Монастир Летнянський-мальовничий присілок, південиий бічний "рукав" села Летні, будинки якого потопають у зелені, бо оточені з двох боків лісами. Присілок простягнувся від річки Летнянки рівною дорогою довжиною 2 км. Далі на захід, через ліс, межує з Нижніми Гаями, а на схід - зі Стриєм. 3 північного боку цієї дороги поселення обіймає старий дубовий ліс. Одна частина цього лісу називається Галів, а інша-Парцелі, бо кожен мешканець села мав там свою частку, тобто парцелю, на якій висаджував дубові та хвойні дерева. До Монастиря Летнянського прилягають великі ліси, і, на так званому Роздоріжжі, недалеко р. Летнянки, видно збережені вали, а ще далі-ряд курганів-могил. У цих лісах УПА мала важливі точки опору й постачання. Найдавніші вістки про василіанські монастирі на Дрогобиччині трактуються в грамотах князя Льва Даниловича 1264-1301.

Присілок у Летні називають Монастир, бо тут колись існував чоловічий монастир, який у 1648 р. зруйнували козаки, пізніше відновлений, а 31 грудня 1774 р. заборонений цісарським декретом. Перша згадка про стареньку дерев'яну церкву Благовіщення Божої Матері в Монастирі та другу маленьку дерев'яну на Горбку-Св. вмч. Євстахія, яка побудована на стику сіл Летні та Меденич, датується 1507 р. Більш детальної інформації про ці церкви не виявлено. Відомо, що деякі церкви й села були знищені в 1626 р. під час зимового польськотатарської орди в Перемиську землю. Внаслідок цього походу ходу були спустошені-розорені такі села, як Кавсько, Нижні Гаї, Верхні Гаї, Доброгостів, Улично та інші. Iмовірно, що це поселення теж було зруйновано, оскільки було розташоване між цими селами. Тож не могли вороги його обминути, щоб пройти з Гаїв у Кавсько! Конкретної дати заснування монастиря не вдалося встановити через брак документальних свідчень. Проте відомо, що він був спустошений під час правління Владислава IV, який надав йому привілей для відбудови. Ці факти польська офіційна історіографія-др. пол. XIX ст. приписувала подіям 1648 р.

До нашого часу дійшла копія 1741 року привілею Яна Казимира-від 1683 р., який був наданий Летнянському монастирю. Він підтверджує факти його руйнування козаками за Владислава IV, проте не вказуе конкретного часу подій. Цей привілей був спрямований на розбудову монастиря під титулом Преображення Господнього. Монастир був розташований над потічком, званим Парканним. Польський король Ян Казимир підтвердив прохання про зміну ігуменів. Замість настоятеля Йосифа Білецького, який через старість та слабке здоров'я не міг впоратися із управлінням монастирем, було призначено побожного отця Тараса Заячковського. За монастирем закріплювалися всі маєтності та права-привілеї, набуті протягом усього існування: сіножаті в Рівному, пасіка, два стави, вільне випасання худоби та вирубування дерев у летнянських лісах. Дозволено було також передавати в оренду монастирські землеволодіння, але без збирання будь-яких чиншів чи данини. Цей чернечий осідок був переданий під юрисдикцію перемишльського владики, перед яким ставилися вимоги дотримуватися передусім королівських та церковних прав-розпоряджень. 

У 1741 р. до Летнянського монастиря ЧСВВ приєднано Стрийський монастир ЧСВВ з огляду на поганий стан монастирської церкви Зішестя Святого Духа. А ліквідував Стрийський монастир генеральний вікарій ЧСВВ провінції Покрови Пресвятої Богородиці в Польщі. Летнянський монастир на той період був одним із найбільших та найбагатших монастирів на теренах Дрогобиччини. Найбільш повний опис монастирської церкви, резиденції та господарського двору є у візитаційному описі за 1763 р. Уже станом на 1763 р. монастир посідав статус резиденції Лішнянського монастиря. Візитація дає змогу на основі докладного опису визначити географічне розташування монастиря, приміщення якого не збереглися до нашого часу. Докладна географічна прив'язка уможливлює локалізувати місце розташування монастиря. 

Усередині церкви містився Деiсус-іконостас незвичайного малювання по сріблі, лазурований. У вівтарі великий образ Пресвятої Діви Марії разом із образом Св. Спасителя. Ліворуч при стіні містився бічний вівтар для прославлення Пречистої Діви Маpії з балясами. Для відправлення богослужінь використовувалися два оновлені антимінси, які розміщувалися на двох вівтарях-великому та бічному. Резиденція-помешкання ченців охоплювала дві дерев'яні хатинки, які побудовані в західному куті монастирського подвір я навпоперек в одному зрубі, накриті наполовину соломою та гонтом. В одній, на південь від ставка, є дві келії, де проживали монахи. Цей будинок-вишуканої роботи, розмальований. Друга хатинка розміщена навпроти іншої келії, яка зрушилася з фундаменту. 

Наприкінці XVIIII ст. на Дрогобиччині існувало тільки три монастирі: Дережичі, Лішня, Летня. 1840 р. - 67 парафіян, 1859 р. - 55 парафіян, 1879 р. - 120 парафіян. У 2020 р. в присілку Монастир налічувалося 44 житлові будинки, із них 14 стояли пусткою, а по селу-100. Навколо монастиря побудували хати селяни, які працювали в його господарстві. Деякі його будівлі простояли до початку Другої світової війни. Трошки нижче від теперішньої каплички-фігури, неподалік потічка, колись стояла маленька церква, у якій молилися монахи. Згодом вона згоріла через людську необережність від свічки, що впала.

 

                                                                        ШКОЛА ТА ЯСЛА

 У Монастирі за часів Австро-Угорщини існувала 4-річна школа. Учителі вчили дітей українською мовою. Учив польською та українською мовами поляк Болек Ляхович. Урок починався з молитви. А дружина Болєка вчила в іншому приміщенні, через дорогу. Це був великий будинок батьків СередякОльги, половину якого пізніше конфіскувала радянська влада під школу. Ляховичка була дуже доброю людиною, але дітей своїх не мала. У 1939 р., на самий Великдень, коли прийшли перші рускі, то вчителя Ляховича й священника Саля забрали в Меденицьку тюрму, а пізніше і брата Ольги Євстахівни-Івана. Вони вже додому не повернулися-виселили в Сибір. А Ляховичка втекла до Польщі. У 1940 р. школа, де навчав Болєк Ляхович, згоріла. Там стояла стирта льону, діти бавились на подвірї й ненароком підпалили. Учнів перевели в школу, в одне із приміщень артілі Бондар. 

Колгоспне управління в 1940 р. конфісковувало не тільки землі в куркулів, але й житлові будинки. Так у Евстахія Радловського, забрали половину будинку пiд школу, а пізніше там зробили сезонні колгоспні дитячі ясла. Господиня тої хати, Юстина Радловська, була кухарем. Другі ясла містилися в житловому будинку Степана Зубрицького - тепер вул. Б. Хмельницького). Сім'я Зубрицьких була заможна. Місцева влада конфіскувала в них стодолу, стайню, у яку загнала відібрану в людей худобу. Господарі були обурені, противились, не хотіли віддавати нажитого пяжкою працею майна і за це їх виселили в Сибір. А в їхній хаті влаштували колгоспні ясла. Жінок-породіль змушували туди віддавати грудних дітей, а їх заставляли працювати в колгоспі. Хто відмовлявся, у того забирали земельну ділянку. То була нелюдська каторга, злидні.

 

Джерело: Надія Козар  "Летня, Благословенна Богом"