Монастир-Лішнянський

 У селі є дерев'яний храм, пам'ятка архітектури національного значення — церква Святого Пророка Іллі. Існуюча дерев'яна церква збудована у 1698 року на околиці села, на підвищенні, біля потоку. До 1775 року була монастирською. В 1802 році, згідно з написом на внутрішній північній стіні, ґрунтовно перебудована. Реставрована у 1832 році.

 Церква Святого Пророка Іллі тризрубна безверха. Для її настилу використані бруси з темперним живописом і орнаментальними мотивами XVII ст., що є результатом, можливо, перебудови 1802 році. Цікавим є іконостас церкви XVII—XVIII ст. намісний ряд та XVIII ст. празнички і апостоли, реставрований у 1992 році.
 
Церква була зачинена у 1960—1990 роках, реставрувалася у 1969 та 1992 роках. Особливість дерев'яної церкви у тому, що західна частина, по периметру якої на другому поверсі розташована виступаюча емпора, не стоїть на фундаменті, а підтримується різьбленими колонами, опертими на дерев'яні бруси.
 
Таким чином, парафіяни, які не поміщаються у церкві, мають надійний захист від сонця і дощу. Храм латинського типу, дах якого завершують дві маківки. В селі народився Захаряк Олекса Іванович 1914—1988 — український працівник харчової промисловості, винахідник Дрогобицької ковбаси. 
 
                                                                 
                                                                   ОСВІТА В СЕЛІ
 
У давнину в селі не було школи. Коли селянин мав щось написати, то звертався до монахів тутешнього монастиря чи навіть до пана барона. Здебільшого це траплялося у випадку тяжби за спадщину чи межу. Були і свої грамотні, щоправла. дуже мало. Один на все село Іван Білах, здібний чоловік, який прислуговував у церкві і від священика, дяка навчився грамоти. Він жив ще до Першої світової війни.
Після того, як монастир закрили, освіті взагалі ніхто не надавав значення. Люди говорили: "Крутити хвости коням - грамоти не треба". Траплялися поодинокі випадки, коли заможні батьки хотіли дати синові хоч якусь освіту, то посилали до Лішнянської школи, яка діяла з 1816 року, або доводилося вчитися самотужки. Сама дитина не могла так далеко йти від дому, мусив возити возом, а це зайва витрата часу.
 
В архівних документах відзначено, що гміна села Лішня на утримання вчителя батько в 1864 році виплачувала 133 золоті римські, а гміна Монастиря-Лішнянського ще 10 золотих і 50 центів. Якщо гміна Монастиря вносила свою лепту до Лішнянської школи, то це - свідчення того, що з цього селай ходили діти. Яка їх кількість - не відомо. За даними "Календажа тигодніка Дрогобицкего на 1913 рік", у селі школа нібито й була, але був відсутній учитель. Село далі за" лишалося повністю неграмотним, навіть сільський війт Павло Волкун, який урядував до Першої світової війни, не зна жодної букви. 
 
Він був великим на зріст гарним чоловіком, непослуха i одразу ж карав бичем. Його слухалися, бо боялися. Не раз він нарікав, що війтів у старостві часто били, тому заздалеrідь на себе натягав спеціальні штани, до яких на задньому місці було підшито кожушину. Коли після наради його били, то він спеціально дуже верещав, що навіть грім такого сильного звуку не випустив би. А він мусив його перекричати, а це засвідчило, то наука йшла на користь.
 
Коли війт під документом мав поставити печатку, то за цю справу йому давали п'ять яєць. Це була справжня вистава. Сльський війт витягував із-за пазухи печатку, загорнену у шматку, покладену в "капчук", прив'язаний до спеціальної "кульки" (дірки), щоб не загубилася. Тоді давав жінці, вона йшла до печі, пхала руку в комин й довго нею сувала по сажі.
 
Після такої процедури війт ставив печатку. Ситуація з освітою у селі загострилася в 1919 році - з окупацією поляками Галичини. Тоді відбувалася масова полонізація освіти. Населення нібито демократично мало шляхом опитування визначитися, за яку воно школу, тобто з польсыкою мовою навчання, з українською чи за змішане навчання. Згідно з ршенням кураторії Львівського шкільного округу від 14 жовтня 1924 pоку ч. 2919, чотирикласову школу в Лішні перевели на польську мову.
Серед 160 дітей 103 були декларовані за "русинську" мову, а 24 декларації подали за польську. Незважаючи на слику перевагу, школу зробили польськомовною. Це спричинило протести. Монастир-Лішнянський, у якому не було жодгої декларації за польську мову, взагалі відмовився посилати сй до Лішнянської школи. Тому влада змушена була піти на поступки.
 
Згідно з новим рішенням від 7 листопада 1925 року, Лішнянська школа на папері стала двомовною, лише релігію викладали "по-русинськи". Монастир-Лішнянський і таке рішення не сприйняв і далі не посилав дітей до школи. У 1927 році в Монастирці все ж таки було відкрито приватну школу товариства "Рідна школа" і першою вчителькою стала дрогобичанка Константина Вельгуш.Учителька одержувала дуже малу платню, бо бідні селяни не могли спромогтися на більше. Але патріотизм Константини та людей давав результати. Учителька не так працювала за гроші, як на українську ідею.
 
Цікаво й те, що через український протест відвідування школи стало стовідсотковим. Усі переростки також повернулися до школи. Уже в 1929 році в Монастиpі було відкрито "експоновану" державну школу з українською мовою викладання. Учителькою стала Софія Дуркот - донька лішнянського священика отця Володимира Дуркота, який прибув до Лішні 14 серпня 1924 року.
 
                               
                                                КУЛЬТУРА СЕЛА МОНАСТИР-ЛІШНЯНСЬКИЙ
 
Культурно-громадське життя оберталося навколо церкви, при якій існувало церковне братство. Щороку братчики ходили по коляді. До Першої світової війни братчиків очолював поважний газда та водночас сільський війт Павло Вовкун. Він ішов спереду із дзвінком, після завершення колядування під хатою гарно віншував. Також при церкві існував самоспівний хор, навіть позичкова каса.
 
У селі проживали культурні, добре виховані батьками та родичами люди. Випадків злодійства та лихослів'я не було. Усі були ввічливі, обходилися без сварок. Село жило маленькою закритою спільнотою. Усе в усіх на видноті. Кожен про кожного все знав. Навіть випадків, щоб хтось на когось підвищив голос, не було. Iснував такий собі закритий та захований рай на землі.
 
Вважалося великим гріхом щось погане зробити. Гріх був отим виховним та стримувальним фактором від непослуху. Якщо все ж таки хтось згрішив, завинив, то не тільки виголошував, присоромлював священик у церкві, але й треба було лише поскаржитися війтові, як той одразу ж судив непослуха, збиточника, що заліз у сад по чужі ябка, карав своїм бичем. Miг присудити два - три буки, і присуд зразу ж виконати. Тому війта всі боялися, перед ним здалека знімали шапку. Безпека села була на найвищому щаблі. Два чоловіки із варти зі спеціальною палицею, яка передавалася  від хати до хати, обходили село та голосили: "Варта! Йде варта!" Час від часу теж попереджали: "Обережно з вогнем"!
 
У час німецької окупації в селі з'явився втікач із Радянської України Євген Добровольський інтелігентний, учений чоловік, про що свідчили його одяг і манера поведінки. Він перебивався випадковими заробітками за харч і нічліг. Був середнього віку. Добре знався на музиці. Євген Добровольський i створив перший у селі фахово підготовлений хор, у репертуарі якого було понад десяток пісень.
 
Активними учасниками були: Катерина Тузяк, Анна Томчак, Славка Стеців, Ольга Ярушинська, Славка Ярушинська, Анна Ілечко (по чоловікові - Лупак), Софія Стеців, Анна Сусюк, Стефка Лешків (по вул.-Гайдова), Михайло Василюка, Микола Лупак, Іван Білах, Михайло Муль, Микита Ярушинський, Яким Стеців, Микола Волкун та інші, усього 32 учасники. Та не судилося хорові провадити діяльність. Він у тільки один раз публічно виступив улітку 1944 року. 3 наближенням фронту та очікуванням більшовиків керівник хору втік. Хор розпався. Жодний хорист не подбав про те, шоб збеpегти колектив.
 
На зміну хору за радянської влади в 1947 хор із дівчат - підлітків. Його організувала завідувач клубу - Катерина Тузяк (по чоловікові - Волкун). До нього залучила насамперед сестер - Ганну та Анну. Хор налічував 14 дівчат. Серед них були: Марія Яцуляк, Мілька Бойко, Катерина Бартко, Ольга Захаряк, Софія Лешків, Настя Луцик, Євгенія Бойко та інші. Хор навіть виїжджав на возах для виступу в сусідні села Броницю, Медвежу, один раз відвідали Лішню.
 
Хлопців до хору та вистав так і не вдалося залучити. Ніякі хитрощ, при манки, обіцянки на них не діяли. Коли цей гурт поставив д коротенькі вистави, то чоловічі ролі доводилося виконува дівчатам. Наприклад, Ольга Захаряк водночас виконувала де рoлi - жіночу та чоловічу старого діда. Цей самодіяльний гурт проiснував кілька років. Радянські ідеологи від культури хотіли йому нав'язати свій репертуар: пісні про Сталіна, партію, інших вождів, деякі пісенні композиції рoсійською мовою. Тоді агітацію також проводили оунівці. Хор розпався.
 
 
                                             БУДИНОК ДЕ ЗНАХОДИВСЯ МОНАСТИР
 
 
 Сам монастир у давнину був цілим комплексом будівель релiгійного та господарського призначення. Після його зариття у 1774 році над монастирем нависла загроза цілковитого занепаду. Із переказів дізнаємося, що всі земляні угіддя й господарські будівлі за мізерну плату купив німецький барон. У якому році це сталося, яке його прізвище, встановити не вдалося. 3 тих же переказів відомо, шо барон скоро заліз у борги до жидів. Його панування закінчилося тим, що втратив майже все. Дожився до того, що нічим не відрізнявся від тутешніх селян, помер у бідноті на селянській печі, у простої селянки, яка перед тим у нього працювала.
 
На місцевому кладовищі після Другої світової війни ще зберігалося кілька фігур із написами готичними буквами, над якими познущалися радянські вояки як над залишком фашизму. У документах також зазначено, що на початку 1900-х р. фільварок, який був розташований на полі Копань, купив за дві тисячі корон лішнянський дяк Василь Сов'як, який як віно подарував його доньці, яка вийшла заміж за лужецького багача, сільського війта та посла до Повітової дрогобицької ради Василя Петрика.
 
Новий власник скоpо помер, господарством завідував економ, вдова поводилася, як баронеса, часто віддавалася й усе розвіяла. Під час німецької окупації 1941-1944 pp. німці на залишках фільварку oрганізували державне господарство сільської влади колгосп довів його до остаточної руйнації. Нині, крім церкви та уривчастих переказів, нічого не збереглося.
 
Отці-василіяни в селі мали цегельню та невеличку броварню. Мiсцеве пиво було досить добре, бо за радянської влади колгосп довів його до його остаточної руйнації. Жоден науковець не проводив археологічних досліджень, не робив виміpів вцілілих давніх фундаментів, не здійснював топографічних прив'язок на місцевості, шоб визначити, де саме були господарські будівлі. А варто! Документи господарської діяльності монастиря уважно дослідив дрогобицький історик Юрій Стецик. Надалі покликатимемося на його праці. Ще в 1764 році візитатори відзначили, що нема фундаційних актів у монастирському архіві. Натомість зауважили, що народна традиція виводить початки монастиря ще з княжих часів.
 
Цікавим є те, що монастир iснує, хоч за народними, але зафіксованими переказами, ще із княжих часів, тобто до поневолення Галицького князівства Польщею. Отже, поселення, яке мусило існувати біля монастиря, також належить до того історичного періоду. В архіві теж зберігався дуже цікавий для нас документ-привілей, виданий у Варшаві 17 червня 1691 року польським королем Яном III для Лішнянського монастиря, про надання йому грунтів Мендина Поляна та урочища Погар із навколишніми потоками та давніми дворищами від старого села, які простягалися до монастирської загороди". Цей документ підтверджуе, що в районі Погар тоді ще існували вцілілі давні дворища від старого села. Щоправда, не вказано, як воно називалося.
 
Зараз у селі ще збереглися такі топонімічні назви, як Погарище - Погар, Погоріле та Селище, де за переказами існувало старе село На підставі візитаційних описів 1763-1764 p. Юрію Стецику вдалося реконструювати забудову монастиря. Він був оточений дерев'яною огорожею, яка потребувала віднови. Вхід до монастиря пролягав через давні дерев'яні ворота, покриті лерев'яним дахом. За ним ліворуч стояла дерев'яна дзвіниця. розміщувалася пекарня з коморою. Далі були броварня, шопи для возів та резиденція монаxiв із шістьома келіями, кухнею та коморою. Келії обігрівали кахельні печі.
 
Візитатори зауважують, що монастирська резиденція у Лішні була вишукано розмальована. На території монастиря також були шпихлір, пивниця, стодола, стайня, шопи, обороги. Обійстя оточували сад та ліс. Церква стояла посеред монастирського двору. У Лішнянському монастирі тоді було дві церкви. У центрі височіла двобанна церква святого Iллі з хорами та бабинцем. Друга - невеличка церковця святого Онуфрія, яку перевезли з Унятицького монастиря після його приєднання у 1661 р. до лішнянської обителі.
 
Також зберігалося понад двадцять різних документів: королівських привілеїв, інструкцій, декретів, звернень, судових рішень, наказів, заповітів, різних листів. Серед них - підтвердження, видане у Варшаві 1650 р. польським королем Яном Казимиром, "Про призначення о. Сильвестра Ленкевича на посаду ігумена Лішнянського монастиря"; інструкцію видано у місті Жовкві 1680 р. польським королем Яном I, щодо звернення короля до комісії земельних справ "Про розгляд земельних суперечок між Монастирем та с.Лiшня"; привілей видано у Варшаві 1691 р. польським королем Яном l "Про надання грунтів Мендина Поляна та урочища Погар із навколишніми потоками»; приєднання, видане в монастирі Святого Спаса y 1686 р. Лішнянському монастиреві Про приєднання монастиря Преображення Божої Матері, що на горі, званій Приступ, до Лішнянського монастиря; наказ дрогобицького війта пана Хоментовського, виданий 1705 року громаді Зварицького передмістя, "Не стягувати жодних податків із ченців Лішнянського монастиря за користування соляними жупами". 
 
Грошові позички на суму 10-100 злотих брали в монастиря із заставою грунту переважно мешканці навколишніх cіл (Лішня, Унятичі, Медвежа, Попелі, Нагуевичі, Брониця). Крім того, значні суми позичали тодішні урядовці, шляхтичі, навіть жиди-торговці. Наприклад, 14 серпня 1744 р. у Перемишлі було укладено договір між паном Яном Комарницьким, житомирським підчашим та Лішнянським монастирем позику на суму дві тисячі злотих. Гроші того ж таки року було повернено, і, крім того, Ян Комарницький записав для монастиря тисячу фліриків.
 
У 1759 році самбірські купці-жиди позичили в монастиря дві тисячі злотих. До грошових позик вдавалися також 1 священики з довколишніх парафій. Для прикладу, у 1754 р. отець Стефан Кимакович, нагуєвицький парох, позичив 158 злотих 16 грошів в отця Шегеля Негребецького, вікарія Лішнянського монастиря.
 
Однак у 1756 р. виплату грошової позики о. Стефана Кимаковича було продовжено до 1759 р. Піддані мали виконувати покладені на них повинності: один день панщини взимку й улітку та прядіння по півштуки кужелі. Загалом монастирські землеволодіння становили 125 моргів 128 сажнів, до яких входили сіножаті Псина, хащі й ліс в урочищі Погар, луги Медина, Маминка (недалеко Лішні, біля річки Бар), Варадина (недалеко Унятич).
 
За княжих часів село Лішня належало до Перемиського Князівства і, за даними д-ра Я.Пастернака, було одним із його городищ, розташованим у басейні Дністра, в обширі українсько- польського пограниччя між Карпатами і Bіслою. Це, мабуть, було містечко Бар, зруйноване татарами в середньовіччі. За часів польської окупації Галичини (від 1349 р.) село належало до коронних дібр Перемиськoї Землі. У 1681 р. Ян Собсскі підтвердив привілей Яна Казімежа, а в 1691 р. призначив iгуменом о.Митрофана Радзімінського, з правом cінокосу для монастиря в околиці Дрогобича та варіння солі на монастирській посілості. Монастир у Лішні знесено в 1775 р. i створено фундацію для Василіянського монастиря в Дрогобичі. У відібрала на свою користь монастирські грунти і надане Собеським право варіння солі, а монастиреві визначила річну ренту. Сьогодні Монастир Лішнянський є відрубною громадою із дочірньою церквою, котра належить до Лішнянської парохії. 
 
Лішня разом із Медвежею та Колпцем творили так званий "Лішнянський ключ". Згідно із давнім звичаєм і повинностями Підбузька земля мала допомагати ключеві робочою силою. Екстракт інвентаризації економічної Самбірщини з 1760 р., між іншими, подае такі подробиці: "Ключ Лішнянський за привілеем королівським був у посіданні Гжегожа Туркули й належав до королівського скарбу. Громади, які належали до ключа, повинні були платити до каси економічну гіберну та податки на витрати Також зобов'язані були за пропорційну плату звозити куплені державою латри до жуп скарбових, як рівно ж за оплату звозити сіль скарбовуз жуп до складів". Згідно з люстрацією 1768 р., Лішнянський ключ був у посіданні Константина Туркули-за привілеєм Августа II від 11 вересня 1759 року. Із розбором Польщі у 1772 р. Лішнянський ключ потрапив під австрійське панування. Тоді австрійський уряд прилучив його до Дрогобицьких дібр. За статистичними даними із 1880 р., державна власніiсть села Лшня становила в моргах: орної землі - 70, сіножатей та городів - 27, пасовиськ на утримання замку. 11 i лісу- 1173. 
 
 У Лішні були свої підприсмства. Кузні в селі провадили Кайзер, Михайло Стецик, Лазарович, а слюсарський верстат вів Паращак. Столярське професійне підприємство було власністю Михайла Броницького - він провадив його разом зі своїми братами. Власником пекарні у селі був Михайло Стахнів (Буга). Мав він свою підводу, якою доставляв хліб до всіх довколишніх кооператив і приватних склепів. Фабрику содової води "на більшу скалю" вів Григорій Данилів. Своїми напоями він обслуговував не лише довколишні села, але й частину Дрогобича. Під час німецької окупації окремі лішнянці переховували жидів У горішньому кінці села жидів переховував Григорій Данилів, а в долішньому-Стахнів-Бейба. Відразу по закінченні війни окупаційна більшовицька адміністрація інтернувала усі родини, які мали якесь відношення до УПА. Тримали їх у Стебнику, коло Дрогобича. По кількох тижнях усіх звільнили. Щойно в 1947 році почали вивозити ці родини до Сибіру. Багато членів тих родин померли відразу в дорозі, не прибувши до місця призначення, - лише небагатьом пощастило згодом вернутися додому.
 
3 уродженців Лішні, які брали участь в УПА, крім Iвана Сов"яка, Григорія Стахніва і Василя Тустанівського, названих уже в попередній моїй статті, належить ще згадати таких осіб, як Михайло Васюрко-в УПА на Тернопільщині, там, мабуть, і загинув; Iлько Карбівник- загинув у боях з енкаведистами на Дрогобиччині; Петро Тимків- пропав безвісти; Іван Ходачник- провідний член УПА, схоплений пдступно енкаведистами, тортурований і вивезений до концтаборів; Володимир П. Сов"як-скористав з амнестії після війни, осів у рідному селі, де й помер. доброволець Дивізії "Галичина", учасник бою під Бродами, -він діяв долю народу. Зараз багато молодих людей села Лішні беруть живу участь у нацiональному відродженні України. Деякі студенти- На традиціях УПА виховалися покоління нових борців за кращу лішнянці брали участь у студентському страйку в Кисві.
 
Село було одним із перших на Дрогобиччині, що позбулося зросійщеного православного священика і проголосило відновлення Української Сьогодні молодь займається Католицької Церкви. упорядкуванням могил воїнів УПА - a € цих могил на місцевому кладовищі декілька, організовує часті поминки й відправи. Належно впорядковано також могилу Січового Стрільця-свідка Визвольних Змагань українського народу в часі Першої світової війни, на традиціях яких виховувалося і виховується молоде села покоління.
 
Джерело: Володимир Тустанівський "Лішня-Монастир Лішнянський. Стаття друга. "
 
 Джерело: Сов'як Петро "Монастир-Лішнянський на Франковій землі" 
 
Hosting Ukraine