На час, коли із західних областей України були вигнані німецькі окупанти і відновлювалася радянська система, соціум Дрогобиччини був надзвичайно багатоскладовим. Жителі краю були різні за етнічним походженням та соціальним статусом, конфесійною приналежністю, освітою, політичними орієнтаціями, зайнятістю, матеpiальним становищем, часом перебування в регіоні, усвідомленням тодішніх подій і свого місця в них. Офіційно вся соціальна строкатість мала бути зведена до класу робітників та колгоспників і прошарку-радянської інтелігенції. Однак, з огляду на супротив і не сприйняття влади більшістю місцевого населення, суть соціального виміру радянізації полягала у відфільтровуванні всіх через призму лояльності до системи-на своїх та ворогів. Свої-це однозначно радянсько-партійні працівники, представники карально-репресивних органів, військові, на яких опиралася влада у здійсненні радянізаційних заходів.
Номенклатура Дрогобицької області у перші повоєнні роки майже повністю формувалася з присланих з різних регіонів СРСР кадрів. Дехто працював тут до війни, залучались учасники радянського партизанського руху, демобілізовані з армії. Кадрові пріоритети влади диктувалися не тільки потребою, але й умінням присланих втілювати накази, розпорядження, захищати інтереси влади. Через політичну недовіру місцевих майже не було серед керівництва. На початку 1950р. у Дрогобицькому міськкомі партії з 215 оcіб-таких було 20, в Бориславському з 109-22, у Стрийському з 117-17. Незначне представництво було і в інших сферах, навіть директором лазні в Дрогобичі мав бути не уродженець західних областей України.
Для своєї легімітизації влада здійснювала висування активістів з місцевого населення, але на другорядні посади. ноерідним маркером приналежності до своїх було членство в комуністичній партї, комсомолі. Попри всі зусилля влади місцевих мешканців серед таких було мало. Активно цьому протистояли ОУН та УПА. Повстанські звіти свідчать, шщо більшість у комсомоль ських організаціях Дрогобиччини становила молодь з СУЗ. Важко визначити всі обставини та мотиви тих, хто поповнював лави парті та комсомолу: вплив пропаганди, страх репресій, прагнення здобути освіту, влаштувати кар єру чи за завданням підпілля. Збільшення піей когорти відбувається на початку 50-х років ХХ ст. за умов, коли слабшає національно-визвольний рух. Пересіювання населення з огляду його політичної благонадійності відбувалося систематично у перші повоєнні роки. До категоpiї найзапекліших ворогів зараховували учасників ОУН та УПА, членів їх родин, тих хто співчував та допомагав повстанцям, і навіть тих, хто не доносив. Їх таврували як українських буржуазних націоналістів, фашистських недобитків, нацистських прислужників, бандитів.
Ворогами народу, куркулями оголошували селян, які не хотіли вступати до колгоспу, їхати на роботу на Донбас. Не було довіри і до репатріантів, переселенців, загалом до всіх тих, хто під час війни перебував на окупованих територіях. Виловлювали дезертирів, які самовільно залишали підприємства військової промисловості і втікали в західний регіон. У радянському соціальному простоpі не було місця і для українського греко-католицького духовенства, якому інкримінували стандартний набір звинувачень: антирадянська агітація, контрреволюційна діяльність, співпраця з окупантами. У звіті ОУН зазначалося, що арешти, вивози, погрози, облави, грабежі і всілякі інші благодаті є щоденними гостями в наших селах і містах.
Жертвами репресій ставали не тільки окремі люди, а цілі родини, соціальні групи, тоталітарна машина була безжальна до жінок, дітей, літніх людей. Масштабні насильницькі переселенсько-депортаційні і репресивні акції, здійснені сталінським тоталітарним режимом у перші повоєнні роки, суттево змінювали традиційний національний і соціальний уклад Дрогобиччини, усували для влади перепони у реалізації радянських трансформацій. Отже, соціальний вимір радянізації на Дрогобиччині у перші повоєнні роки мав класовий підхід, однак для свого відновлення утвердження радянська система насамперед ділила людей з точки зору їх ставлення до неї. Політико-ідеологічний тиск та терор мали забезпечити соціальний простір без ворожих елементів.
ПЕРЕМІЩЕННЯ НАСЕЛЕННЯ ДРОГОБИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ (1944 – 1953)
Від липня 1944 р. до січня 1945 р. з Дрогобицької області було виселено у віддалені райони СРСР 460 сімей – 1 285 осіб, звинувачених у підтримці ОУН і УПА. У 1945 р. депортували вже-668 сімей (1 746 осіб), у 1946 р.-відповідно 849 (2241). Загалом за три роки-1 977 сімей (5 272 особи). У довідці начальника 1-го спецвідділу МВС УРСР про виселення з Дрогобицької області за період 1944–1946 рр. наводиться така ж цифра щодо сімей учасників українського підпілля (1 977), але кількість осіб вказана більша-5 590. Секpeтap
Дpoгoбицькoгo oбкoмy КП(б)У у квітні 1947 р. звертався до найвищого партійного керівництва республіки з проханням вжити заходів для прискорення оформлення справ на виселення сімей
учасників визвольного руху.
Примусові переміщення населення продовжуються і в наступні роки. Міністерство внутрішніх справ УРСР звітувало, що протягом 1947-1948 рр. з Дрогобицької області було вислано 4 504 сім’ї (14 456 осіб). У 1948 – 1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, так звані куркулі, які не хотіли вступати до колгоспів. У 1950 р. у Дрогобицькій області передбачалося розкуркулити 50 господарств області, виселити 183 особи.Бажаючи вислужитися перед вищим керівництвом,обласне пропонувало майже вдвічі більше: 103 господарства і 390 осіб. Насправді під час колективізації розкуркулювати вже не було кого, адже відразу після війни органи влади конфіскували землі селянських господарств, які перевищували встановлені норми
землекористування.Примусово переміщеним особам дозволяли брати із собою найнеобхідніші предмети, дрібний господарський реманент, продукти харчування. Уже самими тривалими перевезеннями влада
прирікала на голод, смерть, хвороби людей. Пані Розалія Рамик з села Раневичі Дрогобицького району, згадує, що вона, тринадцятирічна, і її родина, ледве пережили двотижневу дорогу у товарному вагоні до місця виселення.
Прагнучи уніфікувати етнонаціональну та соціальну структуру населення західноукраїнського регіону, радянський режим проводив переселенські акції. Фізичне винищення переважної більшості єврейського населення Дрогобиччини в роки німецької окупації зумовило те, що на час відновлення радянського режиму помітно зросла частка польського населення. Загалом у 1944 р. в Дрогобицькій області поляки становили 20,3 % від всього населення. У вересні 1944 р. в Любліні була підписана угода між урядом Радянської України та Польським Комітетом Національного Визволення (ПКНВ) про евакуацію українців з Польщі і поляків із західних областей України. На 15 січня 1945 р. до Польщі з області виїхало 1 026 родин (2 007 осіб). Щоб пришвидшити переселення поляків сталінський режим вдався до репресій. До середини січня 1945 р. у Дрогобицькій області було заарештовано 955 осіб. Радянські спецслужбирапортували: якщо на 20 грудня 1944 p. записалося на виїзд до Польщі 3 219 осіб, то після арештів на 18 січня 1945 року зареєстровано вже було 12 109 осіб.
Паралельно з виїздом поляків розпочалося переселення українців з південно-східних регіонів Польщі. У Дрогобицькій області мало розселитися 14 тисяч осіб. Вивезти частину майна, худобу, українським родинам майже не вдалося. Офіційно уряд УРСР дбав про переселенців-було прийнято велику кількість програмних документів, що мали сприяти швидкій адаптації нових громадян УРСР, але багато із запланованих заходів так і залишилось на папері й більшість проблем люди розв’язували самотужки. Переселенська акція 1948 р. офіційно мала вирішити урегулювання прикордонного розмежування українських та польських територій. Із 17 населених пунктів Дрогобицької області виселили 8 736 осіб. Масовий характер мало примусове переміщення населення 1951 р., яке відбулося під егідою обміну ділянками державних територій між СРСР і Польською Республікою. Переселення 1951 р. відбувалося. Польській Республіці передано 45 населених пунктів із прикордонних районів області. Перший ешелон з виселенцями відїхав. За підрахунками В. Кислого,в 1951 р. із Нижньо-Устрицького, Стрілківського, Хирівського районів Дрогобицької області з 13 червня до 17 жовтня примусово висилили 7 159 сімей.
Незважаючи на те, що західні області УРСР порівняно із східними регіонами в економічному і демографічному плані постраждали в роки війни набагато більше, органи влади вже в перші місяці після завершення німецької окупації розпочали масову мобілізацію працездатного населення для роботи на промислові об’єкти у східні області республіки. Роботу щодо набору робітників у промисловість проводив відділ організованого набору робітників Дрогобицького облвиконкому. У період з 1946 до 1949рр. методом організаційного набору в промисловість східних областей УРСР з Дрогобицької області було направлено 2 026 осіб. За ухилення від трудової мобілізації органи радянської влади накладали штраф, або притягали до кримінальної відповідальності. Протягом 1949-1953 рр. з Дрогобицької області в південні регіони УРСР виїхало 18 772 сімей, найбільше з усіх західних областей України.
Структура ОУН в Дрогобицькій області у липні 1941 р.
Формування Дрогобицького обласного проводу ОУН(б) відбулося на початку липня 1941 р., переважно на основі членів похідних груп. На той час після більш, ніж півторарічної активної діяльності НКВС на Дрогобиччині майже не залишилося значних місцевих осередків оунівського підпілля. Уже 30 червня 1941 р. після відступу більшовиків у Дрогобичі з’явилися похідні групи ОУН. Очевидці тих подій, зокрема В. Яців, вказують на те, що провідні діячі Дрогобицького осередку ОУН були членами похідних груп, називаючи їх поворотцями з-за Сяну, нашими поворотцями. Діяльність Дрогобицького проводу ОУН(б) окресленого періоду визначалася двома вагомим чинниками: присутністю німецького вермахту (який із визволителя перетворювався на окупанта) та проголошенням чільними представниками революційної ОУН Акту відновлення Української держави, що відбулося 30 червня 1941 р. у Львові й визначило подальшу стратегічну діяльність Організації в цілому та її низових ланок зокрема.
Утворення станиць ОУН в Дрогобицькій області також відбувалося з певними труднощами. Як зазначає А.Русначенко, на початок вересня 1941 р. у західноукраїнському регіоні залишалися неохопленими оунівською мережею понад 1300 сіл, з них найбільше власне на Дрогобиччині, а також Волині. Поруч з відновленням та створенням власної мережі, ОУН(б) активно формувала органи влади на місцях. Їх найменування не було чітко визначеним. Зазвичай у документах та пресових матеріалах зустрічаються терміни управа (обласна, районна, міська), тимчасовий комітет, національна рада. Відомо, що в обласних центрах (Тернопіль, Львів, Луцьк, Рівне) утворювалися обласні управи, що складалися як із членів ОУН, так і просто фахівців. Чітких документальних даних про утворення обласної управи в Дрогобичі не виявлено. Подібним чином оунівці діяли і в районах. Зокрема, у Дрогобичі було утворено повітову управу на чолі з Григорійчуком.
Однією з першорядних владних структур, що створювалася ОУН, була Українська народна міліція. Швидко сформовані загони міліції давали ОУН можливість не лише забезпечувати належний порядок у
населених пунктах, а й впливати на потенційних опонентів (ОУН(м), польське підпілля) та демонструвати представникам німецького вермахту свою спроможність тримати ситуацію під контролем. ОУН не завжди вдавалося оперативно формувати нові органи влади, подекуди відстаючи від ініціатив німецької влади. За таких умов оунівці намагалися перепідпорядкувати собі існуючі владні органи та відповідних посадовців, зокрема призначуваних польовими комендатурами бургомістрів. Взаємини Дрогобицького обласного проводу ОУН(б) із німецькою владою складалися непросто. З військовою комендатурою вдавалося знайти спільну мову, адже вермахт був зацікавлений у збереженні спокою та порядку в своєму найближчому тилу, однак не вельми прагнув на цю справу витрачати свої ресурси.
Не менш вагомим завданням обласного проводу ОУН(б) стало розв’язання першочергових проблем господарського життя краю. Звісно ж, цим безпосередньо займалися створені ним органи виконавчої влади.Чіткого плану дій в економічній сфері провід спочатку не мав. Дрогобицький обласний провід ОУН(б) охопив увагою всі найважливіші сторони життя регіону. Від середини липня 1941 р. ОУН почала втрачати свої позиції в управлінні. Замість оунівської міліції, гестапо вже 16 липня розпочало вишкіл підконтрольної собі української допоміжної поліції (150 осіб). Націоналісти намагалися не втрачати здобутків,хоча після арешту С. Бандери і Я. Стецька та приєднання Галичини до Генеральної губернії надії на утворення української держави ставали ілюзорними. Одним з перспективних напрямків подальших досліджень є з’ясування повного складу Дрогобицького обласного проводу у липні-вересні 1941 р., відновлення, склад і зміст його діяльності після вересневого розгрому тощо.
ШКІЛЬНА ОСВІТА В ДРОГОБИЦЬКІЙ ОБЛАСТІ У ПЕРШІ ПОВОЄННІ РОКИ 1944-1953
Шкільній освіті у роки війни та окупації було завдано значних матеріальних втрат і руйнувань. У Дрогобицькій області повністю зруйновано 83 і напівзруйновано 380 шкільних приміщень, пограбовано і знищено 427 навчальних кабінетів. Загальна сума збитків, заподіяна школам області під час німецької окупації, за офіційними тодішніми підрахунками становила 96 829 445 карбованців. Матеріали про роботу шкіл у Дрогобицькій області за 1944/1945 навчальний рік свідчать, що свою діяльність цього навчального року в регіоні відновили 850 шкіл, серед них: 450 початкових, 350 семирічних і 43 середніх. У порівнянні з довоєнним 1940/1941 навчальним роком не відкрилося 37 навчальних заклади. Особливо зменшилася кількість шкіл у містах.У Дрогобичі, Бориславі, Стрию, Самборі не діяло 13 шкіл. У 1946 р. в області за планом мали працювати 841 школа, функціонувало-833.
У повоєнні роки мережа шкіл розширювалася. На перше вересня 1947 р. в області було завершено будівництво 5 нових сільських школи, хоча планувалося відбудувати та побудувати 10 шкіл. В обласному центрі Дрогобичі-кількість учнів у школах зростала, що не можна сказати про мережу шкіл. У 1950 р. у
місті працювало 9 шкіл, але учнів було майже вдвічі більше-4 260. У Дрогобичі склалася ситуація, якої на той час не було в жодному обласному центрі України: навчання проводилося у дві-три зміни.У першому повоєнному навчальному році школам Дрогобицької області бракувало парт на 17 тисяч місць, 620 класних дошок, 830 столів, 1400 стільців. Діти писали на старих газетах, книгах, недостатньо було пер, чорнила, крейди, класних журналів, бланків учнівської документації та іншого шкільного приладдя. Загалом в області на одного учня сільської школи на цілий рік виділявся один зошит.
Освітній рівень учителів і керівництва освітою Дрогобицької області з кожним повоєнним роком покращувався. У 1945 р. із 6 осіб, що обіймали керівні посади в “народній освіті”, не було спеціалістів із вищою освітою. Уже у 1947 р. шкільний сектор Облвно був укомплектований працівниками,які, як свідчать документи, “відповідають своєму призначенню”. Серед 53 шкільних інспекторів області вищу освіту мали 19 осіб, незакінчену вищу-26. У червні 1947 р. із 4 054 учителів Дрогобицької області вищу освіту мали 291, незакінчену вищу-874, середньо-педагогічну-2 445, загальну середню-86, нижчу середню-617осіб.Серед них було 931 учителів-заочників, які навчалися в університетах, педінститутах, учительських інститутах і педучилищах.
У деяких загальноосвітніх школах були створені осередки молодіжних націоналістичних організацій. У Дрогобичі діяла організація “Юнак” і група “Крути”. Члени цієї групи, як згадують очевидці подій, наклеїли листівки антирадянського змісту навіть на будинок, де мешкав начальник Дрогобицького МВС
генерал О.Сабуров. У 1946 р. у Дрогобицькій області було притягнуто до кримінальної відповідальності 43 учні 6-10 класів за так звану “контрреволюційну діяльність”-насамперед участь і допомога ОУН-УПА.Безперервне переслідування учасників націоналістичного підпілля органами Державної безпеки УРСР, розгром ними основних сил підпілля, небажання молоді ризикувати власним майбуттям були основними причинами розгрому молодіжних структур ОУН.
У перші повоєнні роки зміни у розвитку загальноосвітньої школи в Дрогобицькій області мали суперечливий характер. З одного боку, створена широка мережа шкіл, проводилася значна робота з покращення їхньої матеріально-технічної бази, розв’язувалися кадрові проблеми, підвищувався освітній рівень учителів області. З іншого – за змістом навчання – нова влада нав’язала свою масову стандартизовану й ідеологізовану форму освіти. Мало місце дискримінаційне, упереджене ставлення з боку владних структур до місцевої інтелігенції, зокрема вчительства. Учительські колективи шкіл упродовж перших повоєнних років були заручниками супротивних сил-радянської влади й українського визвольного руху. Перспективним у досліджені цієї теми є вивчення діяльності шкіл різних типів, а також середніх спеціальних і вищих навчальних закладів регіону в зазначений період.
Джерело: Ільницький В. "Пропагандистська діяльність ОУН-УПА в Дрогобицькій області у 40-х-на поч. 50х років ХХ ст."
Джерело: Кульчицький Ю. "Дрогобиччина й українська карта у світовій політиці (1918 – 1959 рр.)"
Джерело: Iльницький В. "Українсько-польське протистояння на теренах Дрогобиччини (1943-1944 рр.): документи ОУН і УПА"
Джерело: "Дрогобиччина у світовій політиці" Руслана Попп
