Лішня

При головному шляху Дрогобич-Самбір розложилось село Лішня, віддалене 5 км. від Дрогобича. Розташоване село в долині невеличкої річки Бар, в басейні Дністра.

Село Лішня межує безпосередньо з містом Дрогобичем та такими селами як Унятичі, Монастир Лішнянський, Брониця, Снятинка, Старе Село.Воно поділене на частини- Нове Село, Поріччя, Горнішній кінець, Долішній кінець та Стави.  Орні поля позначені такими назвами, як: лани, гірка, хомичі, заскітник, ланки, ящірка, під`ящірка, рогатинка, підрогатинка, підкороткі, мочилиці, а сіножаті ще й такими  назвами, як: болоня, береги, ожера, заоренда, луг, запруська, лави, залісся.

Два кілометри на північ та північний захід від села простягається смуга камеральних лісів, що сягає аж до Карпат.

Село Лішня засноване у XVII столітті на місці зруйнованого татарами містечка Бар, від якого залишилось декілька  хат. Цю залишену частину містечка почали називати "Лишнє", себто незруйноване, що згодом замінено назвою "Лішня".

При в`їзді до села, в частині Нового Села, побудована мурована церква, окружена столітніми липами. Церква пишається високою дзвіницею з банею, окутою блискучою бляхою.До церкви прилягають Старий та Новий цвинтарі. Навпроти церкви лісничівка, адміністраційний осідок камеральних лісів. До більших будинків в селі, до Другої світової війни, належали ще й приходство та Народний Дім.

Село було осідком збірної громади - волости, до якої належали такі сусідні села: Унятичі, Нагуєвичі, Медвежа, Монастир Лішнянський, Брониця, Лужок Долішній і Снятинка. В селі була семикласова школа.

Село є центром сільської ради, якій підпорядковані Медвежа, Монастир Лішнянський і Унятичі. В селі міститься центральна садиба Передкарпатської дослідної станції.

Головним заняттям селян було хліборобство, зв`язане з тваринництвом. Велику увагу приділяли молочному господарству, що давало селянам доходи з продажу молока до міста. Господарства в селі були малоземельні, багато незаможних селян доробляли на прожиток принагідними заробітками. Несприятливі економічні обставини змусили багатьох мешканців села покинути рідні землі та поселитись за океаном.

В селі були свої кравці, шевці, ковалі, теслярі, мулярі та м`ясники.Купецтвом займалися переважно жиди, що скуповували в селян телята, яйця, молоко.

В селі жидівська родина мала корчму, але у тридцятих роках ХХ ст. її закрили, а її власники виїхали до міста.Це завдяки зростові свідомості селян, які повздержувались від алкогольних напоїв. Пиятика була колись язвою для селян, а корчма їхньою трагедією, бо вони там дуже часто пропивали  свої поля, а навіть і хати.

 

ЧАСИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 

Незважаючи на те, що Лішня підміське село, почуття національної свідомості до часу Першої світової війни було не на високому рівні.  Бракувало місцевої інтелігенції. Русофільство, що було масово поширене в Галичині перед Першою світовою війною відбилося також негативно і на національній свідомості мешканців Лішні.В селі був Народний Дім і читальня, але не Просвіти, а ім.Качковського.

Перша світова війна спричинилась до пробудження національної свідомості, якої не відалось приглушити пізніше польським окупантам, що прийшли на українські землі після упадку української державності. 

Багато мешканців села брали активну участь в Українських Визвольних Змаганнях, а деякі з них склали навіть свої буйні голови  на жертовнику смерті.

Зайнявши Галичину, поляки понакладали на поодинокі місцевості високі контрибуції, які стягали під загрозою спалення села.  Лішня мусіла виплатити 200 тисяч корон контрибуції.

Після першої світової війни починається культурно-освітня праця в селі.  Багато молодшої  генерації гуртується при  аматорському гуртку, завдяки якому на сцені появляється багато українських драматичних творів.  Організовується також церковний хор, який. крім духовного репертуару, вивчає й народну творчість.

В тому самому часі засновується в селі кооператив "Збут", який з малого гуртка ініціаторів розрісся до великого підприємства, та перед Другою світовою війною охоплює своїм членством майже всіх мешканців села. Кооператив спочатку тіснився в приватному будинку Миколи Тимкова, а по кількох роках перенісся до власного будинку, щоб згодом перейти до відповідного приміщення в новозбудованому Народному Домі.

У 1935 р., по смерті отця Володимира Дуркота, на його місце прийшов молодий та повний енергії священник, отець Григорій Канда. Отець Канда, крім духовної опіки, багато часу вівддав суспільно-громадській праці та підніс почуття національної свідомості селян на найвищий рівень.  За його почином засновується в селі Читальня просвіти, твориться Гурток Сільського Господаря, пожвавлюється Гурток "Ріднної Школи", а також і "Жіноча Секція" при "Сільському Господарі". Праця кипить по всіх відтинках зорганізованого життя.

Гурток "Сільського Господаря" організовує курси городництва серед молоді, яка бере участь у конкурсах, вирощуючи окопові рослини на спеціально оброблюваних ділянках.

До "Жіночої Секції", що організує курси куховарства та вишивання, горнеться багато жінок. Організовується садочок для дошкілля, який ведуть професійні садівнички.

Сходнки "Жіночої Секції" відбувались в приіватних хатах.Молоді жінки вишивали, а їхня голова, їмость Олена Канда, читаючи їм поезії Шевченка, впоювала в них материнську любов до України.

Місцевий парох о.Григорій Канда дав почин для будівництва Народного Дому. Завдяки наполегливості селян та їхньою безінтересовою працею було збудовано приміщення Народного дому, крім великого залу в будинку помістився  і кооператив, і молочарня.

 

ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА

Вибух Другої світової війни був трагічним для села. Польські рекрути перед відступом окружили частину Нового Села та захопили зі собою молодих мужчин, яких під конвоєм погнали до Дрогобича. Там їх в нелюдський спосіб тортували, а частину з них розстріляли. Жертвою впали: Григорій Волошин, Микола Кліщ, Микола Сов`як, Володимир Стахнів, Мирон Ходачник.

На короткий час вступає до села німецька армія, яка невдовзі відходить на захід перед навалою більшовиків, які, згідно з умовою Ріббентропа-Молотова, займають західно-українські землі.

Починається доба "визволення", а з нею всі наслідки жостокої окупації, включно зі зубожінням та забороною всіх проявів  українського національного життя.  Крім національного пересллідування йде наступ на релігійне життя. Окупанти накладають великі податки на церкву, які селяни мусять сплачувати, щоб церква залишилась відкритою.

Робиться натиск на заснування колгоспу, до якого  загорнено якнайкращі землі.  Для решти людей, що до колгоспу не вступили, залишено неврожайні поля й пустирі.

В тому часі серед мешканців села заарештовані отець Григорій Канда, Олександр Сосюк (старший), Іван Сов`як, Михайло Сов`як, Василь Сов`як, Микола Бурий. Ззаарештованих живими  зі Самбірської тюрми, з вибухом війни 1941 р., вишли: о.Григорій Канда і Іван Сов`як. Решта замордовані і пропали безвісти.

Разом з цілим українським народом мешканці Лішні несли на своїх плечах тягар Другої світової війни. Відчували вони політику німецьких "юберменшів", яка, крім нелюдського трактування місцевого населення, далася взнаки високими податками  та контингентами, включно з примусовою висилкою молоді на невільничі роботи до Німеччини.

Часи творення Української Дивізії "Галичина" не проминули безслідно серед мешканців села. Багато національно свідомих місцевих хлопців голоситься добровільно до військової служби в дивізії в надії, що вона стане зв`язком української армії, яка в слушний час зможе відіграти вирішальну роль при творенні української державності. Вони хотіли бути співучасниками і творцями історії, і деякі з них поклали свої голови в надії, що зрошена ними кров не проллється намарно.

Сорокові роки ХХ ст. були найбільш трагічними для нашого села Лішня. Це були часи, коли майже зовсім зникло молоде покоління. Мобілізація до армії, арешти та масові вивози, як також і участь в рядах УПА, прорідили ряди мешканців цього, колись, великого села.

 ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО СЕЛА 

Протягом віків усно, з покоління в покоління, передавалися неписані правові норми, якими регулювалися стосунки й поведінка людей у різних ділянках виробничого, громадського і сімейного співжиття. упорядкованих народом, і становила так зване звичаєве право. Сукупність різних традицій, звичаїв та заборон, із часом праву і під його впливом змінювалися й поступово втрачали свою силу, хоч не раз державна адміністрація мусила довго з ними Hорми звичаєвого права певною мірою протистояли державному рахуватися.

Село Лішня - одне із сіл Франкового Підгір'я, де норми звичаєвого права були особливо живучими, хоча деякі з них можна встановити тільки на основі оповідань старожилів. Велику силу в селі мала межа, яка вважалася недоторканою. І iї не можна було обшкулити плугом, під час перепочинку на не не можна було лягати. Коли гриміло, то боронь, Боже, було йти межею, а тільки борозною. Вагітній жінці категорично заборонялося переступати межу, оскільки межа вважалася проклятим місцем. Досить часто суперечки через межі приводили до кривавих сутичок і навіть до смертних випадків. Ще порівняно недавно, у минулому столітті, щоб доказати свою правоту в суперечці про межу, селянин Лішні брав кусень дернини 1і, тримаючи її двома руками на голов, проходив лінією, котра мала засвідчити межу. Так стверджувався акт правильності межі. 

Траплялося, що сусід сусідові відрізував від воза дишель, котрий, перетнувши межу, "вторгався" на чужу обору (подвір'я). У 1910 році, зокрема, так зробив Микола Рабко на Новому Селі (назва частини Лішні) із возом сусіда Василя Сов'яка. Сов'якова стодола була тісна, і дишель від воза, як це часто було в таких випадках, стирчав із стодоли через спеціальний отвір у дверях. На цей раз він висунувся аж надто далеко, от і не стало дишля. До ніякого суду ніхто не йшов. Вважалося, що Микола Рабко згідно з нормами звичаєвого права вчинив правильно. У 1861 році Михайло Стеців зарубав сокирою на своїй оборі двох п'яних нападників, які гналися за ним від самої корчми. За це Стеціву нічого не було, і ніхто не осуджував його дій.

Родинам нападників ніхто не співчував, хоча вони й тяжко потерпіли. Громада села цей випадок сприйняла, як суд Божий над нападниками. Адже iснувало споконвічне право власного подвір'я, право, яке нікому не дозволялося порушувати. Будь - недоторканою. Правило "в своїй хаті- своя правда" було залізним i яка власність вважалася законом. Незважаючи на те, що норми звичаєвого права були досить суворими, порушники всеж знаходилися. Одного разу було знайдено підкинуте немовля. Під наставництвом священика його виховали добрі люди. Хлопцеві дали прізвище Найда.

Хлопець ріс на диво пристійним, але без жодних спадково -майнових прав. Ця обставина змусила його одружитися із вдовицею. У 80 -х роках минулого століття, уже як самостійний газда, він під час сварки, стоячи на своїй оборі, вибив око сусідові Михайлу Карбівнику. Незабаром Карбівник помер. Справа для громадського суду виявилася занадто тяжкою. Тому війт, щоб не обтяжувати себе зайвими клопотами, передав ї до Самбірського суду. Там Найда отримав три місяці криміналу. Відсидівши термін у Станиславівській тюрмі, він повернувся до Лішні, та громада села від нього відвернулася. Hіхто з ним не розмовляв, не підтримував жодних контактів. Громада вважала, що він все- таки порушив межу, хоча й стояв на своєму подвір'. Не витримавши ізоляції, Найда покінчив самогубством. На цьому прикладі бачимо, яку велику силу мав громадський осуд. Слід відмітити, що існувало багато звичаєвих норм, які pегулювали покарання злодіїв за різні види крадіжок. 

Скільки Лішня себе пам'ятає, тут завжди ліс, пасовисько, річка були спільними для всіх односельців. У лісі, зокрема, селянин збирав гриби, різав дерево, не бачачи в тому нічого протиправного. Він поважав тільки індивідуальну приватну власність і шанував право кожного односельця. Селянин виробив собі погляд: усе, що становить власність поодинокої людини, що зароблене своєю працею в поті чола, є недоторканим, а те, у що конкретна праця не вкладена-як ліс, трава, риба Залишки спільної праці зберігалися в селі довго майже до 60-х років нашого століття. Це, зокрема, добре видно у спільному випасі худоби.

До свята Юра (6 травня) і після Покрови (14 жовтня) було вільно кожному членові сільської громади пасти худобу на всіх грунтах, облогах, без огляду на межі. Тоді й можна було переїжджати то власність громади. возами. Хто хотів зберегти для себе траву на "облозі", то ставив "віху" - тичку з соломою на кінці. Віхи ставили також на тих полях чи межах, по яких господар не дозволяв ходити односельцям. Вважалося, що за тими знаками наглядають духи. До 50- х років нашого століття у Лішні зберігалася така спільна праця, як "толока". Від запросин на толоку не можна було відмовлятися. Толокою працювали, коли треба було поставити хату погорільцеві, коли повінь завдала збитків. 

Окремі звичаєві правила регулювали стосунки людей, зв'язаних між собою боргом. Про це свідчать і народні приказки: "Борг не ричить, але спати не дає", "Позичене-не з'їджене" (тобто, позичене не пропаде). Інша приказка ніби заперечує попередню: "Кращий звичай-не позичай". Було багато різних заборон, які не потребували жодного пояснення чи заперечення. Так, за звичаєвим правом не можна було відмовлятися від кумівства, не можна було рвати цвіт калини, висипати сміття на стежку чи дорогу, розпалювати вогонь на дорозі. На Введеніє заборонялося ходити по хатах, позичати речі.

У людей Лішні була повна торба "страхопудних" повчань, котрі мали свою магічну силу, як шептання й різні заговори. Мабуть, найпоширенішими були такі повчання: "Не гойдайсі ногами, бо дідька колишеш", "Не плюй на вогонь- поприщить", "Не бий мітлою, бо всохне дитина", "Не гойдай порожньої колиски- дитину буде боліти голова", "Не цюкай лопатою по дорозі-могилу копаєш". Характерно, що ті норми звичаєвого права, яких так довго дотримувалися жителі села Лішня, часто дуже подібні до таких же норм в інших селах Підгір'я.

Джерело: "Дрогобиччина- земля Івана Франка". Володимир Тустанівський.

 

Hosting Ukraine