Село Губичі лежало поміж містом Дрогобичем, до якого було 8 км., і м.Бориславом, що з ним майже межувало, бо віддаляла їх тільки толока. Здовж села простягався битий  шлях, який сполучав Дрогобич із Бориславом.

Рівнобіжно зі шляхом плила річка Тисмениця. Вона, як кожна гірська річка, під час більших дощів виступала з берегів і забирала все, на що натрапила.

З Губичами сусідували: від півдня- Борислав, від південного заходу- села Баня Котівська й Попелі, від заходу-  село Дережичі з присілком Романівкою, далі сільце Монастир Дережицький, а від північного сходу- ліс Тептюж і село Модрич, в якому були джерела сільної ропи (під час війни ці джерела були безцінні з уваги на сіль, якої бракувало в цілій країні).

90 відсотків мешканців були української національності, а решта- так звані "принижені" поляки, які працювали в Бориславі, і кілька жидівських родин.

В Губичах були дві дерев`яні церкви: так звана матірня, при якій було приходство з паравфіяльними будинками, в долішньому кінці села, і друга- в горішньому кінці.

Крім того, до парафії в Губичах належали "дочірні" церкви в селах Дережичі і Монастирі Дережицькім.

В Губичах була Читальня Просвіти. При Читальні діяв аматорський гурток, який від часу до часу давав вистави.

В Губичах була також польська  читальня.

Село мало народну 4-класову школу.

В селі були дві кузні, дві харчові крамниці, паровий тартак у Горішніх Губичах, уряд збірної громади й поліційна станиця.

Через Губичі вів залізничний шлях, який сполучав Дрогобич з Бориславом.

Варто також згадати родини деяких передових господарів села: це- Проці, Білики, Флюнти, Михаці й Кунцеви.

 

 

Джерело: "Дрогобиччина земля Івана Франка". Богдан Соболта.