Перші нафтові фірми та компанії

У літературі поширеною є версія, що Східницьке родовище експлуатується з 1872 року, а початкові видобувні запаси складали в категоріях А+В+С1: нафти - 3 812 тис. т, а розчищеного газу - 407 млн.м3. У цьому контексті В'ячеслав Цвєтков вважає, що: "Нині важко встановити точну дату відкриття нафти на східницькому родовищі, але можна сміливо стверджувати, що вже на початку XIX століття місцеві селяни копали ями - дучки,в які з-під землі просочувалась нафта". Проте чітких джерельних вісток з цього приводу досі ніхто не озвучував. Віднайдені на сьогодні джерельні свідчення чітко ілюструють розвиток цього родовища принаймі з кінця 1870-х рр. Більш докладні відомості про початок нафтового промислу в Східниці опублікував відповідальний редактор та видавець дрогобицької газети "Kuryer Drohobycki", єврей Аарон Жупнік. Як виявилося, все почалося з офіційних переговорів між власниками східницької землі та капіталовкладниками. В середині 1870-х рр. спеціалізовані гірники - "першопрохідці" планово шукали в Східниці поклади озокериту, або так званої в народі "скельної олії". Проте замість неї гірники натрапили на численні поклади нафти, яка в низинних місцях підходила до поверхні. Згодом цю інформацію отримав геніальний інженер Станіслав-Антоній Щепановський (1846-пом.1900), який у 1879 році особисто прибув до Східниці і вперше відкрив та оприлюднив основні поклади нафти. 

На межі 1879-1880 р. княжна Марія Любомирська (з Замойських), яка тоді володіла Східницею та Уричем надала панові Щепановському у різних місцях Східниці території для проведення пошукового буріння. У 1893 році С. Щепановський одночасно пробурив кілька десятків потужних нафтових свердловин, після чого запатентував над ними власні нафтові шиби. Таким чином, С. Щепановського слід вважати родоначальником комерційної нафтовидобувної справи у Східниці, а від його перших бурових веж і слід починати відлік нафтового промислу Східниці в цілому.

Услід за буровими розвідками С. Щепановського вглиб Східниці просувалися нафтові картелі з усієї Австро-Угорщини, що, врешті, й увійшло в історію як "нафтова гарячка", яка бездумно провокувала гонитву за викачуванням нафти в новому локальному родовищі. В цілому, концепція роботи фірми пана Щепановського полягала у національному або, правильніше, державному напрямку, при якому для буріння та розвідок залучалися виключно фінансові активи державної Галицької ощадної каси. Зауважимо, що спільні бізнесові інтереси Станіслава Щепановського та іншого польського капіталіста, Казимира Одживольського зав'язали між нафтовими магнатами дружні відносини до кінця життя. Невипадково, 6 червня 1881 року Станіслав Щепановський одружився із сестрою Казимира, яка народила йому кілька дітей. Цілком правомірно, що для того, аби витримати зростаючу конкуренцію, швагро запропонував С. Щепановському об'єднатися в єдину акціонерну компанію, яка, принаймі, до 1901 року існувала під назвою "Вацлав Вольський, Казимир Одживольький, Станіслав Щепановський і коктор Рудольф Зубер".

Для потреб нафтового промислу Східницькі землі масово почали орендувати та скуповувати різноманітні приватні бурові фірми, серед них: фірми - Яна Цайтлебена, Зигмунда Бєсядецького, братів Гартенбергів з Дрогобича, спілка Броніслава Вигановського та багато інших приватних корпорацій. На почаках буріння відбувалося досить повільно, і лише з прибуттям у Східницю бурової фірми інженера Капеллнера справа набрала жвавих обертів, про що свідчить перший серйозний вибух нафти в середині 1880-х рр. на найважливішому шибі - Якуб. Спочатку цей шиб давав 40 цистерн нафти щоденно, згодом зовсім перестав давати, але за якийсь час видобуток з нього не падав нижче 20 цистерн. З різних джерел довідуємося, що шиб був збудований у 1876 року. На ньому вперше комплексно застосовувалось кілька методів дії на нафтові пласти. Зокрема, це метод повітряно-водяної дії. Перша східницька компресорна станція була збудована, властиво, задля цієї мети. Місцезнаходження свердловини на сьогодні у смт. Східниця - мікрорайон Пасічки, на території колишньої свердловини Англо-Австрійського Банку номер 78 Якуб ( згодом - свердловина - номер 138 ), що бурилася з червня 1895 р. глибиною на 303 метри.

Добування ропи практично до Першої світової війни здійснювалося кількома методами: 1) шляхом черпання через її природній вилив на поверхню 2) за допомогою нафтових криниць (криниці копалися глибиною до 5-7 м., куди спускалися ріпники, черпали ропу і за допомогою тросів подавали на поверхню), метод вважався одним із найдешевших та найшвидших 3) за допомогою бурових отворів (з 1863 року) - шибів, які з розвитком науково-технічного прогресу могли сягати глибини 1 000 метрів. 

Поряд із проникненням великого чужоземного капіталу, Східниця приваблювала й приватних перекупників ропи. Починаючи із середини 1880-х рр., основними експортерами в цьому плані стали французи. В кінці листопада 1883 року у віденській періодиці було опубліковано інформацію про загрозу нафтовому промислу через проникнення французьких спекулянтів у Галичину. Як виявилося, домовленості з чужоземцями укладалися безпосередньо в конторах нафтових компаній, які, не бажаючи продавати продукцію через державне оподаткування, продавали її французам, які переймали податковий відсоток на себе, а згодом продавали вивезену нафту на європейські ринки під виглядом американської, а відтак дорожчої майже в двічі.

В серпні 1896 року англійський часопис "Neues Wiener Tagblatt" повідомив, що нафтове англо-англійське нафтове товариство, яке діяло під назвою "Standart Oil Galicia", викупило у Східниці 44 нафтові шиби за ціною 700 000 фунтів стерлінгів, при цьому загальна сума вкладеного капіталу становила 1 000 000 футнів стерлінгів. У вересні цього ж року княжна Любомирська остаточно розпродала свої основні східницькі володіння за 1 000 000 зл. виключно під нафтовидобувний промисел.  

У цей же час у Східниці з'явилися нафтові шиби нової галицької нафтової спілки зареєстрованої в Брюселі під назвою "Compagnie austro-belge de Petrole de Galicie" сумарний капітал якої в Галичині складав 5 000 000 франків у акціях. За різними підрахунками, впродовж 1894-1899 рр. Східниця посідала перше місце в Галичині за видобутком "чорного золота". Це було пов'язано також із потужними нафтовими фонтанами на Східницькому родовищі, які часто після морозів проривали самотоком. Скажімо, у кінці 1896 року із наявних свердловин у Східниці отримано 150 тисяч тонн нафти. 

В кінці 1896 р. силами цього товариства було завершено спорудження малої рафінерії, або малого нафтопереробного заводу Східниця. В цей час у селищі одночасно діяло 410 нафтових свердловин із автономними шибами, котрі щомісяця разом видовали 2 000 т нафти, яку частково переробляв згаданий завод. Зауважимо, що згодом акції цього заводу були викуплені американською компанією з видобутку та переробки нафти (1902-1939 рр.), яка також була частиною концерну "Standart Oil Company". Саме 1896 р. вважався роком початку капіталістичного видобутку нафти у Східниці, оскільки до цього плановий видобуток та пов'язаний із ним ринок збуту австрійської нафти грунтуватися тільки на базі родовищ Слободи Рангуської (з 1885), Рівного, Вітряного, Потоку (з 1888 р.), а з 11896 року - і на основі запасів Східниці та Борислава (з 1896 р.) Державні програми стимулювали автономність нафтового промислу. Так, у 1897 році у Східниці почали використовувати власний природний газ для спалення в котлах з метою одержання пари, яка приводила в дію бурові машини.

У 1898 році із 373 свердловин добуто понад 168 000 тонн нафти. Однак у 1898 р. відома на всю імперію східницька нафтова копальня - Якуб раптово вибухнула і надовго зупинила свою діяльність, скоротивши видобуток нафти в Східниці більш ніж наполовину. Зрештою, у 1903 р. під час нафтових переговорів не раз зазначалося, що після вибуху 1898 р. у Східниці впродовж 3-х наступних років видобуток нафти в Галичині знизився і в цілому. Неабиякий вплив на позбавлення Східниці першості у нафтовидобувному бізнесі мав приїзд до Борислава у 1882 р. всесвітньо відомого канадського нафтового короля Вільяма Генрі Макгарві. На відміну від С. Щепановського, канадець теоріями не переймався, зате привіз із собою десятки свердлувальних пристроїв, які в Бориславі застосовували зрідка. І якщо досі середня глибина нафтової свердловини становила 20 см, то бур Макгарві сверлив й на 1 км. Крім того, В. Г. Макгарві, дослідивши, що під старими копальнями озокериту на глибині 200 м залягають значні поклади нафти, розпочав заново експлуатувати старі родовища. 

Незважаючи на успіхи сусіднього Борислава, у 1900 році у Східниці вперше було пробурено свердловину механічним способом. З цієї нагоди у 1900 р. на найвищій вершині (неподалік сьогоднішніх санаторіїв "Східницькі Карпати" і "Стожари") було встановлено пам'ятний знак у вигляді металевого клепаного хреста. За даними, які подає Літописець Вячеслав, у Східниці першими офіційно зареєстрованими нафтовими магнатами, внесеними до світового реєстру, були пани Шварцбург, Зондерсгаузен, а трохи згодом - Бартфельд, Бікандрот, Гартемберг. Щоправда, звіривши ці прізвища з відповідними джерельними світченнями тієї доби, бачимо, що частина прізвищ відсутня або ж ізагалі перекручена. Навіть теза, яка досі популярна в літературі, що капітал нафтових копалень перебував виключно у єврейських руках, є неточною.

Зростання капіталу нафтових фірм призвело до швидкого залучення до політичного життя їхніх власників, які організовували різноманітні громадські та політичні товариства, що здебільшого працювали на захист бізнесу. Приблизно в кінці 1902 р. нафтове товариство "Schodnica", довго вагаючись, так само вступило до синдикату. Основним підгрунтям розвитку нафтового промислу у Східниці слугували контракти, які, укладаючись сторонами власниками землі та добувником ропи, давали можливість останньому за умови сплати необхідного податку добувати, транспортувати та продавати ропу отриману в надрах конкретного грунту.

Поступово східницькі нафтові магнати настільки збагатіли, що проводили власні пошуки родовищ, а могли укладати контракти із мешканцями інших сіл. Наприклад, у квітні 1902 р. східницький нафтовик пан Юзеф Вільний зареєстрував в одній із адвокатських канцелярій Дрогобича цесію на грунти в Розлучі. Таким чином, відкриття нового нафтового басейну у Східниці розширило промисловий простір Дрогобичини тим самим змінивши економічну базу цілого регіону, адже без східницьких родовищ тепер не обходилися ані дрогобицькі банкіри, адвокати, приватні підприємці, ані офіційна державна влада, яка у стінах дрогобицького магістрату все більше переймалася політичним впливом на активи нафтового промислу, ніж культурним розвитком рідного міста. Добрий заробіток та відносно ліберальна політика стосовно національних громад, звичайно, приваблювала безробітних з різних країн, сусіднього Польського королівства та Східної України. Часто у Східниці люди з інших країв знаходили собі політичний притулок, як це було у випадку зі слюсарем Домініком Пйотровським (1959-пом.1906 рр.), який, будучи вигнанцем із Польського Королівства, змушений був від 12 років тяжко працювати на гірничих об'єктах Східниці.

                                  Промисловий ритм у Східниці та його позитивні та негативні явища

Варто погодитися із тим, що, на відміну від інших провінцій Австро-Угорської імперії, жодне село не зазнало таких швидких змін, як Східниця, адже із приходом нафтового капіталу змінився не тільки її карпатський архаїчний Йосифінський кадастр, але й національна та соціальна мапа, місцевий менталітет і, якщо хочете, ритм буденного життя. У цілому східничани не були готовими займатися нафтовим промислом, оскільки їм бракувало як чималого досвіду життя при капіталізмі, так і певного капіталу для започаткування бодай чкоїсь вигідної справи у нафтовому промислі. Відтак селяни, не замислюючись, здавали в оренду значні частки своїх грунтів, продовжуючи займатись як традиційними видами господарства, так і найманим заробітчанством. Одними із перших, хто виїхав зі Східниці, продавши грунти поблизу гори Прикерне, була родина Будзів. 

Великий наплив охочих купити нерухомість призвів до масових спекуляцій, які вже на початку 1884 р. позиціонувалися східничанами, як "нова панщина", яка тепер надходила із жидівських рук. Лише для того, щоб позичити у єврейських банкірів кошти для розвитку нафтового промислу чи для якогось іншого допоміжного виду промислового виробництва, східничани повинні були обирати собі багатого цензора, який би міг подавати заставу і гарантії про повернення банківських коштів у майбутньому. Подібна ситуація виникла в 1871 р. з Іваном Мазуром, який, володіючи у Східниці 150 моргами орного грунту, фільварком та млином допоміг громаді позичити 900 злотих ринських. Правда, на цьому етапі розвитку нафтового промислу східничани ще не охоче ризикували зичити кошти під яке небудь виробництво, оскільки нафта ще не була предметом масової торгівлі. 

Стосовно співвідношення національних громад, залучених до нафтовидобувного промислу, варто зазначити, що в Східниці серед дрібних робітників не було якогось чіткого національного співвідношення, оскільки тут однаково працювали українці, поляки, євреї, чехи та німці. Серед представників української національної громади Східниці, які були ріпниками, варто згадати родину Дудичів, члени якої продовжували працювати у нафтових шибах навіть у міжвоєнний період. Відомо, що в період першої радянської окупації представник цієї родини Іван Дудич 1888 р.н., був арештований 18 січня 1941 р. працівниками НКВД. Цікаво, що Катерина Адельгальд (11.02.1891 р.н) свого часу вийшла заміж за представника роду Готлібів, до якого належав відомий дрогобицький художник Маурицій Готбіб. Офіційна статистика 1897 р. нарахувала 11 944 робітників, зайнятих у нафтовій промисловості Галичини. 

Станом на 1906 р. помічник коваля отримував, у середньому, від 1 до 8 корон, тесляр, токар, бляхар - від 1 корони 50 галлерів до 4 корон 80 галлерів, звичайний робітник щоденно отримував від 80 галеррів до 2 корон 60 галеррів, жінки робітниці - 60 галлерів, а молоді хлопці - від 80 галлерів до 1 корони. Важливим чинником для технічної та культурної модернізації Східниці було масове впровадження автомобілів. Цікаво, що східницький нафтовий магнат К. Одживольський, переїхавши до своєї львівської вілли, у другій половині серпня 1897 р. придбав бензиновий французький автомобіль, ставши тим самис першим львів'янином, який виїхав на вулиці Львова. Саме завдяки К. Одживольському у 1910 р. автомобілі марки "Форд" моделі "Т" почали закуповувати для потреб нафтового промислу, адже ця модель вважалася першим позашляховиком і легко перероблялася для умов заболоченої місцевості біля нафтових шибів.

Приплив робітників до Східниці розширював сферу обслуговування. У 1900 р. в Дрогобичі відкрилася перший у краї заклад для хімічного чищення, фарбування, прання  та прасування матерій, якою керувала Юлія Мюллер. Західні стандарти вимагали наявності не тільки працьовитого, але й ерудованого робітника. Оскільки здійснений В. Макгарві в сусідньому Бориславі технологічний переворот потребував кваліфікованої робочої сили, 1888 р. у Бориславі відкрили школу нафтових професій, що спричинило появу серед робітників т.зв. пролетарських білих комірців. Можливість навчатися у сучасній гірничій школі отримали можливість чимало східницьких робітників. У 1900 р. тут викладав знаний в Галичині вчитель Казимир Броньовський, який часто проходив атестацію у Відні, Кракові та Львові. Довкола цього вчителя почали організовуватись спільні наради і навчальні курси з гірничими інженерами Східниці та околиць Борислава. 

Пожвавлення нафтового промислу у Бориславсько-Східницькову нафтовому басейні закономірно супроводжувалося чималими проблемами, властивими західній моделі обігу нафти: її транспортування, способи добування, дослідження якості та її відповідність ринку цін, проблеми робітничих кадрів, пожежної безпеки, охорони здоров'я, а також зростаючою проблеми безпритульних дітей, батьки яких гинули під час добування "чорного золота".

Перші вістки про трагедії на східницьких нафтових копальнях зустрічаємо на шпальтах Дрогобицької преси. Наприклад, 5 лютого 1896 р. в копальні княжни Любомирської двоє працівників отримали серйозні опіки шкіри. 28 квітня1896 р., перед обідом, на східницькому шибі, яким володіли брати Гартенберги, стався вибух. Місцеві очевидці переповідали кореспондентам з Дрогобича, що кількість накопичених газів була настільки великою, що каміння вилітало з-під землі на висоту кількох десятків метрів. Того дня недаремно витекло 60 барилок нафти. В цілому цей шиб щоденно давав 40 цистерн нафти. З 11 на 12 червня 1896 р. на нафтовому шибі "Артур", який належав братам Гартенбергам, вибухнула колосальна кількість газу, що спровокувало тривалу пожежу. Причина вибуху полягала в тому, що газ, який накопичувався під час добування ропи, не мав куди діватися і збирався поблизу запаленого конла пана Цайтлебена. Внаслідок пожежі згоріло дві вежі фірми братів Гартенбергів та 1 мірник з ропою. Одразу було викопано додатковий рів-дренаж, щоби ця ропа з мірника мала можливість швидко сходити.

Через недосконалість освітлювальних приладів тп неакуратне поводження з нафтою займалися не тільки нафтові шиби, але й східницькі магазини, адміністративні споруди та приватні будинки. Наприклад, 31 березня 1899 року через неакуратне поводження з гасовою лампою вщент вигорів магазин нафтової фірми "Тшесєцький, Пєньожек, Домський і Спілка", при цьому шкоди було завдано на суму 1 560 злотих ринських. 

Дуже часто у Східниці виникали пожежі приватних будинків, які спалахували з вини сусідніх нафтових шибів. Прикладом може слугувати пожежа, яка відбулася 2 березня 1900 р. у будинку панів Клапа та Еспенгайма. Вогонь знищив майна на суму 3 000 злотих ринських. Як і в інших випадках, причина полягала в порушенні технології будівництва п'єца, який був вимурований упритул до дерев'яної стіни. Проте основну вину компанія перекинула на східницького тесляра Кароля Клусіка, який будував цей п'єц. 

Агітація та пояснення правил безпеки були важливим кроком не тільки для нафтових фірм, але й будинків приватних господарів та нафтовиків-орендаторів, адже, у більшості випадків, через недотримання правил безпеки вогонь вибухав через печі, комини  та котли. Частота пожеж залишалася у Східниці незмінною принаймі до моменту відкриття у 1910 р. місцевої "Пожежної філії" львівського гімнастичного товариства "Сокіл", яке окрім організаційного об'єднання народу, передбачало фізичну підготовку молоді, а також налагодження системи сповіщення  та першої невідкладної допомоги в разі пожежі. 

Поряд з українським товариством, ситуацію боротьби з пожежами та швидкою медичною допомогою в цілому покращив новозбудований у Східниці шпиталь, який почав роботу ще в кінці 90-х рр. XIX ст. З розвитком шпиталю в Східниці та околицях зменшилася кількість смертей серед дітей, адже нещасні випадки траплялися найчастіше з тим, хто без догляду вештався промисловими дільницями Східниці або ж крутими перелазами. 10 листопада 1899р. стався тяжкий вмпадок з українським робітником Пилипом Данилюком. Цього дня робітники англійського банку перевозили зі Східниці до Перепростині залізний котел, на якому був змонтований бляшаний комин довжиною 10 м. Коли вони хотіли зняти цей комин, він упав на голову П. Данилюка, який за кілька годин помер. 

Найбільше нещасних випадків траплялося безпосередньо під час добування ропи, адже процес контролю за буровими машинами вимагав неабиякої уваги впродовж 8 - 10 годин на добу, тим більше, що не кожен керівник шибу утримував достатню кількість помічників. Чимала кількість травм, отриманих на виробництві, була пов'язана перш за все із тим,що більшість видів робіт виконувалося вручну, що вимагало не тільки прикладання значної сили, але й якісного матеріалу, який закуповував не кожен власник фірми. Наприклад, 26 жовтня 1900 р. наглядач нафтових помп Михайло Вацлавський через погану пружність дротів, якими від обмотував помпу, поламав собі усі пальці. Збільшення частки використання хімічних речовин та газів у нафтовому промислі серйозно збільшило число нещасних випадків. 

Іншим негативним моментом промислової перенасиченості Східниці була підвищена норма захворюваності та низький рівень гігієни в цілому. Найпоширенішою в Східниці була епідемія дифтерії, яку часто позиціонували, як одну із невблаганних в краї. Зокрема, під час її спалаху у листопаді 1889 року померла єдина у сім'ї брата Вацлава Вольського мецената Владислава Вольського 6-річна дочка - Ядзя. Особливо згубною для східничан виявилася епідемія плямистого черевного тифу, яка розпочалася в середині серпня 1903 року. 

27 серпня 1902 року за сприяння дрогобицького староства, намісницького уряду та східницьких нафтових магнатів польська громада селища 27 липня 1902 року організувала святкування річниці битви під Грюнвальдом. 15 липня1910 року польські нафтові магнати фінансували у Східниці більш урочисте святкування присвячене вшануванню 500-річчя перемоги в Грюндвальській битві. Нафтові прибутки вплинули і на розвиток української культури. Наприклад, 29 січня 1899 року відбулося урочисте відкриття української читальні, яку освятив місцевий греко-католицький парох о. Савицький у супроводу хору Співочого гуртка. Численні прибутки з часом дозволили східницьким багатіям фінансувати розвиток культури не тільки в Східниці, але й у її околицях і навіть у Дрогобичі. Наприклад, у листопаді 1901 року східницький пан Бернанд Клапп пожертвував квоту у розмірі 50 корон для руської бурси в Дрогобичі. На ці гроші бурса закупили збіжжя, крупи, дерево та ін. 

Розвиток промислу стимулював розвиток сфери комунікації. В неділю 1 вересня 1900 р. у поштово-телефонному відділенні Дрогобича почала працювати постійна публічна диспетчерська, яка не тільки з'єднувала абонентів, але й давала можливість телефонувати усім охочим Дрогобича, Борислава та Східниці, які не мали у своїх помешканнях телефонного апарату. Користування такою локальною послугою у межах Дрогобича коштувало за 3 хв. - 20 грошів, натомість між Дрогобичем та Східницею - 60 грошів.

Іншим перспективним напрямком модернізації Східниці була пошта, яка щоденно приймала та відсилала цінну та приватну кореспонденцію не тільки стосовно бізнесу ропою, але й щодо розвитку культури та буденного життя. В липні 1902 р. за добрі показники працівник східницького поштового відділення Казимир Доенінг був підвищений до II класу II ступеня поштового експедитора, а в серпні 1905 р. - до I класу 4 ступеня. Розширення мереж нафтових шибів призвело до реорганізації східницької пошти, під юрисдикцією якої на початку ХХ ст. були поштові відділення Сопота, Підгородців та інших сусідніх сіл. 

У майбутньому на культурний та соціальний розвиток Східниці серйозно вплинули наслідки нафтової кризи 1905 р. Одним із її основних негативних моментів було зростання чисельності безробітних та дітей-сиріт. Якщо долею безробітних намагалися опікуватися ощадні каси та Каса хворих, то долею сиріт перейматися було нікому. Таким чином, безпритульні діти єврейської громади Східниці  відтепер відчували за собою соціальний захист від нафтового промисловця, монополістична діяльність якого, зазвичай, губила їхніх батьків.

                                    Економічна криза 1905 р. і східницький нафтовий промисел

 У другій половині XIX - на початку ХХ ст. лакмусовим папірцем, який у першу чергу реагував на "витівки" світової економіки, став нафтовий промисл. Зазначимо, що кредити були основним механізмом регулювання внутрішніх активів нафтових фірм. Із збільшенням видобутку нафти ціна на неї швидко падала, а це призводило до застою у нафтовому бізнесі, а відтак до банкрутства десятків нафтових фірм. З іншого боку, банкрутство численних магнатів було вигідним для монополістів, які намагалися усіма силами заморозити активи дрібніших компаній, не даючи можливості реабілітувати продаж добутої ропи. 

Перший факт банкрутства нафтових фірм у Східниці пов'язаний з одною із основних фірм - спілкою "Вольський та Одживольський". 14 лютого 1899 р. дрогобицька газета з тривогою повідомила, що ця фірма перебуває у гострій фінансовій суперечці та судовій тяганині з Ощадною касою. Це змусило її зменшити видатки до мінімуму, а в одну із субот було звільнено 400 робітників, про, що одразу було повідомлено дл Львова. Зазначалося, що у зв'язку з цими подіями видобуток нафти на одному із шибів спілки скоротився до 2 цистерн на день, що свідчило про наближення серйозної кризи в цілому.

У листопаді 1899 р. керівництво нафтової спілки "Вольського та Одживольського", а також сотні робітників виступили із відкритим листом до "Шановного уряду Галицької ощадної каси у Львові" з вимогою зупинити безправні дії, які стимулюють банкрутство їхньої фірми. Нафтовики заявили, що їм відомо про наміри уряду каси розпродати маєтності спілки для повного повернення боргів, а тому вони виявили бажання протестувати. Звичайно, гучні заяви робітників є одним із перших публічних соціальних гасел, стимульованих передовсім особистими переживаннями за майбутнє своїх дітей, проте, в цілому, у цих текстах можна помітити і зародження певної корпоративності робітників, принаймі на рівні окремих фірм. Водночас, як бачимо ніякої класової боротьби у середовищах фірми, принаймі до початку Першої світової війни зовсім не простежується, як це популяризувалося у радянській версії розвитку Східниці чи Борислава.

8 лютого 1900 р. невідомий східничанин, який перейнявся проблемами фірми "Вольського та Одживольського", надіслав до Дрогобича в редакцію газети листа, у якому виклав власні спостереження та внутрішні переживання східничан стосовно кризових проблем, пов'язаних із рідною їм фірмою, яка на початках нафтового промислу створювалася "східничанами для східничан". Врешті, 24 липня 1900 р. стало відомо, що акції східницької фірми почали скуповувати французи пан Ескоуля та правонаступник йогоактивів пан де Мєраль, які цього для заплатили до Галицької ощадної каси - 250 000 корон готівкою, а другу частину суми зобов'язалися сплатити до кінця листопада. Водночас третя частина суми мала бути сплачена до 15 березня 1901 року. Відтак купівельна операція обійшлася французам у 950 000 корон, що, гіпотетично становило лише 10 процентів від реальної суми.

До всього додалася смерть Станіслава Щепановського в Ноухаймі (Німеччина) 31 жовтня 1900 р., який помер через серцеву недостатність. Саме він в історії нафтового промислу Східниці вважався ініціатором місцевого стаціонарного буріння, підтримуваного державною Касою.

Чи то з виміру долі, чи з випадковості, але наступного дня після смерті С. Щепановського східничан потрясла ще одна втрата: 1 листопада 1900 р. помер компаньйон С. Щепановського, його швагро - Казимир Одживольський, який страждав від невідомого зараження. Добра слава, неабиякий хист до нафтового промислу та щире меценатство для культурного зростання рідної йому Східниці дозволили визначити його постать таким твердженням: "Він полишив по собі, найкращі спогади. Своєю шляхетною поведінкою він зорганізував довкола себе широке коло приятелів. Усі, хто його знав, дуже цінували його товариство, а його підлеглі робітники любили його, наче батька". У ці дні Східниця наче завмерла у тотальному траурі. Похорон К. Одживольського відбувався в неділю 4 листопада в обідній час і був позначений міжнаціональною скорботою, адже на ритуальну чинність зібралося тисячі робітників різних національних громад. 

Пам'ять про своїх інтелігентних роботодавців та правозахисників нафтового промислу поминалася в Східниці щороку. Перша поминальна служба відбулася 4 жовтня 1901 р., в понеділок о 10.00 год., коли за старанням працівників фірми "Вольський та Одживольський" у парафіяльному костьолі було організовано поминальну літургію за упокій душі С. Щепановського та К. Одживольського, на яку прибули не тільки родичі та близькі, але й робітники та колеги по бізнесу.

17 липня 1905 року 50 робітників східницьких та бориславських бурових фірм лрганізували надзвичайні збори в Бориславі у приміщенні Об'єднання бурових техніків, де вирішили організувати публічну акцію для гарантування безпеки діяльності своїх фірм та їхніх керівників, а також провести люстрацію діяльності уряду. На початку ХХ ст. власників нафтових шибів у першу чергу цікавила ціна на нафту, яка швидко знижувалася через перевидобуток, при цьому часто за рахунок штучних методів з боку перекупників, що створювало ажіотаж не тільки на Галицькому ринку нафти, але й по Австро-Угорщині в цілому. Відомо також, що станом на 1902 р. східницькі резервуари могли бути заповнені тижнями, а новоприбулу нафту нашвидкоруч перевозили чим тільки можна до Борислава, аби звідти передати на експорт. Швидкість цього процесу, звичайно, на перших порах призводила до несвідомого і незначного заниження цін, так званий розрахунок без зайвих центів, які мали б віддаватися як грошовий залишок. Водночас невпинно зростали ціни на проживання для середнього робітника. Так, у 1905 році магістрати міст Дрогобича та Самбора штучно змушені були блокувати зростання цін на м'ясо шляхом затвердження торгівельних регуляцій. 

Активна публічна діяльність нафтових промисловців Борислава та Східниці, насичена серйозним оптимізмом та підкріплена ерудованістю у справі видобутку та переробки нафти, безумовно сприяла поступовому виходу регіону із кризи. Ще в 1902 році польський тижневик "Польський хімік" повідомляв, про намагання місцевих нафтових фірм вийти на світовий ринок експорту нафти. Так, у 1902 році представники австрійських рафінерій нафти "Східниця", "Галицьке карпатське нафтове товариство", "Давид Фанто і Спілка з Пардубиць", а також "Мак Бьом з Острави Моравської" утворили у Відні бюро експорту нафти, яке мало за мету самотужки збудувати надлишки нафти на закордонних ринках Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Данії, Норвегії та Швеції. Цікаво, що, станом на 1902 рік на цих ринках переважала виключно російська нафта.

11 лютого 1906 р. ситуацію із урегулюванням кризи нафтового промислу серйозно розглянув уряд дрогобицького бургомістра Яна Невядомського, на якому було вирішено: 1) З'ясувати реальний стан справ у промислі 2) Розглянути звіт комітету, який провів ревізію і регулювання діяльності нафтової компанії "Petrolei" 3) Розглянути звіт обраної комісії з питань ревізії виконання статутів Крайового нафтового товариства. Через якийсь час ситуацію із ліквідацією наслідків кризи нафтового промислу почало рятувати цісарсько-королівське намісництво, яке погодилося на позицію кредиторів, що відмовлялися надавати східницьким магнатам нові кредити. Так, 4 квітня 1906 р. Товариство промислової допомоги в Дрогобичі отримало від Намісництва рескрипт, згідно з яким мала здійснюватися робота інформаційного бюро по співпраці із світовими кредиторами. 

6 травня 1906 р. східницькі магнати взяли участь у масовому вічі, яке відбулося в Дрогобичі у кількості близько 200 промисловців. На засіданні було обрано комітет, який мав організовувати спільну роботу усіх нафтових фірм дрогобиччини. Піком видобутку нафти у Східниці став 1909 рік. У цей час до напрямків збуту додалася також Бельгія, і, що цікаво, навіть Сербія, Болгарія, європейські та азіатські частини Туреччини, Анатолія, Палестина і Єгипет. Модернізацій вимагало не тільки обладнання, транзит чи експорт, але й сам провід нафтового промислу, враховуючи як державну, так і приватну промислову адміністрацію. 6 лютого 1909 р. в Дрогобицькому магістраті відбулося засідання Об'єднання видобувників ропи (далі - ОВР) з приводу регулювання відносин між промисловцями та купцями стосовно розмірів брутто на ропу. Наступним важливим кроком у реорганізації уряду нафтового промислу було переобрання керівництва Торгово-промислової палати по Дрогобицько-Бориславському регіону яке відбулося в середині лютого 1909 р. 

Навесні 1909 р. в Дрогобичі з ініціативи дрогобицького старости було видано міністерське розпорядження про створення в нафтовому регіоні посади нафтового інспектора, якої досі не існувало. 24 лютого 1909 р. ОВР організувало конференцію в справі будівництва земляним збірників, які масово будувалися поблизу сіл Модрич та Тустанович для зберігання видобутої ропи з усього басейну. Водночас реограгінація нафтового промислу проходила й поза участю ОВР.  Після петиції та резолюцій 1903 р. новий етап санації нафтового промислу настав у середині квітня 1909 р. Оновлену програму реорганізації промислу умовно називали грунтовим і тривалим оздоровленням. Основним виконавцем оздоровлення було Крайове Нафтове Товариство до числа якого входили не тільки власники нафтових фірм та великих компаній, але й понад 100 незалежних техніків та бурильників, які найкраще знали справу. 

9 квітня 1909 р. в дрогобицькому магістраті відбулося перше засідання Комітету, де було обговорено та затверджено його статут. Його артикули дозволяли входити до комітету лише тим фірмам, які не мали відношення до посередництва та спекуляції і продукували лише чистий сирець. Інший артикул стосувався фінансової основи Комітету, яка грунтувалася тільки на членських внесках, при цьому, незалежно від їх розмірів, кожен член мав лише один голос, а це звільняло інституцію від махінацій. Щотижня комітет видавав нафтову газету, яка інформувала громадськість про справу санації. 

Потрібним моментом у процесі виходу із кризи було будівництво в Дрогобичі(поблизу залісничної станції) т.зв. - нафтопереробного заводу, в якому ропа-сирець перероблялася на паливо з першими октановими числами бензину. Ситуація із постачанням східницької нафти суттєво покращилася, адже до кінця 1911 р. планувалося доправити в Дрогобич 22 500 цистерн. Наприклад, завод міг виготовляти за 1 квартал 3 000 цистерн бензину. Щоправда, у промисловості громадськості краю з'явилися нові проблеми, оскільки її власні рафінерії станом на червень 1909 р. не мали змоги конкурувати із місцевими заводами, що були у власності східницької філії компанії "Standart Oil Corporation". Доволі часто можна було почути, що на ринку переробки нафти ця компанія була паном ситуації, адже через неї проходила основна частка переробки. Власником цього концерну був світовий нафтовий магнат Рокфеллер з Америки, який відтепер диктував ціни на перероблену нафту усім австрійським рацінеріям. 

На початку весни 1912 р. ускладнилася ситуація із дорогами та комунікаціями, які за останні десятиліття були знищені нафтовидобувним ритмом, а на окремих ділянках узагалі були відсутні. Відтак громадськість нафтових басейнів вимагала негайного державного втручання, яке здавна було практично відсутнім у цій галузі господарства. Відверті протести та пожвавлення ритму видобутку нафти дали свій результат. Певна економічна стабілізація в нафтовому промислі краю почала встановлюватися після кривавих виборів у Дрогобичі (1911 р.), коли у фінансових чварах все ж було закріплено паритет між нафтовими промисловцями та корумпованими фінансовими карателями. 2 березня 1912 р. було опублікований реєстр найбільших родовищ ропи, зокрема у зв'язку зі змінами балансу видобутку нафти у світі. У 1912 р. в Східниці набрала потужності французька нафтова спілка з обмеженою відповідальності. Заснування східницької філії відбувалося десь у серпні 1912 р., адже, починаючи вже від 2 вересня власники вели переговори із дрогобицьким адвокатом д-м Арнольдом Сегалом про оформлення необхідної документації про оплату всіх канцелярських та юридичних послуг. Стосовно користування доріг, то власники фірми повинні були долучатися до їхнього впорядкування тією ж мірою, що й інші нафтові компанії. 

Після економічної кризи запаси Східницької нафти поступово зменшувалися, а відтак родовище у гонитві за чорним золотом стало поступатися Бориславу та Мражниці. Вихід із кризи забезпечувався не стільки збільшенням обємів добутої ропи, скільки вдалими підприємницькими, фінансовими та банківськими проектами, які ще до початку першої світової війни оживили Східницю. Іншим позитивним моментом в антикризовій компанії було розширення діяльності Каси хворих - благочинної організації, фінансованої як повітовою радою, так і приватними нафтовими фірмами. Наслідки кризи 1905 р. тривали до 1912 р. цілком закономірно, оскільки саме цього року рання зима спричинила затяжні дощі, які вплинули на урожай і викликали у багатьох сім'ях злидні, а це стало переломним моментом у економічному житті нафтового промислу, додаючи нові кредити та борги, застій у торгівлі, перерви у праці, замороження рахунків банків та Ощадної каси тощо. До всього додалися весняні погодні стихії, які вирували у березні 1912 р.

У квітні 1914 р. газета Реформа опублікувала велику статтю, присвячену спробам реорганізації діяльності нафтовиків у цілому. Новий спад цін на ринку ропи-сирцю змусив громадськість краю замиситися над причинами цієї тенденції. Вказувалося на те, що головною причиною падіння цін є спекуляція сирцем, який знаходився поза контролем Крайової спілки нафтовиків, а відтак поза наглядом Спілки бруттовців у Львові, де контролювався податок брутто. 5 квітня 1914 року за ініціативи адвоката д-ра Євгеніуша Райтера в головному залі Дрогобицького магістрату відбулося засідання понад 200 нафтовиків зі Східниці, Урича, Борислава, Тустанович та Мражниці. Уряд гірничого товариства представляв начальник уряду - пан Мокрий, а дрогобицьке староство - комісар Смолень. Припускаємо, що ціновий дискус мав значну підтримку серед спекулянтів, що, замість того, аби розробити і підписати умови консенсусу із ОВР, значна частина референтів наприкінці зібрання утікає із залу засідання, через що В. Вольський застеріг, що якщо й надалі промисловці будуть продавати ропу поза межами ОВР, ціни на продукт будуть падати пришвидшеними темпами, а наступні зібрання будуть відбуватися при ціні ропи 5 корон, згодом 4 корони і т.д. Варто також зауважити, що перші проблиски дефіциту ропи по загальних показниках стали відчутними цього ж 1914 року, коли навіть у Бориславі та Тустановичах разом узятих діяв лише 551 шиб. Проте у цей час на промисел Східниці поступово насувалася ще більша ненависна світова криза, яка мала політичний характер і загрожувала справжньою війною.

                                             Нафтовий промисел Східниці в 1914 - 1918 рр.

Перші вістки про стратегічні військові розвідки та агітації Російської імперії на теренах нафтовидобувних районів Дрогобицького підгір'я з'явилися в часі перевидобутку ропи - десь на межі 1908 - 1090 рр. Громадськість нафтового басейну Самбірсько - Дрогобицького підгір'я ставила конкретне питання: чи буде війна? Висловлювались надії, що війна не буде потрібною для Австро-Угорщини, адже лише 1 день воєнної підготовки коштував державі 500 000 корон. Водночас в середовищі нафтовиків чітко усвідомлювалося наростання територіальної проблеми на Балканах, передовсім між Сербією і Боснією. Розумілася також неминучість війни із Росією, яка бажала позбутися французьких капіталів, принаймі, до лінії р. Вісли, тим більше французькі капіталісти міцно вкоренилися в нафтовому басейні Східниці, Борислава, Мражниці та Тустанович. Монополія на європейському ринку нафти також ставала стратегічною метою. В такому разі посилювалася небезпека не тільки для капіталів французьких промисловців та їх працівників, але й тих заробітчан із Галичини, які працювали у Франції. 

Спокійне життя східничан закінчилося, щойно у промислових районах австрійська влада оголосила консервацію стратегічних об'єктів: нафтових шибів та рацінерій, а також підготовку до військової реорганізації, яка була завершена практично на початку серпня 1914 р. Важливе значення для підняття бойового духу східничан мала попередня мобілізація східницької молоді до австрійської армії, яка формувалася за трьома рекрутськими списками: польський пішохідний легіон, Українські січові стрільці та інші підрозділи австрійської армії. У червні-липні 1914 р. зведення спорудження оборонних укріплень поблизу річкових перевалів, зокрема на лінії річки Стрий поблизу сіл Східниця, Кропивник, Смільна, Коротище та Ісайя, які мали за мету охороняти потужні родовища ропи. Перша Світова війна вибухнула 28 червня 1914 р. через убивство наступника австрійського престолу династії Габсбургів Франца Фердинанда. Після невдалої для австрійської армії Галицької операції, яка тривала від 5 серпня до 13 вересня 1914 р., на Дрогобиччині лінія фронту серйозно змінилася, австрійські війська в процесі Городоцької битви (5-12 вересня 1914 р.) стали розпорошеними, 3 вересня австрійські частини залишили Стрий, відступивши до с. Лішня, і рушили в напрямку Карпат.

6 вересня в Дрогобичі розпочалася масова евакуація населення. Паніка, яка охопила сусідній Борислав та прилеглі села, в останні хвилини була неймовірною, оскільки армія генерала Олексія Каледіна вже минула лінію Стрия. Люди не встигали на останній потяг, який вирушав з центрального дрогобицького вокзалу в напрямку на Дорожів - Самбір - Перемишль - Краків. В цей же час цивільне населення та заробітчати Східниці покидали свої домівки і евакуювалися подалі від фронту на захід країни, залишаючи свою нерухомість на догляд старих членів родини чи тих сусідів, які не наважувалися виїжджати. Евакуація східничан відбувалася переважно на возах та автомобілях, оскільки бориславська залізнична гілка після 10 вересня 1914 року була заблокована. Частина населення, головним чином євреї та поляки, була примусово евакуйована, відтак у Східниці залишалися, в основному, представники української національної громади, чого не скажеш про українцівПеремишля, яких уряд почав евакуйовувати першими з огляду на переобладнання міста під фортецю. Російське командування визнавало, що кіннота генерала Каледіна та генерала Павлова, що двома фронтами мала прямувати до Східниці, була непристосована до боїв у гірській місцевості, крім того, зв'язок між ними був неорганізованим. Проте, прибувши в Борислав, генерал Цуриков віддав Каледіну наказ продовжувати переслідування, привівши на допомогу додаткові піхотні частини.

Все-таки, отримавши 7 жовтня 1914 р. наказ від Генерального командування, 12-та кавказька дивізія на чолі з генералом Каледіним, та підпорядкована йому зведена козацька дивізія Павлова почали небезпечне пересування через Східницький перевал для захоплення Східниці та Ісайї, а згодом Турки. Підніжжя перевалу було особливо небезпечним, оскільки з лівого флангу генерала Цурикова було сконцентровано великі сили австрійської армії. О 5 годині вечора, підійшовши з головним полком до села Кропивник, де передовий ескадрон вів перестрілку ідоріг у напряз січовими стрільцями, генерал Каледін змішений був зупинитися. В цей час російська  стрілецька лінія не мала змоги підніматися далі в гору, оскільки австрійці відкрили потужний артилерійський вогонь по кінній колоні, яка стала відкритою мішенню. Під вечір 7 жовтня генерал викликав до себе ротмістра барона Більдрелінга і нпказав йому із двома ескадронами Стародубівських драгунів риссю під кулеметним вогнем пройти повз фронт Кропивника аж до перехрестя доріг у напрямку на Смільну. Розпочався масовий обстріл та вибухи шрапнелі. 

Окупація Східниці військами Каледіна (7-8 жовтня 1914 р.) мала два стратегічно несприятливих для австрійської армії наслідки: втрата нафтових родовищ та захоплення останнього телеграфного зв'язку на шляхах гірських хребтів, що йшли на Ісайю та Сопіт. Фактично Східниця була вигідним роздоріжжям на плацдармі карпатського фронту, яке контролювало одразу два гірські підступи до нафтових родовищ та Дрогобицької залізничної гілки, і було важливим опорним плечем для так званого карпатського наступу російської армії. Східниця стала частиною потужного плацдарму між Старим Самбором та Стриєм, де концентрувалися сили російської армії. Поблизу Східниці та Кропивника було залишино невеликий військовий заслон для нагляду за тилом. Поблизу Ластівки січовики вчинили впертий опір росіянам. Генерал О. Каледін разом із двома ескадронами Білгородського полку передислокувався на лівий берег р. Стрий, а 70 спішених уланів розсипалися ланцюгом для миттєвого наступу. Проте під вечір 9 жовтня 1914 р. значна частина полку, яким керував полковник Тусський, була перебита, щоправда, австрійські війська, потрапивши в оточення біля р. Стрий, не змогли подолати холодної течії і склали зброю. Один із полонених, професор Віденського університету не міг зрозуміти, чому так сталося, адже на 6 російських уланів припадало 100 полонених, інший полонений зрадів, що не встигла війна розпочатися, як для нього вона вже закінчилася, і почав цікавитися, де і в яких умовах йому доведеться спати. 

Незважаючи на перемогу, російська імперія теж показала серйозні огріхи, зокрема слабку дисципліну в середовищі донського козацтва, яке не мало відповідної підготовки, а тому частіше за інших порушувало дисципліну, грабуючи місцеве населення, зокрема у Східниці. На початку лютого 1915 року бої в околицях Східниці припинилися, а основний фронт розгорнувся на лінії Нижні Устрілки - Дольне - Старий Самбір - Блажів - Стрий - Соколів. Російська армія почала зазнавати великих втрат, адже з боку австрійського командування готувався потужний контрнаступ по всіх фронтах. 14 травня 1915 року Східниця разом із Рудниками, Добромилем, Старим Самбором та Бориславом були остаточно визволені від російських розвідувальних частин. В цей же час було розблоковано роботу нафтових шибів та рафінерій, які почали забезпечувати фронт пальним, мастилами та допомагати воєнній економіці необхідними коштами. 

До 1918 р. нафтовий промисел Східниці майже повністю був розблокований, а видобуток ропи в умовах війни став навіть інтенсивнішим. Хоча є непідтверджені свідчення, що робітників у промислі серйозно бракувало через посилену рекрутську компанію з боку держави. До наших днів зберігся унікальний журнал нафтової акціонерної компанії Jan Zeitleben за 1914 - 1916 рр., який зафіксував баланс видобутої та перепомпованої ропи кожної зі східницьких фірм орендували транзитні послуги вищезгаданої компанії. Зазначимо, що фірма не припиняла транзиту від липня 1914 року до моменту закінчення бойових дій в околицях Східниці. Через три місяці після закінчення бойових дій, фірма здійснила перший докладний запис прибутків від транзиту ропи, загальна сума яких становила більше 200 000 корон. В цей же час було облятовано, що загальний об'єм ропи становив 10 136 064 т . 

Упродовж 1916 - 1918 рр. в Східниці продовжували інституційний розвиток потужні закордонні акціонерні компанії, які з наближенням краху Австро-Угорської вмперії намагалися усіма доступними бридичними способами забезпечити собі права законного успадкування активів нафтового промислу після закінчення війни. Так, акціонерна спілка Східниця, яку заснували ще 11 травня 1885 року, у 1917 р. розробила і затвердила на рівні державної канцелярії Відня свій статут. Текст документа містив 28 параграфів,які, в цілому, розтлумачували, хто, за чких обставин і яким чином може розпоряджатися активами компанії, а також як повинен діяти нафтовий промисел, організований у Східниці. 5-й параграф Статуту гарантував безпеку для внутрішнього фонду, який від часу заснування до 1917 року становив 10 000 000 корон. Для того, щоб уберегти він наслідків війни, його трансформували у 20 000 акцій компанії по 500 корон кожна, які одночасно із Австрійським банком реєструвалися в нейтральних банках Швейцарії.

 НАФТОГАЗОВА ПРОМИСЛОВІСТЬ СХІДНИЦІ

 Джерело: Нариси з історії Східниці.   Богдан Лазорак.