розширюють свої володіння Східниці за рахунок часток Нагуйовських і Попелів, перетворюючись на найбільших власників Східниці.

З часу переходу Східниці до рук католицьких родів внутрішній адміністративно-правовий уклад села зазнав докорінних перетворень. На зміну дрібношляхетським господарствам Кропивницьких та організації на волоському праві у маєтку Рашків прийшла фільварково-панщизняна система. Кожен власник мав двір та невелике господарство при ньому, що складалося з ріллі і сіножатей, реманетну та худоби, корчми і броварів, фолюшів і млинів. Поза тим, він володів підданими, зобов'язаними виконувати різні повинності при дворі та сплачувати побори, як грошові, так і натуральні, своєму панові. Певне уявлення про таке господарство дає поділ маєтку у 1654 р. між братами Адамом і Владиславом Рудницькими, котрим по смерті батька Яна, з-поміж іншого, припала частина Східниці. З нього дізнаємося, що на господарському дворі розміщувалося кілька будівель: будинок "з світличкою, пекарнею, кімнатою і сінями", стодола, котру старший брат Адам забрав собі під стайню, великий будинок, у якому біла світлиця, що має вшир і вздовж 11 ліктів, кімната, вшир 4 і вздовж 11 ліктів, сіни, що вшир на 15, а вздовж на 8 ліктів, пекарня, впоперек на 8 ліктів і так само вздовж, комора при пекарні, що вздовж ліктів 9 і вшир 5 ліктів". Мали брати у спільному користуванні також бровар з котлом та всіляким начинням для варіння пива та при ньому возницю для виготовлення солоду. Млина та фолюшу Рудницькі не мали, однак у документі зазначається, що в перспективі, брати можуть поставити спільно млин та осадити в ньому мельника. 

У спільному володінні братів залишалися "ріки та потоки, ліси і діброви, а також пасовиська... ставки", що перебували у їхній власності . Двірські землі розміщувалися на так званому князівському лані, що складався з 4 чвертей, до якого прилягали хащі, помірки, луки. Селянські господарства розміщувалися на так званих півчвертях. Частина з них була запущена та не оброблялася. Всього запрошені до поділу екзекутори нарахували 17 пустих півчвертей. Натомість серед осілих на загосподарених землях згадуються: осілі на чвертях Маць Шкіль, Федько Мазинів з братом Грицем, Іван Кунаш з сином Луцем, Васьо Гуняк з братом Гнатом, Васьо Михайликів з братами Андрієм і Михайлом, на півчвертях - Кузь Мотузек, Хомко Поведин, Ігнат Орисків, Васько Торибар, Костик Онофриків, Іван Гордей, Гаврило Савчин, Варишко старий, Варишко молодий, Антон Текчин з сином Лукашем, Сковира війт з синами, Панько Яцинків. Окремо виділяються категорії так званих парубків та комірниць. До першої належали Лазор, Іванцьо Скіського син, Михайців хлопець, до другої - Васикичка, Стуцька, Гася Янчина.

Власник такого маєтку вкрай рідко безпосередньо сам вів поточні господарські справи. Ці обов'язки покладалися на так званих адміністраторів, котрі рекрутувалися з середовища незаможної шляхти та були клієнтами-слугами  господаря маєтку. Наприклад, у 1723 р. управителем маєтностей Миколая Коптстинського, які, окрім частини Східниці, охоплювали частину Борислава, Попелів, Мразниці, був Стефан Данішевський. Його помічником був Ян Циковський. В тому ж році управителем володінь Криштофора Попеля був Михайло Осовський.

У XVIII ст. доволі часто Копистинські, Попелі та Нагуйовські здавали свої володіння в оренду. Відповідний договір укладався терміном на три роки, орендар платив певну фіксовану суму одразу й повертав собі кошти, отримуючи прибутки з відданої йому в тимчасове користування власності. Нерідко це призводило до зловживань, зокрема економічного руйнування фільваркового господарства та підданих. Орендаторами ставали дрібні шляхтичі, котрі в такий  спосіб намагалися покращити своє матеріальне становище. Наприклад, у 1718 р. Миколай Копистинський здав у оренду свої східницькі маєтності Стефанові Ступницькому зі Ступниці. У 1695 році східницьким орендарем невідомо чиїх маєтностей був Андрій Вольський.

З кінця XVII ст. окремо в оренду здавалися корчми з броварами, млини, ставки. Втім, у Східниці останніх упродовж XVII ст, скоріш за все, не існувало. Ставкове господарство, таке популярне у XVI - XVII ст. занепадає, й розведення риби практикується лишень у поселеннях, розміщених коло Дністра. У 1680-90-х рр. у Східниці існувало два млини: один у володіннях Станіслава Свєховського, інший - Андрія Попеля Думича. Мельником у Свєховського був Савка Пиликів, натомість у Попеля - якийсь Прокіп. Пізніших згадок про млини немає. Напевне вони занепадають, оскільки населення Прикарпаття упродовж XVIII ст. віддає перевагу ручним млинкам, які були чи не в кожному селянському господарстві. Орендарями корчм незмінно виступають євреї. Наприклад, у 1694 році це був якийсь "невірний Якуб" у маєтку Станіслава Свєховського. Без сумніву, корчми існували у своїх володіннях Копистинських, Попелів, Нагуйовських, оскільки продаж пива та горілки перетворився у XVIII ст. на одне з найбільших джерел прибутків.

Основною сільськогосподарською культурою, котра вирощувалася як у фільварках, так і у селянських господарствах, був овес. Недарма ревізори Перемишльської землі 1692 р. зараховували місцеві грунти до категорії "вівсяних". Напевне, його висівали в значних кількостях й не тільки для власних потреб, а й для продажу. Описи тогочасних селянських господарств, на жаль, не збереглися, можна тільки припустити, що в ті далекі часи східничани вирощували також жито, гречку, моркву та капусту, знані і поширені серед населення Прикарпаття, як про це повідомляють джерела XVI - XVIII ст. Очевидено, що тваринництво так само було важливим компонентом їхньої сільськогосподарської діяльності.

Нарешті, ще однією важливою складовою матеріальних статків чи то Свєховського, чи то Попелів, Нагуйовських, Копистинських були ліси - джерело сировини для деревообробних промислів та палива. деревина в першу чергу вивозилася до найближчих королівських жуп в сс. Модричі, Баня Котівська, де виварювали сіль, в меншій мірі - до Дрогобича для місцевих ремісників - бондарів, стельмахів. Все це змушувало власників дбати про ліси та рішуче боротися із зазіханнями своїх сусідів. У XVII - XVIII ст. ліси стають об'єктом перманентних конфліктів, що виникали між власниками Східниці та навколишніми поселеннями. Так, 1689 р. піддані Андрія Попеля Думича, - Прокіп мельник, Мацик, Хома, Яць, Проць, Іван Шкільові, Матвій Черкас, Стась Калапіщак, Вастль Рабій, Гринь, Іван, Федь Бункові, - рубаючи дерево у володіннях свого пана, одночасно понищили частину сусіднього мразницького лісу Олександра Копистинського. У 1695 році велася суперечка між Романом Бориславським, власником земельної частки в Бориславі, та Андрієм Вольським, орендарем частини Східниці, так само за вируб лісу. У 1710-х роках Миколай Копистинський звинувачував громади сіл Дережичі та Губичі у нищенні його лісів в Попелях, Котові, Східниці. На початку 1720-х років Копистинський знову провадив судовий процес з королівськими селянами із Дережичів, які вирубували його ліси та возили паливо до жуп у Бані Котівській та Дрогобичі.

Населення Східниці у XVI - XVIII ст. за своїм соціальним на національно-професійним складом дещо відрізнялося від населення сусідніх приватношляхетських (наприклад, Тустановичів, Попелів, Котова, Борислава) та королівських (наприклад, Дережичів, Модричів, Трускавця, Бані Котівської) сіл. Українська незаможна шляхта, на яку натрапляємо в тому ж Бориславі або Попелях, у Східниці з початку XVII ст. не мешкала. Нових власників - згаданих Нагуйовських, Вижлів, Рудницьких, Попелів Думичів - лише умовно можна зараховувати до місцевих жителів. У Східниці вони з'являлися лише час від часу, володіючи поза тим іншими маєтностями. Так, Нагуйовські, в основному, резидували у Винниках коло Самбора та Кропивнику, Попелі Думичі - у Котові, Копистинські - у Попелях. 

Абсолютну кількість жителів села становили рільники. Кількість їх була не великою. Ревізія Перемишльської землі 1692 р. зазначає, що трьом співласникам Східниці належало відповідно 18, 10, 18 підданих, разом 46 селян. Ймовірно, до кінця XVIII ст. кількість селянських господарств заледве перевищувала півсотню. Так, згідно з даними З. Будзинського, на 1785 р. у селі нараховувалося 356 жителів, з них 13 римокатоликів, 16 євреїв, решта 327 - грекокатолики. Якщо типова селянська сім'я на той час нараховувала, в середньому, 4-6 осіб, то в селі таких сімей було 50-70. 

За правовим статусом вони не відрізнялися один від одного. Всі вони перебували в особистій залежності від свого власника, котрий міг продавати, заставляти, дарувати своїх підданих, переселяти з однієї частини свого маєтку до іншої. Серед селян, звичайно, були такі, котрі володіли повноцінним господарством, разом із тим, трапляються й бідніщі представники. Вже згаданий поділ майна між Рудницькими 1654 р. фіксує такі категорії: власників чверті землі, півчверті, парубків та комірниць. Останні поповнювали двірську прислугу.

Чинник особистої та економічної залежності від пана призводив до того, що фактично єдиної селянської громади не існувало, натомість, було кілька таких спільнот. Тобто, якщо у XVIII ст. Східниця була поділена між трьома власниками, то, відповідно, існували три окремі селянські громади. На чолі кожної стояв війт (тивун, ватаман), котрий призначався власником на певний термін. Це був котрийсь із його підданих. Наприклад, у 1689 р. тивуном Станіслава Свєховського був Федір Кушин, натомість Андрія Попеля Думича - Маць Филів, у 1718 році селянським "ватаманом" у Миколая Копистинського був Гринь Шкілів Мешко. Піддані чи то Нагуйовських, чи то Копистинських, звичайно підтримували тісніші господарські та родинні зв'язки з такими ж підданими з інших володінь свого власника, аніж зі своїми односельцями. Нерідко вони об'єднувалися й спільними силами відстоювали інтереси свої та свого власника. Наприклад, у конфлікті кінця 1680-х років Станіславом Свєховським та Андрієм Попелем Думичем активну участь з обидвох сторін брали їхні селяни. Не дивно, що у XVI - XVIII ст. окремий шляхетський маєток, де був господарський двір або резиденція з підданими та землевласністю, з-поміж іншого ще називався " panstwo", що одночасно має й інше значення - "держава". Направду, шляхетські володіння були такою собі державою в державі.

Говорячи про господарські та соціальні процеси, які мали місце на Прикарпатті у XV - XVIII ст. і які безпосередньо або опосередковано впливали на життя у Східниці в ті далекі часи, не можна оминути увагою суспільно - політичне життя краю. Адже село не було ізольоване від решти світу й відлуння масштабних подій регіонального ба, навіть національного рівня, докочувалися й у гірські куточки.

XVI століття видалося спокійним й перші десятиліття існування Східниці припадають на період відносного затишшя. Натомість наступне XVII й перша половина XVIII ст. виявилися досить багатими на події. 

У 1620-х роках Прикарпаття зазнає жахливих щорічних спустошень від татар, яким вдається проникнути далеко вглиб українських територій, доходячи до Сяну. Тогочасні документи фіксують людські та матеріальні втрати в абсолютній більшості сіл та міст Дрогобиччини, Сколівщини, Самбірщини. Це лихо не оминуло такі села як Попелі, Котів, Борислав, Кропивник. Про Східницю джерела не повідомляють, але, ймовірно, татари побували й тут. 

У 1648 році розпочалося повстання на чолі з Богданом Хмельницьким, котре переросло в національно-визвольну війну. Восени того ж року козацько-татарські війська дійшли до західноукраїнських теренів. Місцеве населення, заохочене таким розвитком подій, бере активну участь у етноконфесійному та соціальному протистояннях. Ватаги селян та дрібної шляхти грабують маєтки більш заможної шляхти. Наприкінці 1648 р. одним з вогнищ повстання стає Східниця. Місцеві селяни, змовившись, напали на місцевий господарський двір, чи то замок, що належав котромусь із власників. Після нетривалого бою східничани здобули перемогу. У сутичці загинули адміністратор маєтку Самуель Жебровський та його урядники Миколай Гродзький з дружиною та Любуш. Повстанці захопили усі цінні речі, гроші та коштовності, забрали худобу та реманент, а господарські будівлі підпалили.

З кінця XVII ст. звичним явищем стають регулярні конфлікти населення з частинами польського коронного війська, котре силою незаконно стягувало понаднормові побори грішми та продовольством. Подібна ситуація мала місце і в Східниці. Наприклад, у 1718 році чкийсь Миколай Конарський, товариш панцирної хоругви подільського воєводи Гумницького, перебуваючи у Східниці, забрав з маєтків Копистинського так зване харитативне ( спеціальний податок, що стягувався із шляхетських і церковних маєтків до Коронного Скарбу ). Однак, не вдовільнившись цим, Конарський разом з ватагою озброєнних слуг побив адміністратора маєтку, позабирав рухомі речі та понищив господарський інвентар. Щойно з середини XVIII ст. суспільно - політичне життя на Прикарпатті увійшло у відносно спокійне річище. 

Таким чином, Східниця впродовж перших трьох століть свого існування розвивалася подібно до решти навколишніх поселень, однак зі своєю неповторною специфікою. Село, засноване в гірській місцевості на так званому волоському праві, становило частину маєтків спочатку місцевої шляхти з Кропивника, згодом - католицької шляхти. До середини XVII ст. елементи волоського права, ймовірно, остаточно нівелювалися й соціально - економічне життя було перебудоване під потреби фільваркової системи господарювання. Впродовж усього існування село, як, зрештою, і більшість гірських поселень, було небагатолюдним. Абсолютну більшість складали селяни. Попри те, що Східниця була розташована осторонь значних адміністративних, господарських центрів та торгівельних шляхів, її жителі перебували під впливом суспільно - політичних процесів, які мали місце на Прикарпатті у XVI - XVIII ст. 

НЕВІДОМІ ФАКТИ СЕЛА СХІДНИЦЯ

Знущань зазнали й інші його односельці. Було побито Дмитра Мазурика, але той зумів утекти. Розлючені поляки розграбували його господарство і забрали з приватного млину мотор. 20 липня 1919 р., не зумівши знайти Миколу Журавчака, поляки витягли з хати його сестру Магду і сильно її побили, а коли та спробувала утекти важко її поранили. Жінку знайшли лише на наступний ранок, відвезли до шпиталю де та і померла. До жорстоких побоїв польські жандарми вдавалися практично у всіх селах Галичини. У Східниці жандарми досить часто заходили до помешкань і наказували давати їсти. За таке гостинне прийняття роздягали господарів і жорстоко їх били. На посади війтів та інших представників сільської адміністрації польська влада затверджувала виключно своїх одновірців.

У 20-30-х рр. ХХ ст. війтами були поляки Станіслав Славік та Ян Бачинський. Незважаючи на таке жорстоке відношення національне життя східничан тривало й активізовувалося. Найдавніша згадка про сільську церкву відноситься до 1589 р. У 1767 р. споруджено дерев’яну триверхну церкву св. апостолів Петра і Павла. Патроном церкви був князь Кароль Гунеер от Шварцбург Сондергаусен. Д.Блажейовський подає нам імена священиків та адміністраторів церкви, які правили у Східниці протягом XIX ст.: Григорій Сідлович (1828 – помер у 1831 р), Андронік Садовський (1831-1832), Семен Ганкевич (1833-1837), Ігнатій Волошинський (1837-помер1849 р.), Антін Калесинський (1849-1853), Антін Кріль (1853-1859), Теофіль Кокуревич (1859 –помер 1861 р.), Олексій Василевич (1861-помер 1883 р.). В 1848 р. при церкві дяк Я.Журавчак навчав п’ятеро дітей, а в 1857 р. до школи ходило семеро учнів. Станом на 1886 р. священиком на парафії був Григорій Савицький (1856 р. народження; висвячений у 1882 р., жонатий). До парафії належала 691 людина. В селі існувала школа та пошта. Село належало до Дрогобицького повіту.

У 1901 – 1902 рр. на місці старої церкви споруджено нову муровану за проектом відомого архітектора Василя Нагірного. Церква у плані хрестова, п’ятиверха. Середхрестя вінчає восьмерик з банею та ліхтарем. Менші бані вінчають кутові приміщення, які виведені на ту ж висоту. Вхід на церковну територію веде через муровану стінну дзвіницю, що також була споруджена у 1901 р. У селі досить міцними були позиції москвофілів, які гуртувалися навколо читальні ім. Качковського. Однак вони похитнулися після смерті о.Савицького. Після нього парохом стає дрогобичанин о. Василь Мацюрак. Згодом він переїхав до Лютовиськ на Турківщині де і помер. За ініціативи о.В. Мацюрака у 1910 р. у Східниці створено гімнастичне товариство “Сокіл”. Першим головою товариства став отець, що суттєво відбилося на діяльності товариства. Осередок не подав звіту за 1911-1912, 1912-1913 рр., тому невідомо чи мав він однострої, спортивну форму, прапори, відзнаки та інші атрибути сокільського руху.

Відомо, що якихось конкретних вісток про діяльність східницьких соколів не має, але це не означає, що воно було бездіяльне. Товариство час від часу проводило різноманітні концерти, свята, але не надсилало звітів про ці заходи до організаційної секції “Сокола-Батька” у Львові. У 30-і рр. XX ст. сокілький рух, незважаючи на різноманітні перешкоди з боку польської адміністрації, продовжував вести активну діяльність. Так, осередок у Тустановичах станом на 1931 р. нараховував 61 чоловіка, 15 жінок та 4 молодших учасників. Місцеві соколи активно займалися спортом, організовували мандрівки до Східниці, на скелі до Урича, до Підгородців, Ямельниці та активно співпрацювали з місцевими осередками.

Протягом 27-29 березня 1937 р. представники східницького осередку соколів взяли участь у триденному тіловиховному кусі, що відбувався у Дрогобичі. Того ж року місцевий осередок, підтримуючи сокольську акцію щодо викупу у Стрийському парку Львова земельної ділянки для спорудження спортивного майдану “Городу для українського населення у Львові” вніс 20 злотих. Для прикладу, “Сокіл” у Бориславі вніс 10 злотих, а “Сокіл” з Дрогобича – 5. Перед 1939 р. керівником місцевого товариства “Сокіл” був Михайло Дубленич. На місце о.В. Мацюрака приходить целібат о. Володимир Марущак (1888 р. народження, висвячений у 1913 р.), який відзначився заснуванням у 1922 р. на селі читальні Просвіти. На 1927 р. місцевий осередок “Просвіти” нараховував 53 учасників. Не втручаючись у суспільно-політичне життя громади, отець активно береться до душпастирської роботи, організовує прощу східничан до св.Землі. У 1935 р. отець організовує в селі свято “Просвіти”, яке відвідав С. Витвицький, голова Філії “Просвіти” з Дрогобича.

Свято завершилося виставою, що її підготував місцевий драматичний гурток. Загинув отець на засланні. Активними членами просвітянського життя були С.Бобешко, О.Пронів, М.Дубленич, Іван та Михайло Коцки. У неділі та свята, прохолодні зимові дні східницька читальня була переповнена молоддю та старшими поважними господарями і господинями. Тут позичали книжки, проводили голосні читання, читали й дискутували над прочитаними газетами і журналами, вислуховували реферати місцевих просвітян і запрошених гостей. При читальні існував дитячий садок до якого ходило понад 20 дітей. Двічі на рік читальню перевіряв представники Філії “Просвіти” з Дрогобича. Перевірялася господарська діяльність, фінансовий стан. Станом на 1938 р. бібліотека східницької читальні нараховувала декілька тисяч томів. Активність місцевих просвітян не залишилася поза увагою польської влади, яка за допомоги місцевих поляків та покатоличених українців знищила місцеву бібліотека на спробувала закрити читальню. Існував у Східниці осередок “Союзу Українок”.

У лютому 1930 р. членкині бориславського гуртка “Союз Українок” організували у селі святковий захід приурочений 10-й річниці від дня смерті Наталії Кобринської. 10 червня 1931 р. представники східницького осередку взяли участь у святкуванні Свята Матері у Новому Кропивнику. Традиційними стали свята Т.Шевченка та І.Франка, “Андріївський вечір”, “свято Миколая” тощо. Місцеві союзянки активно закликали “Вертатися до своєї ноші і звичаїв”. Керівниками осередку були М. Іванчук, Р. Войтович, С. Свищ. В селі активно діяв кредитовий кооператив. Село було поділене на окремі райони. В кожному районі окремий збірник щотижня відвідував господарства і збирав заощадження, які відносилися до кредитної спілки. На 31 грудня 1938 р. балансова сума кооперативу становила 5,2 тис. злотих. Кооператив мав власний статут виданий Ревізійним Союзом Українських Кооператив у Львові. Щороку відбувалися загальні збори членів сільського кооперативу, на яких заслуховувався фінансовий звіт та обиралося 9 членів до Наглядової ради – найвищого керівного органу. Існувала практика, що щороку змінювали 1/3 членів ради. На чолі Ради стояв місцевий парох о. В. Марущак.

До повноважень Ради входили загальний нагляд і проведення контролю над дотриманням вказівок і постанов Ревізвійного Союзу. Рада вибирала управу. Книговедення вів спеціальний книговод, місцевий грамотний селянин. Головне Ревізійне управління щороку перевіряло діяльність східницького кредитового кооперативу, 3-4 рази на рік ведення діловодства та бухгалтерію перевіряв повітовий організатор-інструктор. Досить сильною була єврейська громада з середовища якої вийшло двоє лікарів, один аптекар, два зубні техніки та адвокат. Громада мала власний банк, синагогу, бібліотеку, що налічувала коло 2 тисяч томів. Громада досить добре налагодила роботу з місцевим українським населенням. Вона активно відвідувала заходи місцевої Просвіти, українські театри та не вступала із українцями в якісь великі конфлікти. Українці віддячувалися тим же, часто ставлячи на сцені вистави на єврейську тематику. Сьогодні  продовжуються пошуки джерел з історії селища, церковного та культурного розвитку тощо.

НАФТОВА ЕПОХА СХІДНИЦІ

1858 рік в історії Східниці ознаменувався промисловим розвитком родовищ нафти та озокериту. З цього часу й почалася нафтова епоха. 1863 рік – пробурено першу нафтову свердловину, названа в честь господині східницьких земель “Магдалена”. В 1879 піднімати нафтову промисловість приїздить талановитий інженер С. Щепановський, що зумів технологізувати процес. Стрімкий розвиток свердловин від видобутку лише в місцях, де нафта виходила на поверхню до створення спеціального обладнання – копанок-колодязів, з допомогою яких в 1898 році вдалося добути 168 тис. тонн нафти з розбурених 373 свердловин.

В свій час Східниця була найпотужнішим центром з видобутку нафти на Галичині. Тут працювали не лише українці, підприємці Бельгії, Великобританії, Франції, США. Саме у Східниці було відкрито першу у світі свердловину механічним способом. З 1912 року почали використовувати насос, що переправляв нафту в Борислав назалізничну колію через трубопровід.