Станиля
Згідно з легендою, всякі зайди й заброди, які в пошуках кращого життя йшли через Карпати, якраз у тому місці зупинялися, щоб перепочити перед важкою, через гори, дорогою. Тому, що вони тут "стояли", а деякі навіть "стали" на все, поселення й дістало таку назву. Населення: українців 767. Сeло належало до парафії Стебник. Читальня проводила працю нормально. Частий зв'язок з Філією. В селі була дерев'яна церква з 1891 року. Станиля має сусідів: зі сходу Стебник, з полудня Орове, з заходу Трускавець, з півночі Колпець і Солець. Село чисто українське. Селяни бідні.
Є там джерела "сировиці". Сировицю селяни варятъ і дістають з неї сіль. Сіль продавали, щоб купити сірників і нафти. За те переслідували їх урядовці, щоб купити сірників і нафти. За те переслідували їх урядовці, що хоронили монополь. - Є там водяний млин.
В селі була дерев'яна церковця, належала до парафії Стебник. Була там і школа, якої управителем був Легедза. До школи до Дрогобича дітей не висилали, бо селяни були бідні. Перед Станилею будучність. Там є верстви дуже добрoї боровини. Хорі на ревматизм винюхали це ще перед війною. Привозили до Станилі хворого, купали його в болоті боровини, і хорий скоро приходив до здоров'я. Хворий не платив так- сяк, бо то не був живець. - Селяни не уміли використати тої оказії.
Топоніміка Станилі
У Станилі кожна вулиця, потік, горб мають свою назву. Є такі, зміст яких з огляду сьогоднішнього дня важко тлумачити. Але є і такі, які характерні для багатьох древньоруських поселень. Один із горбів села називається до нинішнього дня Городище, що вказує на існування укріпленого тут у давнину древньоруського поселення. Навколо Городища були вали і рови, сліди яких було видно 40-50 років тому. Як і годиться, є і Підгородище, де, мабуть, мешкав простий люд, що займався соляним промислом і сільським господарством. З одного боку Городища – річка Солониця, а далі стави – Ставища. Отже, Городище було оточене річкою, ставами, важкодоступними болотами. А далі йшли Ялівці, Ступки, Коровинець, Заліски, Кривці, Тьигань. Із західної сторони Городища, перейшовши глибокий потік, виходимо на Кам’яну гору, береги якої стрімко підносяться над річкою. А у тім потоці є насипана велика могила. Люди її свято бережуть, хоч не знають, скільки віків вона тут існує.
Із розповідей мешканців села можна багато дізнатися, що Кривці колись були порослі густим лісом, де переховувалися від ворогів люди. Коровинець – це багаті пасовища на схилах гір, зокрема в околицях Доброгостова, Станилі, Трускавця, що приваблювали до себе численних купців, які гнали з Волощини, Угорщини та підгірських міст гурти худоби на продаж у Сяноцьку та Перемиську землі, і далі на захід до Моравії і Сілезії. Сюди також вів природній шлях, що йшов від долини річки Стрий на північний захід і зв’язував Угорщину і Волощину. У Коровинці і досі випасають корів на соковитих, запашних травах. Недалеко від Городища є горб, що зветься Сотуси – там, де поселилися татари. Поруч є Дворище багатого татарина і Наддворище. Кожну частину розділяли рови, по яких тепер проходять вузькі вулички.
У селі є потік Касин із наголосом на "и", де татари нищили людей старих і немічних, а також їм неугодних. "Могівки" – від руського слова "могілки". Та більшість односельчан трактують походження цієї назви від слова "мугикати", бо на тім горбочку, як тільки звечоріє, збиралася молодь поспівати, поспілкуватися. Багато загальних і конкретних назв походять від власних імен – антропоніми: Гарби – вулицю заснували люди на прізвище Гарба, Стецики – Стецик, Івасі – Івасько, Дуби – Дуб, Магурова гора – Магур. Є ще назви, що походять від громад: Дякова гора, Попівське поле.
Багато сіл мали дворища – це свого роду специфічна форма економічної діяльності на селі. Дворище відоме з ХІV ст., докладні відомості про нього маємо щойно в ХVІ ст., коли ця форма діяльності занепала. На чолі дворища стояв посадний, чиїм іменем часто воно називалось. Частіше це була група господарів, пов’язаних родинними зв’язками (з роду в рід). Крім родинної спільності,воно могло мати і економічну спільність. Голодня – поле між Станилею і Доброгостовим, Метище – ліс за станильським кладовищем, Гринькові корчі – в стороні Помярок, Стебницькі корчі – ліс нижче станилького кладовища. Його викорчували. Зараз там збудовані дачі. Селище – де мешкає Білик Р. П. Попідколосовець – дорога, що повертає в кінці Гарбів направо. Лівина – поле і потік від станильського кладовища вниз до Стебника, Надлівина – де мешкає Стецишин М. Д. Жолоб – потік за хатою Стецишина З. П. Вістрів – станильське поле, що навпроти стебницького стадіону. Підлучки – де ствол. Загиря – нижче ствола до річки Воротище. Млинищі, Загора, Болоня.
Територіальний розвиток
Заселення території села починалося із Городища, та після нападу на нього татар, жителі його переселилися в інше місце. Від того часу там люди не проживали. Це були поля із родючими землями. На Городищі було царство акацій. Вони росли рядами і там були особливо красиві: стрункі, високі, рівні, немов прагнули піднятися одна вище другої. Їм не було сумно, бо поруч росли молоді, тендітні фруктові дерева. У погожу сонячну днину завжди гуділи бджолині оркестри. Бо в цьому царстві була колгоспна пасіка, якою керував Кіселичник Михайло Андрійович. Він добре знався на тій справі. А вище гойдалися, хвилювалися ниви золотої пшениці. Та зараз там дачі. Нема акацій - зрізали, нема фруктових дерев – викорчували. Тай Городище копане – перекопане. Станильські люди дивувалися: "Як на історичному Городищі можна щось будувати?" Та хіба до них хтось прислухався?
На думку старожилів села заселення території сучасної Станилі почалося після падіння Городища із Дубів, поблизу соляних джерел, де є такі частини села: Дворище, Наддворище, Сотуси, Підбаньки, Ялівці. Люди впродовж віків старалися освоїти горбисту поверхню села, та все ж таки, досі є «важкодоступні місця». Наприклад, для заїжджих людей важко зрозуміти, як потрапити на подвір’я Мотики Івана чи Пінковського Антона. Стоять будинки на стрімких високих берегах Кам’яної гори, а вулиці до них нема. Із центральною дорогою розділяє їх річка. Та в час набігів монголо-татар такі місця були вигідними для побудови укріплень. З одного боку річка, з другого - потік, з третього - корчі.
Сучасний центр села розташований вздовж річки Солониці, де знаходиться будинок сільської ради, Просвіта, магазин, школа. Територія села, де виросли, наче гриби після дощу, сучасні красені-будинки, ще 40-50 років тому, вважалися окраїнними просторами. Це вулиці Петриги, Трускавецька, Мазепи, Стебницька. Людська пам’ять нетривка, невічна. Не вміють люди, чи, швидше всього, не мають звички, залишати її на папері. Забулося, що до 1960 р. через Станилю доброгостівські та уличненські люди ходили пішки у Трускавець. Тяжку ношу у кошиках жінки із Уличного носили на голові. Дорога на Доброгостів ішла через Городище. Біля акацій можна було відпочити, бо завжди сонячно і приємно там було. Дороги у село пролягали по берегах вздовж річки.
Щоб із Дубів кіньми, впряженими до воза, потрапити у центр села, треба було кругом їхати по річці, обминаючи п’ятачок, на якому були обійстя чотирьох господарів (тепер там два будинки: Дяківнич Д., та Стецишин М.). Щоб із центру села потрапити на Могівки, треба було об’їхати «п’ятачок», з’їхати у брід біля Кулеби Галини, а із броду виїзд на Могівки і на Дуби. Прямого виїзду із центру села на вул. Шевченка не було- занадто стрімкий берег. Але для пішоходів була дерев’яна кладка. Сучасну дорогу на Дубах станильчани вручну проклали у 1942 – 1943 рр.. Попередня дорога йшла попід береги Кам’яної гори вздовж річки. (Там, де тепер хата Мотики А. і т. д.).
Важко собі уявити, що дорога, яка веде на Гарби попри школу, ще до 1943 р. пролягала не з того боку школи. Так, так, не з того боку школи! А вздовж річки берегами їздили кіньми, впряженими до воза. За школою з’їжджали у брід і направо повертали на Гарби, а наліво через річку виїжджали на Рахмани. Сучасна центральна дорога (вул. Грушевського) не мала такого вигляду, як зараз. Городи навпроти школи тягнулися до річки. У 1942 – 1943 р. р. відрізали землю від городів і розширили стежку на дорогу. Згадують односельчани, що розширювали її кілька разів. Не всі господарі охоче годилися віддати метр – два присадиби на дорогу. Розширялася дорога, розширялася – тай пролягла попри самісіньку хату родини Климів, що стояла на розі вул. Рахманів. Та згодом вони виселилися із хати і розібрали її. А дорогу поширили ще раз, вирівнявши її крутизну.
Початок вулиці Рахманів був густо забудований хатами, які по-родинному тулилися одна до одної. Зараз на цій землі один господар – Гарба Ярослав Васильович, а колись було їх аж чотири. Сучасної металевої кладки, що біля школи, не було. Її проклали у кінці 70-х років. З боку школи берег був пологий, а із Рахманів - стрімкий. Та чомусь саме його дітвора облюбувала, і взимку їздила з нього на санках. Бувало, виковзали його так, що ставав як скло, тоді дорослим важко було зійти до дерев’яної кладки через річку. От і доводилося їм трохи обходити. Та весною, під час відлиги, чи влітку, під час повені, кладку часто зносила вода. Виникла потреба збудувати міст високо над річкою. Жителі села із Гарбів, при допомозі всієї громади, збудували металевий місток, конструкції якого розрахували так, щоб могли їздити легкові автомобілі.Організацією роботи керував Стецик Михайло Дмитрович. Саме тоді, змінився рельєф тих історичних бродів і роз’їздів.
Отже, сучасна система доріг виникла недавно. Дороги вулиць Дуба, Шевченка, Грушевського, І. Франка виникли 1942-1943 р.р. Вулиця Спортивна та вул. Стебницька у 1980 р. А вулиці Петриги, Незалежності, Мазепи у 1990-2000 р.р.. Всі вони були невпорядковані, з глибокими ямами та вибоїнами. Зараз центральні дороги та вузькі вулички вкриті асфальтом. У будь-який кінець села можна потрапити асфальтовою дорогою. Бездоріжжю кінець! У селі сталися великі переміни у нелегкий час: коли сусідній Стебник тупцює на місці, Трускавцю бракує коштів, щоб навести лад із дорогами – Станиля процвітає. Все це зумів здійснити сільський голова Михайло Васильович Сащук.
Станиля за Австрійського та Польського панування
Особливо жвавою для станильчан була торгівля сіллю. Щей досі багато сільських криниць мають солону воду. Для приготування чаю та солодких напоїв вона не годиться. А от картоплю чи суп готуючи, можна й не солити. У підніжжі Кам’яної гори, біля самої річки Солониці, б’є джерело сировиці. Там сіль виростає, утворюючи чудернацькі фігури, влітку, наче баба снігова під берегом стоїть. Хлопці її палицями розсунуть, а через тиждень знову солі назбирається. На сьогоднішній день відомі чотири соляні джерела: біля школи, на Дубах під Кам’яною горою, у центрі села – Підбаньки, та у Ялівцях, де ще під час війни брали сировицю і виварювали сіль. Там постійно б’є джерело.
В історії міст і сіл Української РСР розповідається, що в результаті першого поділу Польщі в 1772 р. відбулося приєднання території Львівщини до Австрії. 15 вересня австрійські війська ввійшли до Львова і оголосили його столицею Галичини. У 1787 р. австрійські власті проводять облік землеволодіння. Незабаром вони встановили державну монополію на виробництво солі. Умови життя станильчан були важкими. Соляні промисли занепали, а землі були неродючі. Селянам заборонялось черпати ропу для виварювання солі навіть у тих випадках, коли вона протікала через їх городи. Часто фінансові стражники і поліція за використання ропи обкладали селян штрафом, або вдавалися до фізичного покарання. Щоб існувати, вони нелегально варили сіль. Свою продукцію возили продавати в Бориню, Сколе, Стрий, Турку, села Дрогобиччини.
В селі працював водяний млин. Та частина села називається Млинища. Та селянам молотити своє зерно на панських млинах обходилось дорого, тож часто вдавалися господарі до жорен. На жорнах мололи зерно вручну на муку. Ковальське ремесло дуже потрібне в селянському господарстві. Ось такому ремеслу, аж 3 роки, навчався у тій кузні, у німців – ковалів, Карпин Іван Петрович. Здібний був учень, а згодом здобув слави вправного коваля серед жителів навколишніх сіл. Німці – ковалі цінили і поважали Івана. Йому довіряли виготовляти складні художні витвори. У серпні 1944 року була дуже гарна літня погода. Рано – вранці до хати Карпина прибули гінці від вчителів-ковалів, які пропонували Іванові втікати з ними у Німеччину і продовжувати там займатися тим же ремеслом. Іван відмовився, але про своїх вчителів із вдячністю і шаною згадував все життя.
Була у селі корчма, якою володіла єврейська сім’я. Працювала вона цілодобово. Там завжди було людно. Любителі погуляти могли пропити свою хату та весь маєток. Був у Станилі такий випадок, що житель села пропив хату і майно, а сім’я опинилася під небом. Цей випадок став повчальним для станильчан. З етичних міркувань прізвище приховано. Про станильську корчму є письмова згадка 1653 р. Її орендував Лазор разом із корчмою у Трускавці. Корчма давала великі доходи, свідченням чого є сплачуваний податок.
До 1939 р. були 4 магазини. Тютюновими виробами торгував Стецик Василь Васильович. Була кооператива і два продуктові магазини. Та особливо цікавим для молоді був магазин Кравчука Дмитра Івановича, що знаходився у будинку Братціва. Крім продуктів у магазині були 5-6 велосипедів, які власник давав напрокат за 10 грошів на 1 год. Та й сам Дмитро був цікавим молодим хлопцем, перебував у вирі громадського життя, цікавився політикою. У нього було радіо, яке накручував на різні станції. Його послухати можна було за 2 грош за голину. От і тягнулися до нього односельчани. А серце Кравчука було щиро християнське. Він був одним із п’яти членів у комітеті, який боровся за ліквідацію атеїстичного музею, розташованого у церкві.
На Саліні проводилася сильна дискримінація. Робітникам – українцям платили менше, а в "Історії міст і сіл Львівської області" написано: "В Стебнику була створена робітнича Рада, яка ухвалила постанову про введення з 1 грудня 1918 р. на заводі 8 – годинного робочого дня, який до того тривав 10 – 12 год, а також про надання допомоги сім’ям загиблих на війні та інвалідам". Та дискримінація посилювалась. Осип Амбросійович розповідав: "Українців звільняли з роботи, а привозили робітників із Польщі". У 1923 р. відбувся страйк робітників стебницьких копалень. Тоді організували робітничу профспілку, до якої вступили і наші односельчани. Брати Андріяшини – перші робітники із Станилі на Стебницькій Саліні. Вони були свідками багатьох робітничих рухів, що відбувалися на початку 20 століття. Згодом більша половина чоловіків села працювала на Саліні. Це був прогресивний робітничий клас
"Дрогобиччина-земля Івана Франка" Л.Луців Том 1
