Снятинка

Село Снятинка чисто українське, тільки сам фільварок графині Марії Тарнавської мав кілька родин, своєї служби, поляків. Директором місцевої школи був українець Іван романяк, який помимо урядового тиску, таки мав великий впливна мешканців села, а зокрема багато праці вкладав у виховання своїх учнів.

Колись Читальня Просвіти мала гарний і вигідний дім із великою світлицею і сценою та досить чисельною бібліотекою, успішно проводила поширювання культури й освіти серед населення. Мала живий зв`язок з Філією Просвіти в Дрогобичі. Тут була приміщена також кооперативна крамниця і всі інші культурно-освітні і господарські товариства.

Щойно десь в 1930 роках дідичка частину своєї землі розпарцелювала для спроваджених польських родин зі заходу і хоча вони жили далеко від села, на своїй колонії, то все таки приналежність до тої самої громади вносила певне замішання та викликала тертя і боротьбу.

Зі села вийшло кілька інтелігентів, а саме: Іван Хлонь студіював філософію у львівському університеті, захопився комуністичною ідеєю; в часі першої окупації комуністами 1939 р. західно-українських земель арештований і замордований. Володимир мартин, абсольвент гімназійний, своїми ідеологічними поглядами схилявся більш у сторону комунізму і тому не мав впливу на жителів і молодь села. Олесь Франків, абсольвент гімназії "Рідної Школи" в Дрогобичі, дуже надійний і відданий,  суспільно-освітній працівник, помер передчасно у 1927 році.

В селі була дерев`яна церква, збудована у 1867 р.

 ДЕЩИЦЯ ІСТОРІЇ

Господарство Тарнавських було зразковим для всіх навколишніх сіл. Добротний кам'яний палац потопав у тутешньому дендропарку. Tінисті алеї, впорядкований фільварок, блакитні плеса ставків, окультурений ліс, мисливські угіддя, господарські будівлі, вимощена дорога - все свідчило про вишуканий смак та бережливості ставлення «патрона» села до довкілля. Останній зі снятинських графів Станіслав Тарновський вважався не тільки добрим господарником, але й великим любителем старовини, мистецтва, пристрасним книголюбом. В його маєтку часто відпочивали відомі діячі польської культури. Протягом 1860-х років тут кілька разів гостював талановитий польський художник Артур Гроттер і написав декілька картин. Відвідував Тарновських і Ян Матейко, який виконав портрет графа. Бажаними були в мастку художники Артур Готліб, товариш Івана Франка по навчанню в Дрогобицькій гімназії, та Юлій Коссак (чий батько був з Дрогобича).

У різний час село відвідували Iван Франко, видатна співачка Соломія Крушсльницька, рідна сестра якої Марія Дроздовська певний час мешкала в Дрогобичі і часто гостювала в тутешнього вчителя Івана Романяка. 3 приходом совстських військ у 1939 р. нова влада заснувала у фільварку перший показовий колгосп на Дрогобиччині. Після німецько-советської війни в маєтку Тарновських квартирувала спеціальна військова частина для боротьби з ОУН-УПА, після чого до 1959р. містився дитячий будинок. Надалі приміщения передали Снятинській основній школі. Всі надбання родини графів Тарновських у часи комуністичного режиму розграбували або знищили. 

Безслідно зникла цінна родинна бібліотека, а пам'ятка культури паркового мистецтва дендропарк, як і панський сад, піпли на опалення військової частини. Нині збереглись лише окремі дерева, а рештки панського палацу нагадують про його колишню Велич і славу.

СЕЛО В НЕДАЛЕКОМУ МИНУЛОМУ

Снятинка поділяється на Горітній і Доліпній кінець і Кут. Селом протікав невеличкий Чорний Потік, який під час повені завдавав селянам багато шкоди. В Долішньому кінці знаходився вже згаданий панський фільварок граб'янки графині Марії Тарновськоoї, де працювали багато селян. Частина їх наймалася в Дрогобичі, дехто-у відомого будівничого Миколи Чаповського, який зводив хати, школи і мости по всіх довколипніх селах. В селі не бракувало своїх ремісників. Серед них столяри Микола Стефанків, Петро Бунь і Василь Сабат, шевці Курдинович, його сини Мар'ян і Володимир, також Михайло i Володимир Мартин, Василь i Володимир Молодецькі, кравц Губицький із синами, Михайло Викрикач, Микола Iльницький i Осип Турик, стельмахи Василь Косикі Павло Стефанків, ткачі Антін Нижник, Василь Нижник (німий), Олекса Свірняк, муляри Осип і Дмитро Мартини.

Iснували дві олійниці-у Василя Турика і Костя Клима, які займалися й пасічництвом. Серед заможних господарів доцільно назвати Дмитра Калічака, Миколу Берсзу, Миколу Хлоня, Миколу Стеця, Василя Сабата а також Стефанківа, Франківа, Войтанівського та Бунів. Решгта були дрібними землевласниками. Три молочарі-жиди, скуповували за безцінь молоко, і два відкрили споживчі крамниці. Микола Турик також мав крамницю. Аби конкурувати з жидами, він у 1928р. разом 3 іншими господарями заснували свою споживчу кооперативу. У видолинку стояла дерев'яна церква св. Миколая, збудована у 1867 році.

Впродовж багатьох років священиком служив о.Микола Іванусів, але активністю в громадському житті він не відзначався. Також у селі проживали два поляки, які ходили до Снятинської церкви. Граб'янка Марія Тарновська розпарцелювала частину своїх грунтів на полі Хомицькому, і там oсіли до десятка мазурів-колоністів. Проте школу в селі вони не змогли перетворити на польську. Колоністи мусили посилати своїх дітей до сусіднього Старого Села. Кілька хлопців-українців з Вацевичів і Старого Села ходили до школи.

У Снятинці, аби краще вивчити українську мову та історію. До 1939 р. в селі активно працювали осередки товариства: «Просвіта», «Сільського господаря», «Рідної школи», кооперативи «Будучність» з філіею в Долішньому кінці, Позичкової каси «Райфазенка», руханкового товариства «Сокіл»" і страхового товариства «Дністер». Багато обдарованих юнаків і юнок Снятинки закінчили гімназії, а деякі здобули випу освіту. Це здібний спортовсць Iлько Калічак, Іван Сарак, Іван Хлонь, Володимир Мартин, Олесь Франків, Ярослав Романяк, Мирослав Лепак, Федь Клим та дочка Сеня Кліща Ганна Кліщ, яка перебувала в Стрию, де працювала. Товариство «Сокіл» організувало перші фестини, на які масово прибула молодь із сусідніх сіл, бо на ньому вигравала «дута оркестра» з сіл Уличного і Доброгостова.

При «Сільському господарі» було багато сільськогосподарських знарядь праці, яке селяни випозичали за малу плату. При «Кружку Рідної школи» кілька років підряд діяв дитячий садок. Його провадила молода вчителька з Лішні панна Катерина Сов'як. Вона доклала багато зусиль до виховання малечі, проводила різні «пописи» та імпрези. При кружку «Рідна школа» існувала гарна бібліотека, що передплачувала часописи: «Дло», «Народна Справа», «Час», «Неділя»; для дітей - «Дзвінок». Читали в селі й підпільну газсту «Сурма». Культурно-просвітницьким життям опікувався директор школи Іван Романяк. Після того, як польськi власті його позбулися, громадське й культурне жиггя села погіршилося, бо на його місце прибув поляк Дунець, який «у все пхав свого носа» і доносив у поліцію. Колоністів з Хомицького комуно-російські окупанти вивезли в Сибір, як і усю родину Івана Хлоня. На місці фільварку Тарновських було засновано колгосп, а в хаті 1вана Хлоня розмістили колгоспну канцелярію.

ШКОЛА "ДЯКІВКА"

До розвитку освіти дуже причинилася церква. Варто нагадати, по при храмах у давнину існували церковно- приходські школи, відомі як «дяківки». Коли така школа появилася в Снятинці, не вдалося з'ясувати. Першу згадку про школу знаходимо у відомостях про польського художника Артура Гротгера, який в 1860р. на запрошення дідича Снятинки Станіслава Тарновського відвідав село, в нього відпочивав і змалював стареньку сільську «шкілку». Отож школа була!

Протягом тривалого часу в Снятинці дяковчителем працював Ілля Микитин. Хто ж він, цей сільський подвижник? Народився Ілля Микитин 21 вересня 1853р. в с. Коровниках недалско Перемишля, у сім'ї простого хлібороба Семена Микити. Батько доклав багато зусиль, аби син вибився в люди. Яку освіту той здобув, невідомо. Але відомо, що в 1882 р. він прибув у Снятинку як дяковчитель. На самому початку навчав дiтей по хатах, бо не було приміщення. Мабугь, стара «шкілка» вже на той час не існувала. Учнями були діти переважно cільської «сметанки», тобто тих, хто міг оплачувати навчання.

3 часом дякові вдалося винаймити стару халупину на одну кімнату і влаштувати там «дяківку». В 1887р. дяк навчав десять хлопців віком від 10 до 17 років. Діти навчалися один рік, аби лише оволодіти азбукою. Правда, тоді й це було великим досягненням! Про Іллю Микитина збереглися ще деякі факти. Зокрема, в метричній книзі ресстрації пилюбів с такий запис: "В 1898р. Iлля Микитин, півець церковний в Снятинці, вдовець літ ", обряду руського, вінчався в костелі на Елисаветі, вдовиці літ 31 по Михайлі Чистоховськім, доньці Петра Веселовського, коваля у Вацевичах».

Саме Ілля Микитин доклав багато зусиль, аби вивести село з темряви безграмотності і піднести pівень освітченості селян. Він був тим першопрохідцем, якому в селі доводилося засівати зернами освіти ще ніким не орану ниву. Дяковчителем він працював, до 1900р., коли в селі Відкрилась державна народна школа. До самої смерті він одночасно виконував обов'язки сільського дяка, брав активну участь у громадському житті села, в організацї та роботі cільської «Просвіти». Як видно зі скромної діяльності цього простого сільського діяча, народ ніколи не забуває того, що зробила людина для загального добра.

ПЕРШИЙ ДИРЕКТОР ШКОЛИ

 Протягом тривалого часу в Снятинській школі працював учителем і директором школи Іван Романяк, син Михайла Романяка і Антоніни з Романовських, дрогобицьких міщан. Народився Іван Романяк 10 червня 1881 року в Дрогобичі. Після закінчення школи на Зварицькому передмісті вступив до Самбірської вчительської ссмінарії і закінчив у 1900р. Відтак працював першим директором Снятинсыкої школи. В 1904 р. одружився з Магдалиною Яхно, батько якої священиком у с. Стороні. Молодий вчитель відзначався великою працьовитістю і брав дуже активну участь у громадсько-культурному житі села як член церковного комітету, сільської «Просвіти», керівник і учасник драматичного гуртка. Доклав багато зусиль для будівництва нової школи (там зараз сільський клуб).

За його ініціативою в соті роковини з дня народження Т. Шевченка посадили два «Тарасові дуби». Був організатором спорудження в 1919 р. будинку для «Просвіти». Проживав у приміщенні школи. Мав найбільшу в селі пасіку кількістю до ста вуликів. Поза програмою викладав у школі як необов'язкові предмети пасічництво і садівництво. Практичні заняття проводив у шкільному саду і на власній пасіці. Завдяки йому в селі прижилися багато гарних сортів фруктових дерев і ягідних кущів. Чи не найпершпий у Дрогобицькому повіті він почав вирощувати помідори, чим привернув увагу панського Двору і, зокрема, графині Марії Тарновської, яка запросила досвідчених у тій справі болгарів. У Снятинці він організува касу «Райфайзенку», кооперативу «Довіра». Особливо активно працював у часи 3УНР. Це стало приводом до переслідування иого польською владою. 

У Дрогобичі на вулиці Св. Iвана І.Романяк мав два гарні будинки, де мешкали квартиранти. Зокрема, один (зараз номер 53 на вул.М. Тарнавського) довгий час винаймала відома громадська діячка та співачка Марія Дроздовська рідна сестра Соломії Крушельницької. Коли Соломія в 1928 р. провідувала свою сестру, то на запрошення Івана Романяка обидві гостовали в будинку школи в Снятинці. Відпрацювавши в селі більше 30 років, I. Романяк під тиском польських властей покинув село. Продавши в Дрогобичі свої будинки, він наприкінці 1930-х років купив у селі Жулині на Стрийщині фільварок і там учителював. Після війни переїхав у с. Опарі, працював на посаді вчителя молодших класів у с. Довгому. Але й тут сов'єтська влада його переслідувала, адже «великому націоналістові і великому куркулеві» ніде не знаходилось місця. Помер I. Романяк наприкінці січня 1967 р. в с. Опарах. Похований на цвинтарі на вул. І Франка в Дрогобичі.

ВІДРОДЖЕНА СВЯТИНЯ

 Нелегкий тягар випав на долю Снятинської церкви. Згідно з переказами, стара дерев'яна церковця стояла на горбочку в центрі села, при самісінькій дорозі (зараз на тому місці стоїть хата Люби Зайшлої). Приблизно в 1865 р. згоріла. Таке лихо громада села розцінила як поганий знак. На щастя, багато старих образів, книг, церковного майна люди врятували. Вцілілий три церковні дзвони серед них і найстаріший, з 1682 р., бо дзвіниці пожежа не зачепила. Згодом її перенесли біля новозбудованої церкви. Після такого нещастя село згуртувало всі сили на будівництво нової. В 1867 р. на пожертви парафіян було зведено нову дерев'яну церкву св. Чудотворця Миколая.

На півперечному сволоці, над іконостасом кириличними буквами викарбувані прізвища будівничих. Церковний інвентар за 1930 р. цей текст подає так: «Храм зведено за ерея Йосипа Погорецького, за провізорів Михайла Кліща і Федя Метріша, завідателів Михайла Буня, Юрка Ємеця, Федя Лепака, Івана Клима». За твердженнями старожилів, церкву збудовано на місці старого цвинтаря, а увесь будівельний матеріал безкоптовно дав дідич села граб'я Станіслав Тарновський. 3 архітектурного погляду храм є тридільним, класичним для українських дерев'яних церков, має три куполи і включас бабинець, який у Снятинці називають «крухта», наву і вівтарну частини. Над навою посаджено великий центральний купол. Нова святиня вимагала обнов. Кожного року люди села вносили до церкви цінпі пожертви. 

Пережила церква різні лихоліття. Під час Першої світової війни австрійці забрали два дзвони, під час Другої світової війни німці забрали решту, але найстаріший громада все ж таки зберегла. Та найбільші випробування чекали попереду. Комуно-російський режим взявся за церкву серйозно. Остання Служба Божа відбулася в 1959 р., коли старенького священика М. Іванусіва як «запеклого уніата і націоналіста» відсторонили від справ, а в 1961 р. церкву закрили, Вацевицьку парохію поділили. Снятинка зі Старим Селом передано лішнянській парохії, де правив о.Михайло Липда. Всі церковні книги вивезено возом у нсвідомому напрямку. Частина з них опинилася в Рихтицькій церкві, котра зоставалася діючою. Скоро святиню передали на склад колгоспу. Після того церковця зосталася сиротиною.

Покрівля прогнила. Негода зробила свою чорну справу. В 1970 р. войовничі атеіст-комуністи зняли найстаріший дзвін, що викликало в селі хвилю протестів. Тоді комуністичне начальство вирішило діяти хитро і підступно. На село налетіла міліція із собаками і почала нишпорити по сільських подвір'ях. Пущено чутку, нібито вночі з колгоспного току той дзвін хтось украв. Народ подумав, що дзвін усе-таки переховують у селі. Насправді ж дзвін ніхто не викрадав, а як висловився тодішній парторг, «він поїхав за призначенням!» Розумій, на переплавку. А собаки й міліція були для замилювання очей. 

 Руїни храму породжували натягнуті відносини між владою і громадою, яка хотіла його відбудувати. Ранньою вссною 1986 р. почалися стихійні відновлювальні роботи, які очолив Михайло Левицький. Найбільше над відбудовою святині трудилися Василь Лехуш, Микола Хлонь, Богдан Грицай, Мирон Сабат, Микола Мартин, Мирон Дудзяк, Василь Левицький, Роман Косик, Василь Турик, Микола Ільницький, Володимир Лепак, Богдан Антоник, Володимир Фур, Микола Турик, Йосиф Климишин та інші. Добрим словом треба згадати й начальника Грушівського ССТ Андрухіва, який безкоштовно дав бляху на покриття храму, не побоявшись влади. А скільки праці доклали жінки! Це їхні рушники, вишивки, обруси надали святині затишного і охайного вигляду.

Багато причинилися до цього Марія Лехуш, Софія Метріш, Розалія Ліскович, Eмілія Кліщ, Надія Хлонь, Софія Метріш, Софія Клим, Софія Пінчук та інші. Одночасно з відбудовою в 1986 р. стихійно виник і церковний хор, яким керували жінки Параскевія Гірчак та Мaрія Клим. Під час підпільних церковних відправ Марія Клим виконувала ще й функцї дяка. Вперше хор заспівав на Різдво 1989 р. В селі знову появився священик. Першим душпастирем псля тривалих літ запустіння став o. Іван Коляда і лішнянський дяк Микола Стахнів. Так відроджувалися душа, так була відновлена сільська святиня, яка зараз с гордістю села і символом незнищенності народного духу.

 СПОРТ У СЕЛІ

Спортивний рух у селах Снятинці, Вацевичах і Старому Селі теж має цікаву й самобутню історію. Звичайно, тоді він piзнився за своєю суттю від спорту в сучасному його розумінні і здебільшого носив ігровий та ритуальний характер. Часто на Великодні свята біля церкви влаштовувалися гри й змагання. Хлопці ставили «оборога», а дівчата мали свої забави, де проявляли кмітливість і винахідливість. У селі здавна були свої богатирі, які могли вирвати добряче дерево з корінням, підняти грубезну колоду чи повний зерна мішок. Старожили оповідають, що Іван Калічак із Старого Села залюбки розгинав будь-які підкови. Цей рід, як i pід Лепаків із Снятинки, славився своїми богатирями.

Іноді змагуни, аби продемонструвати силу підносили зубами величезні мішки. Траплялися випадки, коли хтось із них підіймав на плечах (на каркоші) телицю і ніс, на подив цілої громади селом, від спірника додому. Коли змагун доніс телицю до зазначеного місця, вона діставалася йому безкоштовно як винагорода. На пасовиську дітвора і дорослі пастухи часто проводили перегони на конях. У цих забавах були свої мастаки, які виробляли різні геци. Одні їхали стоячи на коні, навіть не тримаючись за вуздечку, інші на повному скаку перелізали під черевом коня. Часто влаштовувалися різні силові ігри. Сільські мисливці теж мали своїх верховодів. Здебільпого відважні газди з рогатинами виступали на ведмедя чи вепра (дика). Як правило, на таке полювання йпли гуртом. Але й туг, виявились лідери. У 1880 р. Василь Чаповський самотужки здолав ведмедя, а вовків просто душив руками.

 У рядах Соколів налічувалось більше 30 активних членів. І тут більшість становили дівчата, які виступили в показових вправах із серпами. Особливої слави зажила дружина з сітківки проводилися у селі, а найкращі змагуни навіть іздили в інші села повіту. Серед волейболістів 1938 р. були Олекса Бермес, Володимир Молодецький, Осип Бермес, Ярослав Бермес, Василь Сабат, Михайло Лепак, Петро Бермес, Федь Лепак, Василь Бермес. Незмінно судив змагання Ярослав Сабат. Дуже шанобливо ставилася громада села до братів Бермесів Олекси, Ярослава, Петра і Василя, котрі славилися не тільки як добрі волейболісти, алей як змагуни з інших видів спорту. За «перших совітів», тобто в 1939-1941 pp. у Вацевичах, Снятинці й Старому Селі просвітня та громадська робота завмерла. Під час німецької окупації снятинський «Сокіл» відновив діяльність. Проте вона вже не мала спортивного, силового характеру, а здебільшого декоративний. Дівчата-cокілки не раз виступали із своїми вправами в сусідніх селах. 1943 р. вони з успіхом відсвяткували обжинки. Десять років після німецько-советської війни спорт у селах не розвивався.

 Вацевичі, Вацовська Воля, Снятинка - до 1519 р. усі три села перебували у власності Флоріана Вачевського. Після його смерті вони перейшли до рук його синів Матея, Єроніма та Яна. У 1521 р. Ян відпродав за 50 зл. свою частку Єроніму і з 1524 р. відомості про нього у перемишльських актах зникають. До середини 1550-х років маєтком розпоряджалися два старші брати. Єронім, ймовірно, не мав сім’ї, тому єдиним спадкоємцем родинного маєтку після 1557 р. стає Венцеслав, син Матея. З його смертю, що сталася напередодні 1570 р., рід Вачевських вигас. Дві сестри Венцеслава – Анна, одружена із Сеньком Турецьким, і Гелена, одружена зі Станіславом Слонським у 1571 р. відмовилися від своїх прав на Вацевичі, Снятинку, Вацовську Волю на користь Яна Рамулта, котрий стає одноосібним власником цього маєтку. По смерті Яна у 1590 р. всі три села успадковують його восьмеро синів – Станіслав, Матей, Фелікс, Ян, Якоб, Марціан, Петро, Каспер.

Джерело: "Тут Снятинка постала сотні років назад... " Петро Сов'як

Джерело: "Дрогобиччина- земля Івана Франка". Іван Фур.

Hosting Ukraine