Село Східниця в умовах монархії Габсбургів

                                 Включення краю до складу Австрії і адміністративний поділ.

Внутрішня анархія в Речі Посполитій у середині XVIII ст. призвела до ліквідації польської державності. Після першого поділу Польщі в 1772 р. між Австрією, Пруссією і Росією землі давнього Перемишльського князівства у складі Галицько-Волинської держави були включені до володінь Габсбургів. При цьому австрійський уряд виходив з факту спадкових прав угорського короля на цю територію (в 1214-1221 рр. королем Галицько-Волинської держави був Коломан з династії Арпадів). Новонадбані землі віденський уряд виділив в окрему адміністративну одиницю (провінцію, коронний край) - Королівство Галіції і Лодомерії. Така назва була обумовлена німецьким найменуванням колишнього Галицького князівства і спотворенням назви міста Володимира - центру Волинського князівства. З надбанням нових земель на сході Марія Терезія до свого довгого титулу додала слова "Королева Галіція і Лодомерії". Тоді ж, за вказівкою галицького губернатора Г. Ауерсперга, перемишльський римо-католицький єпископ Й. Кіцький наказав своїм священникам під час відправи Служби Божої слова "Королево Корони Польської, молися за нас" замінити словами "Королево Королівств Галіції і Лодомерії, молися за нас". Патроном нової провінції монархії Габсбургів Марія Терезія у 1773 році оголосила архангела Михаїла.

Поруч з офіційною назвою краю - Королівство Галіції і Лодомерії - з другої чверті XIX ст. у літературі та публіцистиці почав використовуватися термін Галиччина, яким позначалася українська етнічна територія.

Спеціальним декретом від 16 жовтня 1772 р. було ліквідовано старий адміністративний апарат і запроваджено нову, загальноприйняту в державі Габсбургів централізовану систему управління. Вся повнота влади в адміністративних одиницях зосереджувалася в руках губернатора, який підпорядкувався безпосередньо Відню. Королівство Галіції і Лодомерії спочатку поділялося на 9 округів, які складали 59 районів. Цей поділ виявився неефективним і в 1775 році число районів зменшили до 29. Округ очолював староста, а район - директор. Для посилення центральної влади габсбурзький двір у 1782 році провів чергову реформу державного управління, за якою основної адміністративною одиницею стала губернія. Вона ділилася на округи, а райони були ліквідовані. Тоді ж на території Королівства Галіції і Лодомерії утворили 18 округів. Їхніми центрами були визначені місця, які знаходилися на приблизно рівновіддаленій відстані від меж округу. Адміністрацією округу складали староста, три комісари, секретар, протоколіст, два канцеляристи, інженер і шість кінних кур'єрів. Фінансовими справами відали окружні касир, контролер і писар. Санітарно-медичну службу представляли три лікарі: терапевт, хірург і акушер. Старості безпосередньо підпорядковувався мандатор, відповідальний за суспільно-політичну ситуацію у ввіреній йому місцевості і наділений адміністративними і судовими функціями на місці.

 Такий адміністративно-територіальний поділ проіснував до 1846 року, коли край Королівство Галіції і Лодомерії поділили на 74 повіти. Тоді ж Дрогобич став повітовим центром. Там були пошта, телеграф, суд, жандармерія, староство, управління державним майном, школа, аптека, лікарня, культові будівлі. Усю повноту влади в повіті мав староста. Його компенетція визначалася розпорядженням 1853 р., яке було чинним майже до розпаду Австро-Угорщини. Повітові старости мали широкі повноваження у вирішенні різних господарсько-адміністративних питань. У їхньому розпорядженні була жандармерія, вони могли використовувати військову частину, розташовану в повіті. Будучи виконавчою інстанцією вищих державних установ ( адміністративних, фінансових, військових, торгових ), старости здійснювали нагляд за діяльністю товариств, об'єднань, пресою, органами місцевого самоврядування.

За цими поділами Східниця увійшла до Самбірського округу і була в складі Бориславської домінії. Домінія - це своєрідний територіально-виробничий комплекс, центром якої був панський маєток. Ним керувала довірена особа, яку іменували губернатором або економом. Резиденція управителя часто називалася губернією. На початку XIX ст. Східниця була у власності Германа Гольденберга. Безпосереднє керівництво громадою здійснював війт за допомогою виборних присяжних. Їхні прізвища, текст  присяги та власноручні підписи наведені у документах Францисканської метрики.

В управлінні краю значне місце відводилося судочинству, яке, як і в інших землях монархії,було становим. Судами першої інстанції стали шляхетські суди у Львові (1784-1845) і Станіславові (1787-1845). Спочатку вони розглядали цивільні та кримінальні справи шляхти. У 1787 році після утворення окремих кримінальних судів для всіх станів, компетенцію шляхетських судів обмежено до розгляду тільки цивільних справ шляхти. Другою інстанцією був Апеляційний суд у Львові, а останньою для всіх судів монархії - Верховна палата юстиції у Відні. У її складі діяли німецький, чеський та галицький ( з 1814 року - об'єднаний чесько-галицький ) сенати. 

У містах правосуддя чинили магістрати, рішення яких можна було оскаржити в Апеляційному суді. Для селян діяли домініальні суди, які буди ліквідовані внаслідок селянської реформи 1848 р. В усіх адміністративних центрах коронних країв у 1785 році утворено Дирекції поліції, а в округах - поліційні комісаріати. Згодом ці установи підпорядкувалися спеціальному міністерстві поліції у Відні (1739). У 1786 році для Галиччини було утворено два спеціальні суди, які вирішували спірні питання, пов'язані з гірничою сферою. 

На початку XIX ст. монархія Габсбургів вступила в нову смугу політичного та економічного розвитку. Об'єднання окремих земель габсбурського конгломерату в єдину державу під назвою Австрія було завершено в 1804 році. Тоді Франц II, імператор титул на себе і своїх наступників з тим, що стан, у якому де-факто перебувають її складові частини, не зміниться. У серпні 1806 р. Священна Римська імперія офіційно припинила своє існування, а Франц II продовжував правити як австрійський імператор Франц I.

Революція 1848-1849 рр. дещо скоригувала державно-політичну систему володінь Габсбургів, а губернське правління замінив інститут намісництва, який практично в незміненому вигляді проіснував до розпаду монархії у 1918 р. Зміни норкнулися й місцевого управління - були перекроєні межі доміній. У 50-70-х роках  XIX ст. Східниця перебувала у складі доміній Підбуж.

Розвиток нових економічних відносин призвів до адміністративно-територіальної зміни поселення і у 1889 році Східниця була поділена на дві частини. Одну з них складала стара Східниця, яка розкинулася біля дороги до Урича. На відстані 1,5 км від неї, у долині потоку Східниця, почав формуватися новий адміністративно-торговий осередок під такою ж назвою як окрема гміна. Там була поліційна дільниця у складі начальника Яна Літвіна і трьох жандармів. 

Австро-угорська угода 1867 р. призвела до утворення дуалістичної конституційної держави, яка за імператорською постановою від 14 листопада 1868 р. отримала назву Австро-Угорчської монархії. Її австрійську частину стали називати Цислейтанією ( назва виникла з уваги на те, що з погляду Відня монархію Габсбургів розділяла на дві частини річка Лейта, права притока Дунаю ). Вся повнота влади в монархії належала імператорові, якого звичайно називали цісарем. Спільний уряд в Австрії називався імператорський і королівський, а в інших землях - імператорсько-королівський. Це ж стосувалося офіційних найменувань державних, військових та інших органів управління, установ, організацій тощо. Отже, всі державні службовці, які працювали в Дрогобичі, іменувалися імператорсько-королівськими, а перед їхніми прізвищами неодмінно мало бути позначення " ц-к ". 

За законом про загальну військову повинність 1868 р., військово-зобов'язаними вважалися всі здорові чоловіки віком від 21 року. Військова реформа 1883 р. визначала округи, які в практично незміненому вигляді проіснували до Першої світової війни. Відповідно до тактичного воєнного плану, всі вони були зведені в окремі групи, які іменувалися Військовим командуванням. У мирний час в кожному такому регіоні дисклотувався один армійський корпус. Нумерація корпусу позначалася римськими цифрами, а назва давалася за містом, де знаходився його штаб. На території корпусупроводився призов до військових частин за місцем їхньої дислокації. Командування Х корпусу австрійської армії впродовж 1867-1918 рр. знаходилося у Перемишлі. Її частини розміщувалися на території 30 повітів, у тому числі Дрогобицького. Полкове командування було, зокрема, у Самборі. В останній третині XIX - на початку ХХ ст. Дрогобич і його повіт був місцем дислокації і поповнення особливим складом для 77 (Самбірського) полку. У 1889 р. рекрутові комісії для цього полку знаходилися в Дрогобичі, Самборі, Старому Самборі та Турці. Східничан на військову службу набирала комісія в Дрогобичі.

 

                                                                      Територія і населення

 Поділивши край на адміністративні округи і райони, влада розпочала організацію адміністративно-правових відносин на місцях. Для цього треба було провести детальне картографування місцевості. Так виникла австрійська військова карта, більше відома як "карта фон Міга". На ній детально відтворений рельєф місцевості і плануваня населених пунктів. Планування зроблено в масштабі 1:28 800, тобто у співвідношенні один віденський цолер (2,63 см) на карті до 28 800 фактичних цолерів. На цій карті добре простежується ландшафт: пагорби, ліс, оброблювані поля, дороги. У 80-х роках XVIII ст. був створений комплекс актів з кожного населеного пункту, що регулювали земельні відносини в краї. За іменем імператора Йосифа I, у часи правління якого відбувався цей перепис і економічна оцінка земельних угідь, згаданий комплекс актів отримав назву Йосифінська метрика. На його підставі у 1819-1820 рр. був створений другий земельний кадастр - Францисканська метрика.

Перший повний опис Східниці австрійський урядовець закінчив 2 квітня 1787 р., про що свідчить складений заступником комісара Самбірського округу відповідний документ. Його підписали (точніше власноручно поставили хрестики замість підписів. - М.К.) представники Східниці та суміжних з нею Борислава і Мразниці (Мражниці), яка з 1930 року є у складі міста. Від громади Східниці зазначені такі прізвища: війт Федь Журавчак, присяжний Василь Журавчак, селяни Стась Удовичин, Олекса Журавчак, Олекса Бубечко, Андрей Дзебак, Представники від Мразниці - Дмитро Янів, Тимко Тиран, Яць Добош, Стефан Гавриляк, Іван Лейбічів, Сень Костишин, представники від Борислава - війт Павло Проців, присяжний Павло Грицків, Михайло Дердюк, Іван Пелехач, Петро Іванів, Сень Шезербадів, Яцко Войтів.

Станом на весну 1787 року Східниця розкинулася на площі 21,98 км.кв. Тут було 65 дворів, 2 корчми, млин, винокурня і кузня. Згідно з описом, уся земля поділялася на оброблювані поля, городи, луки і ліси. Ріллі було 375 моргів і 1264 сажні, луки складали 331 морг і 596 сажнів, а ліси - 1210 моргів і 610 сажнів. Зцього числа громада мала 313 моргів і 549 сажнів оброблюваного поля, 26 моргів і 1914 сажнів городів та 270 моргів лук. У власності панського двору було 53 морги оброблюваної землі, 1231 сажень городу, 18 моргів лук і 1210 моргів та 610 сажнів лісів. Настоятель місцевої парафії греко-католицький священник обробляв 5 моргів і 874 та три чверті сажня ріллі і 930 сажнів городу та мав 12 моргів лук. Тоді ж пусткою лежало 3 морги поля, 991 сажень городу і один морг луки. У документі словесно описані межі господарств, зокрема оброблюваного поля, і вказана якість грунту. Окремі земельні ділянки названі згідно з географічним розташуванням або місцевими мікротопонімами: Солотвина поміж селами Мразниця і Східниця, поле біля Гануліного потоку, Четвертини, Кривий загін, Глиннне, Кременик, на Моцьовому, біля межі Івана Михалкового, Тирзина, Пригірна, на Вінованому, Яворинка, Січенина, Буцків біля Дрогобицької дороги, шматок панського, Криве біля Буцкового поля, Колибище, під Горбком, Солотвина біля дороги до Урича, Загрода над річкою на зарінку в самому селі, Кичерки біля дороги, які тягнуться за селом від потоку Солотвина, під Пагорбами, Тарганівка, Дворище, Черенина між потоками, Погари, На Кичері, Під Кичерою, Горб біля потоку, Кошарки під лісом, Кут біля річки, Пасіки близько річки біля дороги до Кропивника, на Турковому, на Поляні, Полянки, Кочмарське та ін.

Аналогічні відомості з певними поправками і уточненнями з огляду на демографічні зміни серед простого люду подала Францисканська метрика. За нею власником села був Герман Гольденберг. Та проживали: Бобешко Іван, Бобешко Стефан, Бобешко Павло, Бобешко Гринь, Бобешко Павло, Будзів Павло, Блистів Іван і Гуцький Стефан. Баб'як Гринь, Дублюняк Іван, Долинський Данило, Дзюба Федьо, Дзюбак Стефан, Дзюбак Данило, Дзюбак Тома, Дмитришин Іван, Дзюбак Захар і Дзюбак Федьо, Дублянюк Микола, Журавчак Матвій і Федишин Матвій, Федишин Іван, Журавчак Тома і Федишин Данило, Сагінаш Стефан, Головчанський Іван, Яців Стефан і Яців Яким, Коцко Прокіп, Коцко Василь, Коцко Данило, Ластовецький Олекса, Гурак Стефан, Пронів Стефан, Пронів Сень, Пронів Василь, Пронів Тома, Гомпіцький Петро і Петришин Гриньо, Скамбацяк Іван, Гомпіцький Стась і Станкович Якуб, Скомбацяк Сень, Стемпіцька Анна і Василь, Савчин Матвій і Федишин Іван, Скомбацяк Федьо, Скомбацяк Кость, Слуцький Лавро, Слуцький Сень, Шеленгашич Іван, Слуцький Тимко, Слуцький Стефан, Томів Сень, Тимків Павло, Журавчак Гнат, Журавчак Гринь, Журавчак Василь, Журавчак Федьо, Савчин Василь і Журавчак Іван, Журавчак Іван.

Про чисельність мешканців Східниці кінця XVIII - початку XIX ст. можна судити лише з кількості господарств, помноживши цю цифру на 8 (середня величина селянської родини. - М.К.), що дасть близько 300 - 350 мешканців. Густота населення становила майже 16 осіб на один квадратний кілометр. Як свідчить транскрибування імен за Йосифінською і Францисканською метриками (Василь, Гриньо, Дмитро, Іван, Олекса, Павло, Петро, Тимко, Федьо та ін.), прізвищ (Гавриляк, Дзюбак, Пелехач, Петришин, Проців, Савчин та ін.), наявність у селі греко-католицького храму, мешканці були переважно українцями. Д. Блажейовський в історичному шематизмі Перемишльської єпархії вказує на наявність у Східниці в 1785 році 327 греко-католиків , 13 римо-католиків і 16 осіб юдейського визнання. Аналогічно він називає числа для сусідніх з нею Борислава та Мразниці. Римо-католики цих трьох населених пунктів складали парафію у Дрогобичі. За церковно-адміністративним устроєм, греко-католицька парафія була в складі Дрогобицького деканату, а римо-католицька - Самбірського.

У другій половині XIX ст. населення чисельно збільшилося. Дослідники вказують, що у 1865 році в селі проживало близько 500 осіб, переважно українців. У 1879 році шемаизм зафіксував 648 греко-католиків, а через двадцять років - 975. Польська довідкова література зазначає, що у 1880 році сільська громада налічувала 867 осіб, а на панській території був 121 мешканець. За релігійно-конфесійним поділом найбільшу частку складали греко-католики - 753. 109 осіб сповідували римо-католицтво, а 122 - юдейство. За національною ознакою це були українці (753), поляки (115), німці (116), євреї (122). Напередодні Першої світової війни там проживало 3 114 осіб, з яких майже половину складали українці. За віровизнанням було 2 194 християни (1 512 греко-католиків і 682 римо-католики) і 920 юдеїв.

 

                                                          Соціально - економічні відносини

Характеризуючи якість грунту, австрійський урядовець у 1787 році зазначив, що вся рілля однакова. На ній сіють ячмінь і овес, а на родючіших і краще удобрених ділянках - жито. Такий запис у документі свідчить, що назагал оброблюваний грунт був маловрожайним, оскільки ячмінь і овес були невибагливими культурами і не потребували великого підживлення. Так само записано, що врожайність (урядовець не зазначив сільськогосподарську культуру. - М.К.) складає 1:2,5 і виносить 40 горнців з одного морга. На якість грунту вказують також поодинокі детальніші характеристики окремих земельних ділянок. При описі ділянки "Нива Солотвино" зазначено, що вона має 1 290 сажнів, земля погана, сіють лише овес, врожайність з одного морга виносить 40 горнців, між тою нивою луки в долині непридатні для ріллі, млакуваті, з одного морга є 4ц сіна і т.д.

Окремі луки не доглядалися і заросли чагарниками. Так, лука в Розтоках давала на час опису лише 4ц сіна з одного морга.Документ дає певне уявлення про господарства у Східниці. З нього видно, що до панського двору належить дві городні ділянки, відповідно, 39 сажнів у довжину та 18 і 3/4 сажня в ширину та 30 сажнів у довжину та 17 сажнів у ширину. Селянин Іван Томин "мав халупу біля неї, город 41 сажень у довжину і 29 сажнів у ширину та луку біля халупи в 14 сажнів у довжину і 10 сажнів у ширину". Івась Томин мав "халупу та город 26 і 1/5 сажня у довжину та 38 сажнів у ширину, луку 27 і 3/4 сажня у довжину і 20 сажнів у ширину".

Францисканська метрика зафіксувала у селі вже 71 господарство, три корчми, два млини і наявність лісництва. Через 100 років кількість господарств у селі зросла майже вдвічі, і на 1880 р. їх було 125. Вони розрізнялися за величиною і поділялися на велику і малу власність. До великої власності (панської) належало 159 моргів ріллі, 77 моргів городів і лук, 78 моргів пасовиськ і 2 140 моргів лісів. Малу власність складали 407 моргів оброблюваної землі, 723 морги городів і лук, 141 морг пасовиськ і 25 моргів лісів. Основною робочою силою і виробником усіх матеріальних цінностей до останньої чверті XIX ст. були селяни. Вони займалися землеробством та різними ремеслами.

Австрійські податкові книги за 50-80-ті роки XIX ст. засвідчили наявність у Східниці переважно рільничих господарств. За відомостями 1880 р., вони займали площу 3 819 моргів і 1 385 сажнів та належали різним власникам. Князеві Карлу Шварцберу, гміні, школи, греко-католицькому священникові, нафтопромисловцям, селянам, корчмареві та ін. У панській власності було чотири житлові будинки та понад 2 345 моргів землі. Князь К. Шварцберг на початку 70-х років XIX ст. мав близько 300 тис.зол.рин. щорічних доходів. Гміні належало понад 138 моргів землі. Заможніших господарів, які мали понад 20 моргів землі, було 15. На земельних ділянках обсягом 10-19 моргів працював 31 господар. Решта (селяни, власники нафтокопалень та інші) мали по 4 та менше моргів землі. Доречно зауважити, що ці землеволодіння не складали одну територіальну цілість, а були ділянками неоднакової величини і в різних частинах села. Наприклад, у 1881 році Андрій Журавчак проживав у будинку під номером 54 і мав у власності 4 морги і 836 сажнів землі. Вся вона складалася з 10 окремих ділянок. Шість ділянок, розташованих на місцевості з мікротопонімом. Малий горб, були позначені на кадастровій карті номерами 443-448 і кваліфікувалися як земля третьої особи оброблюваної категорії: лука - 878, 335, 252 сажні, город - 353 сажні, рілля - 195 і 153 сажні. 430 сажнів на Малому горбі були записані під номером 449 і значилися як рілля із грунтом другої категорії. На місцевості, названій Четвертини, були ділянки з рунтом четвертої і п'ятої категорії. На ділянці 614 - з грунтом четвертої категорії А. Журавчак мав луку (320 сажнів). Пасовисько обсягом 255 сажнів розташовувалося на ділянці 5 категорії. Ділянка 613 мала площу 2 морги і 925 сажнів та експлуатувалася у двох рівних частинах як рілля 4 та 5 категорій. Загальний річний грошовий прибуток з усіх десяти земельних ділянок виносив 6 золотих ринських і 37 крейцарів. 

Певні зміни відбулися в останній чверті XIX ст. і торкнулися, передовсім, великої власності, що було пов'язано з видобутком нафти. Спочатку князівську землю купили два львівські євреї. Через кілька років вони її продали графові Ксаверію Замойському як віно його доньки Марії в заміжжі Любомирської. У 1881 році подружжя Любомирських, Адам і Марія, відкрило нафтову копальню під назвою Пасічки, а через деякий час купило Урич, який перетворило на свою літню резиденцію. У 1896 році східницький маєток Любомирських викупило акціонерне товариство "Східниця".

 Наприкінці XIX ст. спостерігається значне дрібнення селянських господарств, які різнилися економічною спрямованістю і потужністю. Водночас різко зростає ремісничий елемент. Австрійська статистика за 1900 р. зафіксувала 109 назв професій чи занять, які були поширені у Бориславі, Мразниці та Східниці. Зокрема, у Східниці нараховувалося 62 такі назви. Серед них була місцева інтелігенція (лікарі, аптекарі, акешерки, вчителі, священники), працівники сфери послуг (перукарі та голярі, обслуга лазень, сажотруси, збирачі лахміття та ін.), висококваліфіковані ремісники (ювеліри, ковалі, слюсарі, кравці, ш,евці та ін.), виробники продуктів харчування (мельники, пекарі, кондитери, м'ясники, ковбасники та ін.), представники будівельних професій (розкрійники лісодеревини, мулярі, склярі), торговці (будівельним матеріалом, мануфактурою, галантереєю, книгами і канцтоварами, бакалією, борошном, м'ясом, газованою водою, очищеною і сирою нафтою тощо).

Дипломовані лікарі були у Східниці (Станіслав Дверніцький, Томаш Петровський та Ігнацій Теннер) і Бориславі (Давид Бернар, Максимиліян Каппелер та Бернар Льоу). Аптекарську справу вели Броніслав Яклінський у Східниці і Амалія Лацна у Бориславі. Акешерством займалися Ітте Вольфгафт, Анна Максим'як, Анна Ріппель, Лія Фьорстер, Рифка Келлер, Рифка Льоу, Малке Шпігельман, Хане Фогель (Борислав). На спеціалізацію ремесла вказує, що у Східниці працювало 5 пекарів (Майлех Бакенрот, Перл Гольдфішер, Казимир Ракуцький, Файге Раппапорт, Герш Вайсс), 2 теслярі (Вольф Шіфт і Абрагам Вольф), 2 ковалі (Шимон Рудницький і Микола Войтович), 3 мулярі (Карл Клузик, Йоганн Монтікала і Фелікс Волянський), 3 столярі (Єронім Ляхович, Соломон Шамлер, Адам Вишневський), 3 кравці (Яків Бітнер, Самуель Гляйхер і Лейба Рот), 1 жіноча кравчиня (Антоніна Доканер), 9 шевців (Йозеф Фурович, Ян Гавришкевич, Мартин Гектар, Самуель Кац, Давид Кацман, Юзеф Крижановський, Ісаак Лінд, Герш Штурм, Леон Забєга), 3 м'ясники (Герш Бакенрот, Борух Ротберг і Франц Кордасевич), а також ювелір, скляр та ін. Шинок тримали Абрагам Дамант, Маєр Фальк, Нізен Горович, Хіма Канарієнштайн, Самуель Рухдерфер, Станіслав Сливінський.

 Я. Риботинський у своїй праці зазначив, що на початку Першої світової війни у Східниці працювали перукар Ісаак Вальдман, кравель Яків Бітнер, шевці Миколай Белявський, Михайло Фурович, Ян Шкробик, Маврицій Шобер, столяр Адам Вишневський, коваль Шимон Рудніцький. У 1880 році в селі діяв паровий тартак на 8 кінських сил. Він мав один гатр, 4 звичайних пили і одну циркулярну. До кінці XIX ст. тартак щорічно розрізав близько 1 540  хвойного лісу (смерека і ялиця), продукував 1 000 м. дощок, брусів та іншої деревини. У першому десятилітті ХХ ст. власниками тартака були Медлінгер і Гербст.

 

                                                               Шляхи сполучення і зв'язок

До кінця XIX ст. Східницю з повітовим центром та іншими населеними пунктами зв'язувала стара дорога, прокладена ще в минулому. З часом транспортна система почала вдосконалюватися і розбудовуватися. Стара дорога в напрямку Мразниці не могла вже забезпечувати перевезення продуктів сільського господарства та, головне, - видобутої сирої нафти. Не покращив становища і дводюймовий нафтопровід, збудований у 1893 році. За таких умов Дрогобицька повітова рада ухвалила прокласти до кінця 1894 року нову дорогу. Власники копалень власними силами у 1894-1895 рр. проклали ряд доріг місцевого значення з грунтовим покриттям. Було заплановано також розпочати будівництво вузькоколійної залізниці в напрямку Кропивника і далі долиною Стрия - до Крушельниці. Однак цей проект не був тоді зреалізований. Найближча залізнична станція була в Бориславі. 

Діяв налагоджений зв'язок. У 1894-1895 рр. від Східниці до Борислава була прокладена проводова телефонна лінія. У 1900 році у Східниці та Бориславі були також пошта і телеграф. У Східниці на пошті і телеграфі напередодні Першої світової війни працювало чотири службовці: начальник Юда Льоунер та офіціалісти Юліан Корасінський, Ванда Домбровська і Марія Невельська.

 

                                                                             Нафтопромисли

 Вагому частку економічного розвитку Смільниці в другій половині XIX ст. складали промислові розробки нафти і озокериту, великі поклади яких відкрили в 1858 році. Досить швидко село і околицю наповнив різношерстий людський елемент, який прагнув заробити якийсь гріш чи навіть казково збагатитись. З відкриттям у 1872 році залізниці, сюди почали прибувати численні фахівці з європейських країн (Бельгії, Великобританії, Німеччини, Франції) та США. У Східниці в 1898 році діяло 373 свердловини, і вона опинилася на першому місці за видобутком нафти в Галиччині. У цьому ж році вони дали понад 168 тис. тонн нафти. Через два роки (1900) там пробурили першу свердловину механічним способом. За відомостями краєзнавця О. Микулича, свердловина "Яків" діаметром близько 18 см мала глибину 303 м і давала близько 400 т нафти на добу. 27 серпня цього ж року свердловина викинула 640 т нафти, що дозволило до кінця 1895 року зібрати майже 17 тис. тонн. У 1904 році на східницьких нафтопромислах було майже 9 тис. робітників.

Вагомі заслуги в розбудові східницького нафтопромислу має польський економіст та інженер, посол до австрійського парламенту і Галицького сейму Станіслав Щепановський (12 грудня 1846 - 31 жовтня 1900). У 1888-1894 рр. він був власником невеликої копальні, яка швидко стала одним з найпотужніших джерел у Галичині. Для транспортування видобутої нафти він збудував трубопровід, який початково тягнувся до Мразниці, а у 1893 р. був продовжений до Борислава.

Проте невдовзі С. Щепановський збанкрутував, і його справу перейняв Микола Федорович (1837-1909), правник за освітою і практик нафтового промислу, посол до австрійського парламенту. Був одним із засновників та видавців технічного часопису. Раніше він працював разом із С. Щепановським як виконавчий директор його фірми, а в 1885 р. підготував геологічну карту Східниці, за яку отримав нагороду. Помер 29 червня 1909 р. у Східниці, де й похований. У 1884 році Східниця мала 5 підприємств з видобутку земляного воску. У 1896 р. розпочали промислове освоєння газу та виробництво газоліну для освітлення вулиць і приміщень. У цій сфері працював інженер Вацлав Вольський.

На початку ХХ ст. у Галичину почав посилено проникати іноземний капітал, який все більше контролював австрійські нафтові компанії. Акціонерне нафтове товариство "Східниця", утворене в1896 р., вже в 1906 р. повністю перебрали два банки: Німецький банк і Дисконтно-Гезельшафт. У 1912 р. вони вклали в "Східницю" майже 10 млн австрійських крон, збільшивши таким чином більш ніж утричі капіталовкладення за 5 років.

 Про промислову потужність "Східниці" можна скласти уявлення з таких даних. У 1903 р. у Галичині був утворений нафтовий синдикат "Петролеа", який зосередив продукцію практично у всіх великих і більшості дрібних нафтовидобувників. Згідно з угодою між контрагентами від 30 квітня 1905 р., синдикат мав право контролювати виробничу діяльність членів організації і розрпоряджатися їхньою продукцією. За продану поза синдикатом нафту його член сплачував штраф у розмірі 5 крон від кожного центнера. Квоти між учасниками об'єднання, ціни і умови продажу продукції встановлював комітет довірених осіб, який складався з представників найбільших підприємств. Відповідно до угоди, кількість голосів у синдикаті була розділена у співвідношенні одна тона продукції - один голос. Згідно з цим, "Галицько-карпатське акціонерне нафтове товариство" отримало 1 327 голосів, "Кредитанштальт" 1 312, а "Східниця" - 851. Решта одинадцять мали від 282 до 35 голосів.

 

                                                                        Культурні осередки

Про організоване українське національне і культурне життя Східниці можна говорити лише з початку ХХ ст. Читальня товариства ім. М. Качковського ледь животіла, фактично не працювала на українську національну ідею. За таких умов східничанин Михайло Свищ у 1908 році запропонував замість неї відкрити у селі читальню "Просвіти". 6 грудня 1909 року він уперше звернувся до центральної управи "Просвіти" у Львові з розлогим листом, у якому виклав мотиви і доцільність відкриття просвітянського осередку. На перешкоді маємо дві річи. Перше. Дім, в котрім є читальня, є громадський. Є ухвала громадської ради, що читальня завжди має бути в громадському домі і не вимінено, яка має бути читальня. Ця ухвала знаходиться в громадському уряді, а читальня не має жодного документа. Отже, нам найбільше йдеться про те, якщо ми змінимо читальню, щоб нас не виселили з того дому.

Друга причина така. Статут читальні ім. М. Качковського пише, що в разі розв'язання читальні її маєток переходить на церкву. Отже, також маєио перепону, бо маємо в читальні трохи грошей і книжок. На жаль, не вдалося виявити документів, які б свідчили про відповідь львівської централі.  Членами-засновниками просвітянської читальні стали одинадцять осіб: Дмитро Беч, Михайло Свищ, Йосиф Дубленич, Сень Дубленич, Микола Журавчак, Микола Іванчук, Іван Дзюбак, Ілько Пронь, Микола Пронь, Олекса Федишин і Семен Рудницький. Затримкою для відкриття читальні стало очікування на затверджений намісництвом статут, який був висланий на ім'я львівської централі "Просвіти". Врешті-решт, у травні 1909 році організаційна сторона була практично вирішена. 

Попри те, східницькі просвітяни взялися до активної праці. Тим часом швидко просувалася робота щодо відкриття читальні. За домовленістю з дрогобицькою філією "Просвіти", урочистості мали відбутися 4 липня 1909 р. 23 червня 1909 р. львівській управі "Просвіти" був надісланий лист з відповідною інформацією і проханням замовити для східницької читальні таблицю-вивіску з написом "Читальня Просвіти" і портрет Тараса Шевченка. При цьому було зазначено, що таблиця має бути бляшана, довжиною 2 м і шириною 80 см, а напис зроблений золотим кольором на синьому тлі. Портрет Тараса Шевченка мав бути якомога більшого розміру та оправлений у широку і не золочену раму.

 Таблицю виготовив у Львові Глязерман, але східницькі просвітяни були невдоволені якістю роботи, зокрема затертими окремими буквами і зі своїми зауваженнями та пропозиціями 29 липня відіслали авторові для поправлення. Одночасно керівництво читальні просило львівську "Просвіту" замовити дві печатки, які той же Глязерман зобов'язався дешево виготовити. Одна печатка мала мати напис "Читальня "Просвіти" в Східниці", а друга "Бібліотека читальні "Просвіти" в Східниці". Відкривши читалюню, її організатори посали згуртовувати навколо неї українських мешканців села через різні культурні заходи. Найбільш популярним був аматорський театр. Діяли також різні польські громадсько-культурні товариства. В числі перших було відкрите казино, яке з 1895 року стало доступним для всіх охочих як Будинок робітника. Через малу кількість членів у 1907 році припинило своє існування товариство "Qgnisko". 

У 1897 році в Галичині з'явився перший автомобіль. Його купив у Парижі один з власників східницької копальні нафти Казимир Одживольський. Звідти через Краків він прибув до Східниці.

 

                                                                     Церковні відносини

У 1767 році в селі була збудована нова дерев'яна триверха церква, освячена як греко-католицький храм святих Петра і Павла. Вона розміщувалася на ділянці площею 260 квадратних сажнів, яка була визначена австрійським урядовцем як грунт четвертої категорії і занесена в кадастрову карту села під номером 1 912.

На її місці в 1901-1902 рр. за проектом В. Нагірного звели сучасну муровану п'ятибанну будівлю, хрещату в плані і з дзвіницею. За відомостями шематизму, укладеного Д. Блажейовським, греко-католицькими душапастирями були Григорій Садлович (помер у 1831 р.), Андронік Садовський (1831-1832), Семен Ганкевич (1833-1837), Гнат Волошинський (1837-1849), Антін Калечинський (1849-1853), Антін Кролл (1853-1859), Теофіль Кокуревич (1859-1861), Олексій Василевич (1861-1883), Григорій Савицький ( 1883-1908), Теодор Пих (1908-1909), Василь Мацюрак (1909-1920).

 Наявність численних вірних римо-католицької церкви обумовила будівництво окремої святині. У 1895 році Казимир Одживольський отримав дозвіл на зведення костелу в Східниці і розпочав акцію збирання необхідних коштів. За опрацювання плану будівлі взявся його племінник, краківський архітектор Славомир Одживольський. 26 липня 1896 року відбулося освячення будови храму Бл. Кінги. На цей час вже були зведені стіни, але без даху. Богослужіння відправив ксьондз Роман Ганчаковський з Дрогобича.

Нафтопромисли спричинили різке збільшення єврейського елемента в Східниці. Якщо в 1880 році було 122 особи, то через десять років їхнє число подвоїлося. Серед них були власники копалень (фірма братів Бакенротів, Мойше Ферстенберг), службовці, кочегари, перевізники нафти на підводах, торгівці, ремісники тощо). В останніх роках XIX ст. східницькі євреї звели свій дім молитви - синагогу. Водночас на місці почали фіксуватися випадки антисемітизму. Найбільший інцидент стався в 1898 році, коли багатьох місцевих євреїв побили і покалічили.

 

                                                                   Роки Першої світової війни

Вбивство 28 червня 1914 року наступника престолу Габсбургів ерц-герцога Франці Фердинана призвело до вибуху Першої світової війни, яку в міжвоєнні роки називали Великою війною. Військовозобов'язаних чоловіків, які народилися у 1879-1893 рр., мобілізували до війська і практично всіх вивезли воювати на Балкани. Серед них були й східничани. На території Галичини активні воєнні дії розгорнулися вже на початку серпня 1914 року. Упродовж 5 серпня - 13 вересня тривала т. зв. Галицька битва - одна з найбільших стратегічних операцій Першої світової війни. У цей час колони біженців прямували з Дрогобича через Східницю в напрямку Стрия і далі в Угорщину.

З початком війни командування австро-угорської армії дозволило фомувати в її складі національні добровольчі підрозділи, зокрема польські. Було заплановано сформувати два легіони - Західний у  Кракові та Східний у Львові. За таких умов до війська зголосилося чимало поляків з Дрогобицького повіту. Серед них були східничани інженер Роман Махницький, управителі нафтових розробок Северин Бігорай, Ставський та інші.

На початках російські війська здобули ряд вагомих перемог. Вже 3 вересня підрозділи т. зв. Дикої дивізії увійшли до Східниці. Саме її вояки найбільше грабували і мародерствували. На початку червня цього ж року відбулася кількагодинна битва біля Східниці. Росіяни вдало використали своє розташування і укріпилися на Замковій (Костельній) горі, звідки добре проглядалися село і околиця. Однак вже у липні 1915 р. російський окупант під натиском австро-угорського війська залишив Дрогобицький повіт і Східницю зокрема.

 

Джерело: Михайло Кріль / Нариси з історії Східниці

 

 

Hosting Ukraine