Болехівці

Милує око чудова панорама, яка відкривається зі сторони шосейної дороги Стрий-Дрогобич, на поселення, що розташоване  на східному схилі пагорба. Його краса на фоні Карпат і підкарпатських міст  Трускавця, Стебника і Дрогобича особливо приваблює ранком у ясну погоду , коли сонячне світло охоплює його і воно все на долоні. Схили пагорба опускаються до річки Солониці, яка по всій довжині ховається  у вербах. За річкою простягається велика долина  сінокосів і пасовищ. Вершини пагорба донедавна були вкриті великими  курганами-могильниками верхньодністровських племен, які відносять до так званої  культури шнурової кераміки ( кінець ІІІ- початок ІІ тисячоліття до нашої ери).

На підставі археологічних досліджень  бачимо, що племена, поява яких у верхів`ях  Дністра докладно ще не вивчена, відноситься до  найбільш ранніх з усіх відомих. Процес заселення Підкарпаття, що бере початок від них, як твердять історичні  джерела, уже не переривається, міняються лише поселенці, з бігом часу витісняючи одні одних.

Не були винятком і ті події, які дають початок поселенню, що згодом отримає назву  Болохівці. Поруч з тими курганами, що свідчать  про древню культуру племен, які не залишають по собі  назви, знаходиться місце для тих,  які, через  непокірний дух, позбавлені своєї землі, опиняються на чужині. Вона дає їм притулок і нове життя. А початковий осідок  був над потоком, що впадає в ріку  Солоницю. Подальший розвиток  села, аж до нинішніх днів, є тому доказ.

Сучасне село Болехівці - центр  сільської Ради - розташоване  за 7 км. на схід від Дрогобича на лівому березі р.Солониці, яка впадає в річку  Тисменицю.  Йому підпорядковане Нове  Село (Найдорф), засноване німецькими колоністами у першій половині ХІХ ст., хутір Ковалівка, заснований  в 1934 р., а також був  підпорядкований хутір Дуброва, заснований в кінці ХІХ ст., який на даний час не існує. Жителів- 1540, дворів- 534,  кількість землі- 1700 га.

М.Курчак пише про Болехівці таке: "За Найдорфом простягалося велике село Болехівці. Гарно зорганізоване село завдяки своїм місцевим студентам та свідомій сільській молоді. Своєму догідному положенню,  при залізничному  шляху Стрий-Дрогобич, завдячувало воно те, що багато молодих людей  могло доїздити до середніх шкіл  Дрогобича чи Стрия. Такі імені як Добоші, Жирики, Гевки, Шевчики, Скибінські, Панькові є  тісно  зв'язані з часами  між двома світовими війнами з тим селом."

 

ЗАСНУВАННЯ І НАЗВА

Село Болохівці вперше в історичних документах згадується в 1409 році в поданнях короля Владислава до п.Станіслава Коритка, де вказується границя по р.Солониці між  Болохівцями  і Раневичами. Відносно походження назви села існує дві гіпотези.

Перша- польська: від  скороченої форми імені Болеслав (Болех), згідно з якою назва села  на початку ХХ століття була змінена на Болехівці. Продовжувачем якої  є київський дослідник  О.Стрижак.

Друга- за львівським дослідником О. Купчинським: на підставі подій, які привели до переселення великої кількості людей з  Болохівської землі. Ось як про ці події пише І.Крип`якевич:"За неодноразовий виступ проти князя Данила спільно  з татарами жителів  Болохівської землі  з центром  у м.Болохово в межиріччях Південного Бугу, Тетерева і Случ  (тепер Хмельницька область), яких назвали "болохівці", в часі між 1236-55 рр. було розбито  і роздано  поміж князями". І далі:"Данило, здобувши  в 1255 р. Возв`якль, переселив його населення частинами  на Володимирщину, Холмщину і  Галичину".

Це був початок великого заселення  Карпат і Підкарпаття, який увійшов в історію як масова колонізація волохів, Болохівське переселення, вливаючись в загальний потік волоської колонізації, стає його частиною, яка доповнює давньоруські етноси Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, творячи в  значній мірі  нові осідлості.

Детальний аналіз назв населених пунктів тих областей сучасної України, що входили у склад Галицько-Волинської держави, підтверджує  наявність поселень вздовж  Карпатського хребта таких як Болехів, Болохів, Болохівка, Більшівці, Бовшів,  Болохівці, а також в Польщі трьох  сіл Болохівці і інших з подібною назвою. На теренах більш віддалених від Карпат, поселень  з подібною назвою взагалі нема.

Жодна з перечислених назв на даний час ще не мають чіткого визначення  про свій початок  і походження назви. Пов`язувати їх з болохівськими людьми усіх теж не можна. Їх початок може бути як до переселення, так і  після нього. Навіть підселення до існуючих сіл цих людей назва не могла змінитися. Через своє розміщення  в зоні Карпат напрошується спільна  ознака цьому краю своїм промислом. Як гор`ян, так і степовиків згодом часто називали  болохівцями, тобто, тими людьми, що займались скотарством, мисливством, рибальством. Сама назва може мати кельтське або волоське походження.

Отже, село фактично існує з другої половини ХІІІ ст., якому 750 років.

За весь період існування села  в ньому проживали, крім українців, поляки, німці, жиди і росіяни. Не виключено, що в певний перыод могли бути і жителі інших народів, зокрема хорватів, нащадки яких залишилися і мають пряме відношення до хорватів. Згідно Кельтської  теорії прадавньої України, Болохів походить від кимерійського слова boloch- "руйнувати".

 

 ШКОЛА

В 1818 році в селі заснована тривіяльна (державна) школа. Основою для заснування таких шкіл  був закон, виданий  в 1817 році міністром  освіти Австро-Угорщини. Болохівці увівйшли в мале  число сіл, в яких була така форма школи, бо крім державних, в інших селахбули парафіяльні або дяківки, а це була велика різниця.

Це були перші школи на Бойківщині від княжтх часів. Через кількасот роківне булоні одної школи, а тих кілька ставропігійських і братських шкіл, на які  в XVI ст. наше міщанство здобулось, були в XVIII ст.замкнені, так що ми прийшли до Австрії з порожніми руками, не маючи ні одної школи, ні одного талановитого учителя.

Учителям тривіяльних шкіл австрійська держава, крім доброї платні, дала титул "Magistra" і призначила їм  Х і ХІ ранг австрійських урядовців. Учителі ходили у мундирах, під час цісарських свят причіпали шпагу. Австрійська держава призначала, щоб  кожне українське село мало вчителя українця. Першим учителем в селі був Олексій Блуй. Кількість учнів було 39, річна плата вчителя- 250 крон.

Навчання проводилось на рідній мові в усній формі аж до 1870 р. Вчили німецьку мову. Період навчання- 4 роки. В часі між двома війнами була семирічна школа, директорм якої на той час був Скибінський. На початку радянської влади, в 50-их роках, була  середня, а згодом стала восьмирічна, а тепер дев`ятирічна. Для навчання в радянський період використовувалися будинки священника, дяка і інших людей, яких вивезли до Сибіру. Сучасну школу збудували на початку 70-х років минулого століття за директора Дорошенка.

 

ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

В історичних джерелах не відображено становлення життя первісної громади. Відомо, що в грамотах короля Ягайла та його сина Володислава (1409-1440 рр.), як подає М.Ваврик у своїй книзі, згадується васильянський монастир над р.Солоницею біля Стебника при теперішньому залізничному шляху Дрогобич-Стрий. Згідно переказу, місце, де стояв монастир, відоме і має назву "Макітра". Воно знаходиться близько річки, а віддаль до залізничного шляху не більше кілометра.  Не викликає жодного сумніву, що саме цей монастир, який  знаходився поруч з селом, використовувався його мешканцями для духовних потреб.

Згадка про монастир в цьому місці, прив`язаного до Стебника, що тільки почав існувати, в королівських документах не випадкова. Бо на віддалі трьох кілометрів від нього було місто Бич, яке уже на той час  було зруйноване. Місто-фортеця з оборонними земляними валами неподалік дороги через Карпати поруч  соляних джерел, через яке проходили життєві сполучення, в околицях якого не існувало великих поселень, міг утримувати  цей монастир, що виконував свою духовну місію. для його жителів і подорожуючих. У своїх спогадах про історію с.Улично М.Костецький описує місце, де знаходилося місто Бич, про яке мусів знати В.Площанський, який вказує, що Дрогобич був здавна містом, заснованим у північній стороні  від колись розореної ворогами  "Бичі". Отже, існування цього монастиря ще на початку ХV cт. наводить на думку про дещо пізніше руйнування Бичі, а, отже, і про паралельне існування Дрогобича. Тільки на початку ХVI ст. внаслідок формування більших поселень навколо Дрогобича засновуються монастирі в Дережичах, Лішні і летні, які згодом в  1774 році ліквідовуються, а залишається тільки в Дрогобичі. Монастир над р.Солоницею, який знаходився між селами Болохівці, Гаї, Бич, Стебник і іншими губиться в історії.

Найдавніша згадка про парафіяльну церкву  відноситься до 1507 р. Це була дерев`яна церква св.апостолів Петра і Павла, яка проіснувала до середини ХІХ ст. У 1822 р. на місці дерев`яної була вимурована за проектом Йосифа Вандрушки церква Воскресіння Господнього. Згодом, у  1847 р., перебудована через те, що завалився дах. В цьому ж році  вимурована дзвіниця. У 1886 р. на її місці  збудований новий  мурований однонановий храм костельного типу з невеличким восьмериком над навою, вкритий банею з ліхтариком,  який стоїть до сьогодні. Відновлювався у 1917 році, тоді ж поставлений новий іконостас. Повторно храм розписаний у 1988 році, а в 1993 році замінено іконостас. На початку ХХ ст. збудований парафіяльний будинок. У 1915 році земельний наділ церкви становив 1 лан (25 га). Згодом він збільшується за рахунок землі, подарованої церкві родиною Головкевичів. Довший час з цієї родини, аж до 1814 р., походили священники, які правили в селі.З початком ХХ ст.кількість землі становила 115 га. В 1692 р. парафія переходить на греко-католицький обряд у складі Перемиської єпархії.

Має село і друге храмове свято на Покрову. Початок його може  бути із висвяченням Престолу на Покрову або з чудотворним образом Покрови, який придбали в 30-х роках ХІХ ст., коли в селі панувала холера,- внаслідок чого припинилося масове вимирання людей; від цього образу сьогодні залишилась копія, а  оригінал продано. В період радянської влади храм не був закритий і використовувався для потреб вірних.

Здобуття незалежності на початку 90-х років ХХ ст., привело до відновлення Греко-Католицької церкви. Урочиста  недільна Служба Божа в греко-кактолицькому обряді з участю трьох священників (о.Павла з Добрівлян, о.Василія з Сільця і о.Віталія) при численній підтримці гостей, запрошених з Дрогобича, відбулася 28 квітня  1991 р. в присутності великої кількості людей села. Новим парохом села було призначено о.Віталія Кужельного. Згодом повернено плебанію, розпочато відновлення храму і будівництво нового парафіяльного будинку.  В організації заходів щодо відновлення  греко-католицької церкви в селі заслуговують на пошану Михайло і Катерина Ковальчин, Михайло і Марія Когут, Орест і Ольга Петренко,  Петро і Марія Пупін,  Іван і Микола Вінцковські, Василь Губіцький, Марія Микитин, Володимир Галишин.

Зусиллями всієї парафії до 600-їрічниці села було добудовано парафіяльний будинок і перекрито храм новою бляхою.

 

ГОСПОДАРЮВАННЯ

Життя сільської громади пов`язане з землею. На початку XV-XVI ст. село володіло достатньою кількістю господарських угідь, щоб забезпечити своє існування на той чи інший час у міру свого розвитку.

За ревізією 1692 р., форма власності в селі була церковна і королівська. Категорія селянського господарства- кметівська. Болехівці відносились до категорії кметів як найбільш економічно спроможної категорії селянських господарств у порівнянні з іншими категоріями, таким як загородники, халупники або безземельники. Вони відрізнялись величиною земельного наділу, забезпечення робочої худоби, інвентарем для обробки землі та нормами податків.

Село рівнинної частини, до яких належало Болохівці, провадили життя на руському, польському або німецькому праві. Такі села в основному займались землеробством.

При заснуванні села Болохівців в княжих часах селом правив князь на руськім праві. З упадком княжої держави правили війти і совтиси. Найбільш поширем земельним наділом кметівського господарства на Прикарпатті в ХІІІ-ХV ст. був 1 лан (25 га). Згодом цей наліл зменшувався через різні поділи і в XVII ст. становив чвертьлановий і менше.

Право власності на землі королівських селян належало королеві з дозволу якого могла бути продана земля.

За люстрацією 1515 року село володіло 550 га (22 лани), а на 1570 р. становить 650 га при кількості сімей 49 вільних селян або державних селян (кметів). Збільшення кількості землі привело до розмежування і узаконення між Болохівцями і сусідніми селами Раневичі, Гаї, Колпець, Стебник.

Мандат короля від 25 квітня 1560 р. виданий у Вільнюсі, згідно якого відбулось розмежування між дідичними (приватними або родинними) селами Стебник і Болохівці власністю перемишського каштеляна та с.Колпець власністю його королівської величності. Такий документ засвідчує не тільки розмежування але і відсутність у селі панщини, яка була запроваджена по всій Польщі в 1520 р. і тим самим підтверджує вільність селян і приватний спосіб господарювання. В тім часі село володіло млином на одне колесо.Відчутно міняється життя галицького села  з першим розпадом Польщі і початком Австрії. В Болохівцях поселяються з початком ХІХ ст. німецькі колоністи, які згодом розбудовують  своє село Нойдорф (Нове Село). З ними появляються нові технології обробки землі і інструмент.

В 1869 р. австрійська влада прокладає через село залізничний шлях Стрий-Дрогобич, значення якого для села на той час важко оцінити. З 1903 р. в селі працює поштове відділення.

У 1910 р. німецький підприємець Армпрбрустр прокладає зі Стебника на станцію в Болохівці вузькоколійку, по якій з допомогою кінних вагонеток перевозили сіль для завантаження у вагони, яка проіснувала до 1914 року. Вона втратила своє значення, коли в 1912 р. була збудована вітка Дрогобич-Стебник.

Особливо відчутні зміни в село приносить 1939 р. з приходом  радянської влади. З кінцем  1939-го і початком  1940 р. ліквідовується приватна власність на землю і запроваджується колективне господарювання. Тобто, засновується вБолехівцях перший колгосп "Нове життя" на Західній Україні. Під цю подію в лютому 1940 р. в село запрошується перший  секретар компартії України М.С.Хрущов.

В другій половині ХХ ст. село розвивається. За п`ятдесят років село зросло вдівічі. Створено господарство, збудовано школу, народний дім, амбулаторію, приміщення сільської ради. Село газифіковано Багато вихідців з села стали вчителями, інженерами, кандидатами наук, зокрема, Ілля Пупін- доктором  біохімічних наук, який народився  в 1926 р. в селі Болехівці, закінчив початкову школу. За час німецької окупації навчався в Дрогобицькій гімназії. У 1944-1946 рр.- робітник залізничної дороги на станції Дрогобич.  У 1947 році екстерно закінчує середню школу при Ужгородському університеті. У 1952 році закінчує Львівський зооветеринарний  інститут, факультет ветеринарії. В 1952-1955 рр.- аспірант при інституті агробіохімії Львівського філіалу АН УРСР, відділ біохімії сільськогосподарських тварин. У 1956 р. захистив кандидатську, а в 1972 р.- докторську дисертацію. До  1960 р.- молодший науковийспівробітник лабораторії біохімії, а  впродовж наступних 36 років- завідувач лабораторії  біофізики Українського науково-дослідного інституту фізіології і біохімії сільськогоспродарських тварин західних регіонів.

Ілля Пупін- автор і співавтор 171 праці. Підготував до захисту  п`ять кандидатів наук. Одружений на Барнась Ярославі, батько трьох дітей.

Але найбільш шановані в пам`яті людей все ж будуть дві особи- це священник Ілля Ісайчук і вчителька Павліна Сушко,  безкорисливі, віддані справі, простоті, з умінням спілкуватися і розуміти людей.

 

ГРОМАДСЬКІ ТА ПОЛІТИЧНІ УТВОРЕННЯ

Село Болехівці не стояло осторонь  бурхливого розвитку політичних подій ХХ ст.

З 1903 року діє товариство "Просвіта" (60 членів) із власною бібліотекою і магазином, яка проіснувала до 1939 року. Першим головою "Просвіти" був Антін Лаврівський, а останнім- о.Іван Шевчик, який помер по дорозі до Сибіру в 1940 році.

В 1909 році засновано товариство "Сокіл" (голова А.Гавдяк, а начальник П.Ковальчин, число членів на 1913 р.- 30, з них- 10 жінки). Засновано гурток "Сільський господар", "Сільська господиня", "Рідна школа" з дитячим садочком. В 1930 р.діяла споживча і кредитована кооператиивна а також допомогова каса Райфайзена. У 1926 році завершується будівництво Народного дому, який добудовувався в 1942- 1943 рр., а остаточне його використання громадою закінчилося  в 1992 році.

У часі першої світової війни до складу частин УСС і УГА зголошується понад двадцять мешканців села для захисту рідної землі. Це Михайло Козар, Іван Пристай, Михайло Губіцкий, Григорій Микитин,  Дмитро Солецький, Іван Гавриш, Микола Ковальчин, Стефан Льонгер, Стефан Петренко, , Микола Глодан, Микола Головкевич, Микола Ілик, Олексій Ковальчин, Іван Когут, Микола Дзьобик, Дмитро Добош,  Василь Хом`як, Василь Петруняк, Ілько Пляцко, Василь Гавдяк,  Федір Ілик. Кінець війни застає кого в польському полоні, кого- на сході України, а багато загинули.

Розвинена "Просвітою"  і основана на засадах  християчнської моралі  Греко-Католицької Церкви національна ідея об`єднує молодь навколо ОУН, осередок якої був створений  в Болехівцях  в 30-- роках. Згодом під керівництвом цієї організації повстане багато борців з окупаційними режимами в часі Другої світової війни.  Першими членими ОУН були: Ярослав Гавдяк, Ілько Колотило, Володимир Лівий, Роман Гевко, Василь Жирик, Олекса Добош, Михайло Гавдяк та інші.

Початок Другої світової війни застає політичні сили, керовані ОУН, роздвоєжними. Одна частина, під проводом А.Мельника, формує дивізію "СС Галичина" і направляє її на боротьбу з більшовиками за визволення українських земель.

Друга, під проводом С.Бандери. формує військові підрозділи  "Нахтігаль" і "Ролан" і проголошує 30 червня 1941 року у Львові Акт самостійності Української держави. Раптові репресії проти Бандери спричинилися до відкритої боротьби бандерівців як проти більшовизму, так і проти нацизму. Згодом під проводом ОУН формується УПА, яка залишить свою славну сторінку в нашій історії.

Під знамена "СС Галичина" стають як болехівчани, так і ті, для яких Болехівці стануть згодом місцем осідку, а саме: Василь Скоропад, Іван Гук, Роман Ярославський (два перші згодом перейдуть в УПА), Ярослав Гавдяк, доля якого трагічно обірвалась в перших місяцях війни у поході на схід.

У склалі бандерівських частин повертається на рідні землі з-під Кракова Володимир Лівий і розпочинає працю над формуванням Служби Безпеки. У боївки УПА вступають: Олекса Петренко,  Іван Петренко, Микола Стасів, Богдан Фірман, Ілько Колотило, Стефан Козар, Михайло Добош, Дмитро Добош (два останні стали з часом керівниками).

Час окупації приносить в село багато страху, страждань, розлуки, смертей.  До роботи в Німеччину відправлено понад тридцять людей: Марію Паньків, Івана Петренка, Марію Сушко, Василя Пупіна, Михайла Савчака, Павла Лівого та ін.

В склад вівйськових частин для технічного персоналу, що обслуговували аеродромну техніку, забрано: Івана Ковальчина, Івана Стасіва, Михайла Лучака, Івана Добоша, Ілька Луцишина та інших, життя для тих, хто вижив, стало можливим тільки в еміграції.

До Сибіру від 40-х до 50-х рр. депортовано понад 50 сімей, багато з них так і не повернулись.

У боротьбі з більшовиками загинули Іван Гук, Василь Скоропад, Олекса Петренко, Микола Стасів, Богдан Фірман, Ілько Колотило, Стефан Козар, Володимир Лівий та ін.

За причетність до визвольних змагань до тюремного ув`язнення засудженопо статті 54-1а, 54-11 велику кількість молоді, а саме: Василь Янів, Іван Лабовка,  Стефа Ковальчин, Василь Гедеон,  Михайло Гавдяк,  Стефа Пупін, Надія Пупін, Федір Пупін, Михайло Пупін, Василь Пупін,  Василь Блюй, Іван Стасів, Володимир Вівчак, Стефан Пристай, Анна Сушко, Ярослав Ковальчин, , Єва Гавдяк, Олекса Добош, Марія та Іван Гавриш, Володимир Баб`як (керівник повстання в`язнів на Воркуті, який загинув під час втечі) та інші.

Болехівчани брали участь у багатьох політичних акціях, а саме: Ланцюг Злуки, в Запоріжжі "500 років Козацтву", в Києві, на Волині,  Берестечко, Львів, Дрогобич і інших.

Зусилля багатьох поколінь болехівчан у прагненні здобути незалежність України не пропали марно.  Їх участь- це мізерна частка в загальному терпінні і жертовності всього нашого століттями поневоленого народу, який прагнув Свободи, і вона прийшла як Дар Божий при сповненні повноти і часу. Ми повинні дякувати Божому Провидінню, яке дарувало нам Державу не за наші заслуги, а за наповнену чашу терпінь минулих поколінь.

 

 

 

 

Джерела:

                "Дрогобиччина- земля Івана Франка". Л.Луців;

               "Болохівці" Петро Пупін.

Hosting Ukraine