Попелі

У стіп Карпатського Підгір`я, 3 км. на північ від Борисласького нафтового басейну, примістилося село Попелі, що перед Другою світовою війною  мало понад 350 родин із загальним числом населення понад 3 000 осіб. Село було майже чисто українське, тільки три мішані українсько-польські родини та три єврейські.

Населення села в більшості творили малоземельні або безземельні селяни, що не мали змоги вдержати себе та свої родини з плодів вузького загону землі. Живучи в безпосередньому сусідстві Бориславського нафтового басейну, цей селянський пролетаріат йшов на працю до копалень нафтового промислу й воску. Не всі могли приміститися на цю працю. Консерватизм українського селянина не дозволяв йому покидати своє улюблене сільське господарство та переходити в копальню-фабрику або в шахту, сходити на залежного робітника,адже на своєму зовсім маленькому господарстві він сам був господарем.

Мешканці Попелів міцно трималися своєї мови, прадідного побуту, звичаїв, традиції та своєї прадідної церкви й обряду. Вже при кінці 19 століття, свідоміші селяни побудували читальню. На початках 20 століття побудували поверховий, мурований будинок для школи, заснували ощадну касу Райфайзена. Популярні книжки й видання"Просвіти" підносили й ширили народню освіту і скріпляли національну  свідомість.

Коли вибула Перша світова війна, на заклик головної Української Ради, молоді юнаки, згуртовані у спортивному товаристві "Січ", з радістю голосилися до Українських Січових Стрільців, щоби воювати проти нашого історичного ворога- Москви, захищати волю Галицької Землі та приспішити визволення всієї України. На село посипалися репресії, переслідування, арешти. Учасники визвольних змагань були арештовані, а тільки деяким з них пощастило втекти до Чехословакії.

Вже на самих початках польська влада докладала всіх зусиль, щоби на землях бориславського промислового району збільшити польське населення спровадженими польськими колоністами.

До Попелів належить присілок Раточин. Ще в 1920 р. на цьому присілку жила тільки одна не українська родина. А вже перед вибухом Другої світової війни, цей присілок нараховував понад 100 виключно польських родин-колоністів.

В 1924 р. наші селяни побудували кооперативу з кличем: "Свій до свого!"В кооперативі та читальні гуртувалися старші учасники недавніх визвольних змагань, і молодші,  майже кожного вечора, не зважаючи на втому після цілоденної праці, сходилисядо читальні її члени. Молодь мала змогу й нагоду прислуховуватися до оповідань-спогадів учасників визвольних змагань, які глибоко западали у свідомість і серця молоді. Наша молодь горнулася цілою душеюй серцем до своїх культурних і спортивних організацій.

В літню пору, гарно зорганізовані фестини з багатою програмою притягали велику масу місцевого і позамісцевого населення на принадні поляни гаїв, а хлопці змагалися за першість у киданні списом-ратищем, кулею, бігами, тощо. Дівчата виконували ритмічні вправи при мелодійних звуках українських пісень і маршів. Молодь була в курсі сучасних політичних подій, читаючи щоденну українську пресу та журнали, як "Діло", "Новий Час", "Вісник".

З приходом зими, молодь та й старше покоління чекали Різдво Христове, щоб з колядою складати святочні побажання односельчанам, а від них приймати щедрі пожертви на потреби "Рідної Школи". Було б великою зневагою поминути яку небуть родину, і навіть найбідніші малоземельні селяни щедро і щиро жертвували на ту благородну загально-народну ціль.

Серед української молоді почала ширитися акція ОУН, а її провідником став В.Лабанців, ідейний і самовідречений, із сильним характером юнак. Польській поліції з часом його вдалося розконспірувати, тому у 1938 р. він перейшов на Закарпаття.

В 1929 р. хтось підпалив жидівську корчму  та крамницю, при чому згорів сусідній дім вдови, що її донька брала активну участь в організованому житті села.

В 1930 р.відділ польської кінноти приїхав на "пацифікацію" села та розгромлення руху спротиву свідомого  села. Багатьом вдалося втекти. До приміщень читальні розбещені вояки стягнули понад десяток чоловіків, і жорстоко били, найбільше дісталося Василеві Бикову. Знищили бібліотеку. спортивне приладдя, театральні реквізіти, зруйнували вікна та двері. Та не вдалося окупантам вбити національний дух села. творча праця продовжувалася аж до часу Другої світової війни.

Поляки багатьох арештували. Банди польської боївки переловлювали поодиноких українських юнаків та їх у нелюдський спосіб мордували. Наприклад, віддані національній українській справі юнаки М.Стись, І.Стись, Д.Смук були жорстоко замордовані, а перед смертю їм ще й викололи очі.

Одного дня польська боївка (близько 60 чоловік) під`їхала під село на віддаль 1 км. Розставившись у бойову лінію, атакували село. Спротив села був короткий, майже всі чоловіки спасалися втечею в поля і ліс. Роз`юшена польська боївка вдерлася в село, вбиваючи трьох українців: С.Попівняка, І.Сенькова, С.Малькова, багатьох інших важко побили. Село підпалили у трьох місцях. За два дні прийшли німці. Деяких з польської банди вдалося зловити.

У 1939 р., після приходу більшовиків значне число родин було вивезене на далекий схід. наступні особи були вбиті на місцях або закатовані у в`язницях : І.Писарський, М.Лисик, Б.Яримович, Ф.Гук, М.Попівняк.

 

 ДАВНЯ ІСТОРІЯ СЕЛА

Перша письмова згадка про Попелі походить з першої половини XV ст. 21 липня 1427 р. польсыкий король Владислав Ягайло надав Грицькові і Тишкові Попелям та їхнім нащадкам пустку над рікою Ратичною для заснування села (під умовою служби чотирма лучниками на добрих конях"). Втім, перші відомості про них датуються в актах сяноцького гродського суду кількома роками раніше. Зокрема, у 1424 повідомляють про Iвана та Якова Попелів, власників с. Підлісся. На початку ХVI ст. село Попелі зазнало татарських нападів. Напад 1507 р. оминув село. Принаймні у поборовому реєстрі Перемишльської землі 1507 р. не зазначено, що в селі (Роруelye) були спустошення. Тогочасні Попелі складалися з двох ланів (дворищ). Священик (рор) сплатив 3 фертони (тобто 36 грошей) податку. Загалом із села було сплачено 1 марку (гривну) і 6 грошей". До речі, згадка про «попа» (православного священика) вважається першою писемною згадкою про церкву в Попелях. 

У 1672 р. Перемишльська земля зазнала нищівного нападу турків і татар. У Попелях і Котові із власності Яскольського (посесія Голанського) було знишено 3 і 3/8 лани, залишилося півтора лану, а з будинків селян залишилося лише 8. Із власності Миколая Попеля залишився лише один будинок. У 1674 р. селяни-кметі з Попелів сплатили поголовний податок, який у сумі становив 27 зл. 15 гр. В останній чверті XVIII ст. змінилися суспільно-політичні умови для населення нашого краю з огляду на анексію Австрійською імперією Руського воєводства Речі Посполитої у 1772 р. Змінилися й власники у Попелях, де наприкінці XVIII ст. набув маєтності Йозеф Журовський, він володів добрами і в Мразниці. 

У 1789 р. усі грунти села Попелі були виміряні і зафіксовані в Йосифінській метриці. Загалом у селі налічувалося 3937 моргів та 324 кв. сажнів грунтів, які давали прибутку 6205 фл. 33 кр. Наступні виміри були проведені у 1819 р., й через рік іх зафіксовано у Францисканській метриці (1820 р.). На той час кількість грунтів дещо зросла, на понад 30 моргів, переважно лук, а тому величина грунтів склала 3969 моргів і 906 кв. сажнів, а дохід з них складав-6254 фл. 54 кр.31 Щоправда, деякі грунти підупали і вже не приносили таких урожаїв як раніше. Так, занепала пустка двірська площею 622 кв.сажні, яка тепер давала лише 2 корці вівса. Занепали й декі луки площею 285 кв.сажнів. 

На 1820 р. у Попелях налічувалося 115 власників землі, переважно селян. Серед найбільших власників землі у Попелях була домінія-панський маєток, яка належала роду Карніцьких. Домінія займала площу 2617 моргів і 1380 кв. сажнів, отримуючи дохід 3415 фл. 23 кр. та сплачуючи річний податок у розмірі понад 524 фл. Селяни ж мали невеликі кавалки грунту рустикальної землі. Так, Степан Блашків володів сімома парцелями площею 11 моргів і 1401 кв.сажнів, отримуючи дохід 28 фл. 21 кр., сплачуючи річний податок у розмірі 3 фл. 7 кр. Федь Бойко мав шість парцелл загальною площею 20 моргів 828 кв. сажні, отримуючи прибуток 45 фл. 6 сплачуючи податок у розмірі 5 фл. 1 кр.

Михайло Кунців володів дев'ятьма парцелами загальною площею 20 моргів 994 кв. сажні, отримуючи прибуток 48 фл. 40 кр. на рік і сплачуючи податок у розмірі 5 фл. 35 кр. У бідніших селян (Гринь Мацьків, Гаврило Рудяк, Іван Смук, Василь Сеньків, Микола Топольницький, Сень Турус, Микола Винар та ін.) величина посілості складала 9-12 моргів, річні доходи трохи більше 20 фл., а податок-понад 2 фл. Таких було понад 70 % мешканців. Давня історія Попелів завершується першою половиною XIX ст., коли село огорнули перші паростки австрійської модернізації. Основним здобутком для селян у цей час стали ліквідація кріпацтва у 1781-1789 рр., кр. i скасування панщини у 1848 р., запровадження мінімальних елементів самоврядування для місцевих громад. 

 

ШКІЛЬНИЦТВО В СЕЛІ ХVIII - XXI ст.

Ситуація у сфері народної освіти у нашому краї дещо змінилася з приєднанням Галичини до Австрійської імперії. Вже у 1773 р. було прийнято так званий "Пергенівський акт"-(від імені першого губернатора краю А.Пергена, яким, зокрема, передбачалося запровадження загальнообов'язкової початкової школи. 4 грудня 1774 р. австрійський уряд своїм декретом зобов'язав галицьке губернаторство широко запроваджувати народну освіту як у мiстах, так і в селах і запроваджував загальнообов'язкове навчання (шкільний примус прoiснував до 1812 р.). Відповідно до розробленого Я. Фельбігером загальноавстрійського шкільного статуту від 6 грудня 1774 р. передбачалося утворювати три типи народних (елементарних) шкіл: тривіальні (для сіл і містз одним-двома вчителями), головні (для міст, що були центрами округ, з трьома-чотирма вчителями) і нормальні (для краєвих столиць). У більшості cіл, де було 90-100 дітей шкільного віку (6 - 12 років), мали утворюватися парафіяльні школи, турбота про які покладалася на місцеву владу і духовенство. 

Попелівська парафіяльна школа не зафіксована в одному з перших церковних шематизмів Перемиської єпархії за 1830 р., хоча майже щодо всіх сіл Дрогобицького деканату (за винятком Унятич, Михайлевич, Даляви, Рибника, Горуцько, Більче, Криниці, Ріпчиць, Летні, Меденич, Кавська, Борислава, Трускавця, Кропивника, Східниці і Попелів) зроблено примітки про наявність школи. Не згадано її і в церковних шематизмах 1831, 1833, 1835 р. Описуючи історію етатичної однокласної школи в Попелях, слід звернути увагу і на організацію та зміст навчання у таких школах загалом. Після шкільних реформ 1860-1870-х р. тривалість навчання в етатичних школах охоплювала шестирічний термін. Після захоплення нашого краю польськими військами у травні-липні 1919 р. розвиток шкільництва у Попелях визначався польською національною та освітньою політикою. Керівник школи Яків Луців пішов на емеритуру й доживав віку у Попелях (похований на кладовищі біля нижньої церкви). Новим керівником школи став Костянтин Мацюк, який до того працював у школі села Воля Якубова й брав активну участь у діяльності товариства Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів. 

Одразу після реформи у Східній Галичині розгорнулася зініційована ОУН широка плебісцитна акція за україномовну школу. У Попелях місцеві українці також не залишилися осторонь цих подій і спробували відновити навчання украінською мовою в школі. За ініціативою попелівчанина Володимира Ільківа 22 грудня 1932 р. батьки внесли до повітового інспекторату У Дрогобичі 322 декларацій за 322 дітей шкільного віку з домаганням української мови навчання 48. Звісно ж польська меншість також активізувалася i подала 16 декларацій за 28 дітей. У вересні 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Незабаром західно-українські землі були окуповані більшовицькими військами та інкорпоровані до складу СРСР.

На приєднаних територіях розпочалася масштабна радянізація суспільного життя, яка, звісно, охопила й освітню сферу. 3 січня 1940 р. запроваджувалася нова, радянська структура освіти. Тож Попелівська школа була перетворена у семирічну неповну середню школу. У роки нацистської окупації (1941- 1944) Попелі, разом з селами Дережичі, Ясениця Сільна, Монастир Дережицький, Модричі, увійшли до Дережицької громади. 3 1 жовтня 1941 р. у Попелях почала працювати 7-класна початкова школа6. Керівником школи у цей час був Василь Білінський, народився 1 cічня 1893 р. у с. Криниця на Дрогобиччині, який мав 12 років педагогічного стажу. 

Зміст навчання у початкових школах в роки німецької окупації визначали такі предмети шкільної програми: релігія (викладалася священиками), українська (для українських шкіл) або польська (для польських шкіл) мови, німецька мова, рідний край, природа, рахунки і геометрія, рисунки, практичні заняття, спів, жіночі роботи. Тижневий навчальний час початкової школи не поступався розподілу годин у радянській школі. Для прикладу, в 4 класі української народної школи на тиждень припадало уроків: релігії -1, української мови-6, німецької мови-5, науки про рідний край-2, каліграфії-1, природи-4, рахунків і геометрії-5, рисунків-1, співів- 1, руханки-1. Усього-27 год. (у 4 класі радянської початкової школи-26 год./ тижд.). За вказівкою окупаційних властей, зі шкіл цілковито усунуто предмети "патріотичного характеру": історія, географія, література". 

У Попелях тривалий час діяла неповна середня школа, згодом ї було реорганізовано в заклад середньої освіти. У 1999 р. збудовано нове шкільне приміщення на 480 місць зі спортивним залом (площа 500 кв.м.). Школу обладнано сучасними кабінетами, комп'ютерним класом, у ній діє центр іноземних мов. 3 допомогою учнів школи озеленено більше 2 га прилеглої території, висаджено понад 420 дерев. Директором школи працює Олег Iгорович Марків. У навчально-виховному комплексі, який обєднує школу і дошкілля, працює 34 вчителі, вихователі та інші працівники, навчається 308 учнів у 16 класах.

 

ГРОМАДСЬКО-КУЛЬТУРНЕ ЖИТТЯ СЕЛА

Наприкінці 1898 р. читальня Просвіти у Попелях втратила своє приміщення (Володимир Андруxів змушений був забрати хатину для власного помешкання). Тож постала загроза навіть закриття читальні. Виділ читальні на чолі з о. М.Ясеницьким 13 листопада 1898 р. звернувся до Товариства Просвіти у Льовові за допомогою, запевняючи, що має намір побудувати хату для читальні. Щоправда, постало питання земельної ділянки, яка коштувала доволі дорого (через близькість з нафтоносним Бориславом). За 1930 р. число членів читальні зросло до 176 оcіб (чоловіків 109, жінок 67). Членські внески становили 2 зл. на pік. На початок наступного року ці кошти заборгували 52 члени читальні. Упродовж 1931 р. кількість членів зросла ненабага той становила на початку наступного року 180 осіб (чоловіків 130, жінок 50). Членські внески на той час зменшили до 1 зл. на рік. Попри це з 90 % членів боргували сплату членських внесків, і, як зазначено у звіті читальні.

У 1934 р. до бібліотеки придбали всього 7 книжок за 17 зл. 70 гр. і знову жу книгарні львівської Просвіти. Оправлених книжок на той час налічувалося 154, неоправлених-147. Зміст книг: красне письменство науково-популярний-94, господарський-28, дитячі-12, річників журналів-3, декілька річників часописів Новий Час, Перемога, Батьківщина, разом 337 томів. Разом 13 театральним гуртком при Попелівській читальні Просвіти успішно діяв хор. За словами О. Степового, диригентом хору спочатку був Кость Мацюк (управитель школи), а пізніше-Михайло Хомутник, що аж до Другої світової війни працював із посвятою. З кінця 1920-х років при читальні Просвіти діяла й жіноча секція, жіночий гурток, курс для жіноцтва. Певний час саме при читальні Просвіти у Попелях діяв сезонний дитячий садок. На початку 1920-х р. у Попелях було сформовано осередок Товариства "Сокіл", який спочатку діяв під проводом ідейного старшого за віком селянина С. Тереляка, а опісля-М. Горнакевича. Осередок проводив фізкультурну роботу. 

Діяла в селі і кредитна кооператива, побудована за принципом системи Райфайзена, інша назва такого типу кредитних кооператив-Каса Стефчика. Вона, зокрема, постійно згадується в документах Попелівської читальні Просвіти від 1931 р. Тож громадсько-культурне життя Попелів 1920- 1930-х рр. характеризувалося інтенсивністю, масовістю, розмаїттям організаційних форм і напрямів діяльності. Національно-патріотична активність мешканців села не пройшла повз увагу польських силовиків. У вересні 1939 р., коли почалася Друга світова війна, польські загони вдавалися до репресій. Під час радянської окупації 1939- 1941 рp. українське громадсько-культурне життя Попелів завмерло. Часткове піднесення відбулося в роки нацистської окупації. У той час в Попелях відновилася читальня Просвіти. На початку 1942 р., з огляду на тиск німецьких властей, Товариство Просвіта було реорганізовано в Українське освітне товариство, осередок якого діяв і в Попелях. При ньому відновився і аматорський театральний гурток. 

 

ЦЕРКОВНО-РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ ПОПЕЛІВСЬКОЇ ПАРАФІЇ

 Iснуюча дерев'яна церква збудована у першій половині XVII ст. і дійшла до теперішнього часу майже без змін. Храм перебував під патронатом місцевого шляхетського роду Попелів, який його фундував (побудував) та обдарував. Однак, ще у 1743 р. візитаторам не вдалося встановити точної дати побудови даного храму. У згаданий рік парох посідав одну чверть лану. На цей же час надходження до церковної скарбниці нараховувало 24 флорини, а чисельність парафіян становила 104 особи. Мiсцеві парафіяни були убогими.

У досить фрагментарному протоколі візитації за 1743 р. не відзначено персональних даних пароха. На 1764 р. парохом ціеї церкви був о. Григорій Фризинський (здобув теологічні студії руською та польською мовами), котрий урядував до 1797 р., коли відбулося приєднання храму до парафії Попелів Долішніх. Він сам посідав церковний грунт на чотири загони, які давно надав пан Прокіп Попель, староста Тучапський. Мав двох синів: Стефана 13 р., якого відправив на навчання до Самбірської школи та Якуба 7 років, який навчався руської граматики вдома. Парох ще отримав чверть лану на 10 загонів, на яких стояла сама церква, від межі Ясеницької аж до межі Бориславської вздовж.

Храм Попелів Долішніх. Візитаційний опис. 1743 р. Дерев яна церква посідала шляхетське право патронату, оскільки збудована у 1690 р. за кошти шляхтича Олександра Копистинського, який також подарував для попівства одну чверть лану. На 1743 р. чисельність парафіян становила 40 ocіб. На жаль, у протоколі візитації парафіяльного храму за 1743 р. не вказано ім'я місцевого пароха. Із вересня 1797 р. обидві парафії Попелів Горішніх та Долішніx об'єднано в одну спільноту внаслідок оптимізації церковнoi інфраструктури. Адже саме із цього часу у записах спільних метричних книг фігуру єтільки один парох-о. Станіслав Бандурський. Задовго до об' єднання, станом на 1785р., разом у двох парафіях, загальною площею 25,51 м, нараховувалося 560 греко-католиків, 40 римо-католиків та 25 юдеїв.

 Перемишльський греко-католицький владика Михайло Левицький у 1816 р. провів канонічну візитацію Дрогобицького деканату, до якого належала попелівська парафія. В цей час адміністратором парафії був о. Дмитро Коссакевич, який посідав матірний храм у Попелях Долішніх, до якого прилучено дочірні церкви Попелів Горішніх, Борислава (Вознесіння Господнього) та Мразниці (Успіння Пресвятої Богородиці). Остання до цього часу мала свого пароха, однак, після переведення його до Тустанович, була приеднана до матірного храму Попелів Долішніх. При всіх цих церквах був тільки один дяк, який виявляв посередні здібності.

У Попелях Горішніх діяв храм під титулом Покрови Пресвятої Богородиці із ялинового дерева на дубових підвалинах. Церква була поділена відповідно до східного обряду на три частини та оздоблена довкола піддашшям. Колись церква була трьохбанною, але через занедбання втратила первісний вигляд: дах переобладнано під гребінь, а старі ганки розібрано. У Попелях Долішніх на 1843 р. діяв дерев'яний храм під титулом Введення в храм Пресвятої Богородиці, який побудовано у 1835 р. на місці старого, що у 1832 р. згорів. Стояв на підмурівку, із тесаного дерева, під гонтом. Поділений на дві частини. Освітлений через великі вікна. Оснащений із головного входу подвійними дверима та добрим замком. Другий вхід через захристя оснащений міцними дверима із замком. Над головними дверима знаходиться дашок. Ціла будівля у доброму стані та досить зручна для розміщення згромадження. Обведена довкола парканом.

Станом на 1843 р. до попелівської парафії належало 1799 віруючих (1429 із Попелів Долішніх, 370 із Попелів Горішніх). Не спостерігалося публічного згіршення серед парафіян через дикі подружжя (без церковного шлюбу), розлучення, відкриту ненависть, виступи проти монархічного права, не шанування свят, перешкоди для відправлення богослужінь чи iх відвідування. Не спостерігалося вилучення парафіян із юрисдикції пароха. Душпастир не зловживає владою. В урядників та стаpійшин у поведінці помітна моральність. У реента помітні уважність, здатність до послуг та задовільний голос. Церковні провізори відзначаються доброю моральністю та гідністю. Паламар відзначається набожністю. Молодь, яка зобов'язана проходити катехизацію, нараховує 574 особи. Проте, на християнську науку ходить біля 200 оcіб, але ніхто із н ходить регулярно. Поступ у катехизації досить добрий

 

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНІ ЗМАГАННЯ 1920-1950-х рр.

 Після поразки української визвольної революції 1917-1921 pp. українські землі були розділені та увійшли до складу Польщі, Румунії, СРСР i Чехословаччини. Зокрема, Східна Галичина опинилася під окупацією Польщі, яка принесла національний та соціальний гніт у всі сфери життя. Національно-політичне становище українців суттево погіршилося, розпочалися арешти та переслідування українських націоналістів. Колонізаторська політика держави полягала також у постійному збільшенні представництва поляків ослабити український рух. Робітника-українця витискали навіть з Бориславського нафтового промислу, українську інтелігенцію змущували присягати на вірність і лояльність польській державі. Натомість тих, хто супротивився такій політиці-звільняли з державних посад на корінні польські землі. 

 У 1930 р. була проведена акція, коли патріотично налаштована молодь у приміщенні школи знищила державний герб та портрети польських державних діячів. Виконавців так і не було знайдено, хоча поліція заарештувала багато юнаків. Пацифікаційна політика польської адміністрації зачепила й село Попелі. Восени 1930 р. відділ польської кінноти приїхав пацифікувати та придушити спротив націоналістично налаштованих мешканців села. Молодшим та багатьом зі старших пощастило втекти з села. До приміщень читальні озвірілі вояки стягнули та важко побили понад десяток чоловіків. Окрім цього, вони понищили бібліотеку читальні, спортивне приладдя, театральний інвентар та й саме приміщення. Однак придушити національно-патріотичного духу мешканців села не вдалося.

Станом на 1 листопада 1945 р. у районі cіл Опака, Нагуєвичі, Попелі, Ясениця-Сільна, Унятичі, Медвежа діяла боївка (21 особа) на чолі з Михайлом Дідиком-"Cірим". За ліквідацію цієї групи були закріплені дільничний уповноважений, лейтенант міліції Мороз, ст. оперуповноважений РО НКДБ, лейтенант Дундуков і П'ять партійних працівників та оперативна група чисельністю 50 військовиків 52 армії.  Під час операції "Захід" 21 жовтня 1947 р. із с. Попелі було виселено 15 родин, 63 особи, з них 18 чоловіків, 45 жінок та дітей 10. Серед них: Iван Блашків, Iван Винар, Марія Говіщак, Катерина Голобутовська, Олекса Голобутовський, Дучевич, Юрій Залокоцький, Iванчук, Андрій Ільків, Ганна Ільків, Катерина Кунців, Володимир Курик, Лабанець, Феодосія Лисик, Михайло Лесюк, Магур, Григорій Писарський, Іван Попель, Степан Попель, Степан Сеньків, Ярослав Стельмах, Марія Чудяк, Степан Яворський та ін. 

 Під час радянізації західноукрaїнського регіону радянська адміністрація активно порушувала так звану соціалістичну законність (до цього зараховували використання заборонених методів ведення слідства, самовільні pозстріли та вбивства, пограбування, вилучення і присвоення майна, ганебні поводження, побиття, гвалтування, хабарництво, самогубства, перестрілки між працівниками репресивно-каральної системи, поранення, тортури тощо). Одним із визначних уродженців села Попелі є Володимир Костишин-"Орленко", "Орлович", народився 1921 р. Разом із В. Лабанцівим таємно перейшов річку Сян восени 1939 р. на окуповану німцями територію Польщі. У м. Краків 1941 р. пройшов старшинський вишкіл. Відтак потрапив у легіон "Нахтігаль". Перейшовши у підпілля, став сотенним УНС с. Недільна. Загинув 30 листопада 1943 р. біля с. Недільна Старосамбірського району Львівської області в бою із німецькими окупантами.

Його наречена, Дарія Чудяк, у 1945 р. була засуджена на 10 років виправно-трудових таборів. Сучасні мешканці села Попелі віддають належне своїм пращурам, які поклали життя на вівтар боротьби за здобуття УССД. Вшановуючи іх подвиг, у 2004 р. побудували за кошти місцевої громади пам ятник "Борцям за волю та незалежність України". Пам' ятник освятили за тиждень до президентських виборів 24 жовтня 2004 р. Перед спорудженням пам' ятника було створено оргкомітет по будівництву, який провів конкурс на кращий проект пам'ятника героям. Проєкт переможця підтримали всі члени оргкомітету. Саме тому цей пам'ятник став справжньою окрасою села.

Соціальне становище села Попелі
Безпосередня близькість села Попелі до міста Борислава погано позначилась на соціально-економічному розвитку села. Попелі були постачальником робочої сили для промислового Борислава. Жодних промислових підприємств, закладів громадського харчування в селі не було. Землі села належали колгоспу, центральна садиба якого була в Нагуєвичах. На полях вирощували переважно багаторічні трави та злакові для сінажів, оскільки колгоспи спеціалізувалися на тваринництві. Допоміжна культура — картопля.
 
Також на території села знаходилось господарство на базі приватного господарства часів, коли село перебувало під польськими правителями, а потім німецькими окупантами. У цьому господарстві вирощували всі овочі, потрібні для нормального функціонування громадського харчування міста Борислава. Пізніше це господарство зробили підшефним Стрийського технікуму механізації сільського господарства. Утримували там велику рогату худобу та коней. З часом дане сільськогосподарське підприємство передали Дережицькій птахофабриці і почали вирощувати гусей, а після банкрутства птахофабрики птицю забрали, а будівлі залишились порожніми. На території села знаходилися пташники Дрогобицької інкубаторної станції, де вирощували курей продуктивного періоду, що несли яйця, а потім їх вирубували і продавали на м'ясо. У наш час також приміщення інкубаторної станції постують.
 
У 1970-ті роки на землях села було пробурено свердловини для визначення якості і кількості запасів мінеральних вод. Але хоча і виявилось, що є мінеральна вода лікувальна за складом як Моршинська, але до промислового виробництва не приступили з тієї причини, що дана вода у своєму складі має солі більше допустимої норми. А також у селі відкрито великі поклади кухонної солі. Напевне, з цієї причини мінеральні води містять такий великий вміст солей. До недавнього часу зі свердловин, що знаходяться за селом по дорозі до Дережич, брали соляну ропу і перекачували по трубопроводах у Дрогобич на сільзавод.

Джерело: "Дрогобиччина- земля Івана Франка".  Омелян Степовий.

Джерело: "Нариси з історії села Попелі" Тарас Біликівський

 

Hosting Ukraine