Старе Село

У всіх назвах населених пунктів закодовано певну інформацію. Над походженням деяких із них вчені довго ламають голову. Старе Село має дуже просту і зрозумілу назву, яка свідчить про те, що воно-старе. Отож, не будемо прискiпуватися, чи це насправді так. Старе і означає старе. За кількістю мешканців і обсягом господарських забудов, село-невелике, земельних угідь мало. Тому й топонімічних назв (мікротопонімів) у ньому небагато. Звичайно ж, не всі топоніми дійшли до нас. Але ті, які збереглися, немовби переносять у ті далекі часи, коли жили наші предки. 3 кожним топонімом пов'язана легенда чи оповідка. У західній частині села височіла гора Пруська, але в 1987 р. 11 розкопали, а землю вивезли для підвожування заводу "Граніт" у Дрогобичі, що на вул. Самбірській. Через розкопану гору навпростець було прокладено асфальтну дорогу. Західна частина села розташована на горбистому масиві, що має назву Ляри, Лярів, Лярівщина. Як оповідали старожили, тут колись проживав музикант, який грав на інструменті лєра-так у селі називали ліру. Так за ним і закріпилося прізвисько Лера, яке згодом стало справжнім прізвищем. Носіїв такого прізвища було чимало, і навіть перейшло у назву західної частині села. Нині такого прізвища в Старому Селі нема. Воно як придомок закріпилося за Брильовськими. Сьогодні ту частину здебільшого називають Бам, де в 1970-х роках кипіло будівництво нових хат, тому прижилася нов назва як уособлення "стройкі вєка", вікопомного соціалістичного будівництва Байкало-Амурської залізниці в Сибіру.

Посеред села у видолинку розташовані дільниця Жалубина, ще й недалеко Червона Калюжа. Цікаво, що навіть табула дор Снятинського ключа, складена 1743 р., засвідчує цю ціка» назву, щоправда, трохи в іншому звучанні - Жалубня. Усяке доводилося чути про ці дві назви. Ніби вони з'явилися тоді, коли татари спалили село, одночасно згоріла церква у видолинку (1624 р.), а непокірних селян, які чинили опір, страчували якраз на тому місці. Жаль і смуток витав навкруги. Отже, від слова "жаль" і з'явилася назва Жалубня. Згодом в іншому документі 1785 р. фігурує вже видозмінена назва-Жалубина. Така назва побутує в селі й досі. Під час згаданого побоїща кров стікала потічком і в іншому видолинку збиралася, утворюючи Червону Калюжу, чи просто Калюжу. Давно нема стаpoї калюжі, та назва і спомин залишилися. Старожили запевняли, що це місце страти старосільчан було відзначено спеціальним хрестом, який кожне покоління поновлювало. До 1937 року хрест вкотре спорохнявів і зруйнувався. Нині на цыому місці - Ярків паркан та хата Iвана Пецюха.) Війна, колгоспні лихоліття, часи войовничого атеїзму призвели до духовного зубожіння мешканців села, яким було не до хреста. Недалеко Жалубини було поле Підмежин. Казали, що в давнину тут проходила якась межа. У табулі дібр Снятинського ключа, окрім Жалубні, згадано й про інші топонімічні назви: Середній потік, Чорний потік, Загумінки, Гирівка, Ходорівка, також поле "Коло фігури". Ймовірно, що Середній потік це потічок, який розділяє село на західну й східну частини. А Чорний потік-це, мабуть, сама річка Бар, яку деколи називали Чорною рікою. Назва Загумінки походить від слова "гумно"-місце, де зберіrають збіжжя, де його молотять, критий тік. У південно-східній частині від села був розташований панський ліс Ходорівка, який у 1937р. граб'янка Марія Тарновська вирубала для продажу. На цій території нині є новий міський цвинтар, заснований у 1972 році".

Щодо цієї назви можемо висунути три версії ї походження. Перша: назва походить від власного імені Ходор (Федір), можливо власника поля. Друга: від слова "ходорів"-колесо в коло. вороті для піднімання води з криниці. Іноді в селі говорять "Ходити ходором', тобто ходити по колу, блукати, заблукати. Можливо, в давнину в тій місцині був "блюд"-місте де люди часто збочували з дороги. Тож, не можна відкидати і третю версію. А в Йосипінській метриці 1785 р. згадано такі поля, як: Жалубина, Загуменне, ліс Когутик, поле Попничка i поле "Коло фігури" (ЛЦДIА.Ф.19.XIV. од. зб. 263, стор. 36). Можливо, у назві поля Попничка закарбовано місцерозташування першої найдавнішої старосільської церкви, що була на Лярах, або місця, де стояла хата попа. Слід відзначити, що й нині є поле "Коло фігури" при дорозі на Дрогобич під самим міським цвинтарем. Стоїть тамістара фігура, яку в 1948 р. було обстріляно советськими вояками. Так "визволителі" виявляли героїзм і зневагу до релігії та святинь. Згодом фігуру взагалі зруйнували. У 1988 р., відзначаючи тисячоліття Хрещення України-Руси, із вцілілих решток ії було відновлено. Певно, на фігурі був якийсь напис, але після варварського вчинку залишилося лише кілька букв. Недалеко фігури розташоване ще и поле Кам'янка, але про каміння на ньому не доводилося чути. У західній частині села від Лішні до початку Другої світової війни був розташований прекрасний культурнии ський ліс Гирівка, в якому дерева було посаджено в ряд. Його теж пані грабіна вирубала. Не слід плутати з хутором Гирівка який був на протилежному боці села.

У тій частині є ще й Лиса гора, яка увійшла в історію села завдяки трагічним подіям (1944-1948 рp.). У 1942 р. німці пониззя цієй гори з боку річки Бар трішки розкопали і зробили стрільбище. На тому самому місці більшовики розстрілювали українців-патріотів, часто З Дрогобича привозили небіжчиків ікидали іх тут-узаглибину. Hiхто iх не закопував. Довершували справу ворони, пси, вовки, а німецькі гільзи мали свідчити, що це їхня робота. На південь від села простягалися заплавні луки Болоня із соковитими травами. Недалеко села була розташована ще й Копанина. Тут мешканці села видобували доброякісну біляву глину, яку використовували для побілки хат. У село навіть приїжджали люди із сyсідніх сіл і купляли ї. Отож, старосільчани трохи і приторговували. Хто мав власні ями, той мав якийсь зиск.8 У південно-західній частині села розташований хутір Гирівка, який здавна належав до Старого Села. Тут впродовж кількох століть при шляху на Комарно стояла велика корчма, де пропивали гроші, себто "гирили" добро - від того ніби пішла назва поселення. За радянської влади він відійшов до Дрогобича iе частиною вулиці Пилипа Орлика. Щоправда, й нині дві крайні хати належать до Старого Села. У тій хаті, де мешкає Михайло Стасик, проживав колись Стах Дмитришин, який був на заробітках в Америці. Коли граб'янка Мaрія в 1934 р. розпарцельовувала (поділила) землю на Гирівці, то він купив багато наділів і став найбільшим газдою. До 1948 р. Гнатків мав недалеко Гирівки поле Підкут (де нині міські дачі). Воно насправді було розташоване біля кута, який утворював ліс Когутик. Якраз там знаходилося громадське "окописко"-місце, де закопували здохлих тварин, і дуже старий холерський цвинтар. На окописку цигани ставали табором і розкопували здохлятину, найчастіше-здохлих коней. Ось і вся топоніміка села.

3і Старим Селом часто були пов'язані й дотичні події, що відбувалися в місті Дрогобичі. Коли дрогобичани заповзялися вшанувати свого середньовічного вченого Юрія Котермака- Дрогобича і спорудити йому пам'ятник, до цього причинилося i Старе Село. Пам'ятник виготовили ще в 1996 році, він проле- жав протягом восьми років в одному з міських дворів, бо ніяк не моли підібрати для нього відповідного місця. Пам'ятник мав стояти у старому масиві. А таких у місті-багато. Аж ось один мешканець Старого Села запропонував встановити його у своему селі, бо воно не тільки старе, ай найстаріше, ще й Дрогобича не було, а це село вже існувало. Це трішки вгамувало пристрасті довкола пам ятника і пришвидшило його встановлення. До приїзду Президента України Леоніда Кучми у вересні пам'ятник уже стояв. 6661 року Мало хто знає, що сучасна вулиця 22 Січня за австрійських часів називалася Скітницька, бо на тому місці, де зараз будівля районної ради, був скітник-місце, де закопували здохлих тварин. А вся протилежна частина дороги з Дрогобича (від роздоріжжя до Старого Села) належала графській родині Тарновських, тобто Старому Селу. Аж на початку 1900-х років вибушник із Тустанович Бориславський у грабі (гтрафа) Станіслава Тарновського купив добрий шмат землі та вибудував хату, яка стоїть дотепер, це- була панська рогачка, і пан дозволив Бориславському за про- їзд панською дорогою збирати митове. Право на безкоштовний проїзд мали вацевицький священик, вчителі та війти сіл: Старого Села, Снятинки, Вацевич. Митниця справно працю- номер один. Навпроти його хати вала аж до початку Першої світової війни. Та не тим славне Старе Село.

Найбільше стало відомим тоді, коли на його землях у 1972 році виділили місце для нового дрогобицького міського цвинтаря pів найкращої землі, на якій до 1937 року стояв панський 25 гектарів лісу. Насправді для цвинтаря було виділено значно більше площі. Після того стару панську грунтову дорогу до села як продовження вулиці совітського 17 Вересня (за Австрії - Скітницька, за Польщі Першого листопада), яка веде на цвинтар, заасфальтували. Тоді Старе Село стало "во язиках" yсіх дрогобицьких міщан похилого віку. Старе Село - приміське село, розташоване на північ від Дрогобича. Від міської ратуші до села-4,7км. Воно впритул межує з містом, розділяє іх тільки згаданий цвинтар. Це село стало дуже престижним, тому в ньому вибудували хати ново-українці та представники грошовитої сметанки. Перші згадки про село загубилися на задвірках історії. Тому, що воно має назву Старе Село, можна припустити, що насправді так і є. I не наше завдання спростовувати чи доводити протилежне. Із XV ст. історія села тісно переплітається 3 історіею сусіднього села Вацевич, бо було у власності панів Вацовських. Можливо, їхній осідок і був саме на Вацівській горі, або, як кажуть місцеві люди, на Вацівському горбі. На ньому якраз простягся відомий ліс Когутик, де є три стародавні могили. Якщо пізно восени, коли нема листя на деревах, походити по цьому лісі, то можна натрапити на залишки фортифікаційних укріплень, різних ровів, призначення яких онині не з'ясовано. Наявність таких підтверджують опис окопів і план iх розташування на місцевості, зроблені шe графом Станіславом Тарновським та надіслані на експертизу до Краківської академії у квітні 1892 р." Як бачимо, місцевий поміщик звернув увагу на данину старовини і хотів дізнатися про ї походження. У 1896 р. на його прохання відомий археолог Краківської академії Владислав Деметрикевич дослідив могили в лісі Когутик. Внаслідок археологічних розкопок було виявлено стоянку первісних людей періоду неоліту, близько друге тисячоліття до нашої ери.

Знайдено різноманітне кремінне знаряддя праці, сокирки, кремінний ніж та глиняні черепки посуду із нанесеним шнурковим орнаментом методом відтискання шнурка по вологому виробі із глини. Це свідчить, що терени Старого Села було заселено ще в сиву давнину. Проте деякі сучасні польські дослідники, зокрема Гернішек Єва, вважають, що Старе Село-це насправді Старі Вацевичі. Якщо же Старі Вацевичі, то мусили б існувати й Нові Вацевичі. На її думку, Нові Вацевичі невдовзі стали просто Вацевичами, а Старі Вацевичі -"Старим Селом." Деякою мірою ця дослідниця мала рацію. Такі аналогії часто траплялися в історіiї. Але вони жодним чином не стосуються в цьому випадку Старого Села. Справді, давні документи засвідчують наявність села із назвою Старі Вацевичі, або просто Вацевич. Отож, звідси випливає, нібито ті сучасні Вацевичі, які розташовані на протилежному березі річки Бару, були якраз Новими Вацевичами, згодом просто Вацевичами. Дозвольмо собі не погодитися з таким твердженням. Можливо, в давнину, в XIV-XV ст., Старі Вацевичі були розташовані саме на Вацівському горбі, де нині є ліс Когутик. Там і була осада панів Вацівських. Про осаду розказано в легендах й переказах. Та, навіть проводячи короткий огляд місцевості, впевнимося, що тут колись буяло життя. Можливо, залишками від Старих Вацевич е сучасні хутори Підгора і Скибичі, які юри- дично завжди, аж до 1945 р., належали до Вацевич.

Уперше на топонімічну назву Гирівка натрапляємо в 1743 р. у табулі дібр Снятинського ключа серед назв потів — на початку хX ст. там Старого Села.93 Bідомо, що в XIX ст. був розташований панський фільварок графської родини Тарновських. Звичайно ж, у тому місці кипіло й процвітало господарське життя. Мешканці Снятинського ключа ше й роботу мали. Панський фільварок називали двір. Коли він виник, нам не вдалося з'ясувати. Правда, у "Географічному словнику" під гаслом Старе Село подано, що на теренах двору y 1880 році було 5 хат, у яких проживало 36 мешканців." Це і була Гирівка. Більше нема жодних відомостей. Свого часу на Гирівці діяла велика панська броварня, де варили чи не найкраще пиво на Дрогобиччині, яке відразу ж розкуповували. Броварами працювали чехи. Та на початку XX століття, ще задовго до початку Першої світової вини, броварня і все господарство на Гирівці опинилися в руках жида-орендаря Цукерберга. Водночас тут були розташовані величезні стайні з коровами (250 штук), які давали щедрий надій, і цегельня.

У міжвоєнний час працював величезний паровий млин, на якому помічником мельника був Петро Косик із Вацевич. Одночасно при млині діяв величезний тартак на три пили. За німецької окупації (1941-1944 рр.) бро- варня з невідомих причин не функціонувала. Усе господарство орендував чудовий господар, утікач із Східної України Сергій Куниця. Його батько теж був добрим господарником i opендарем, мав два млини на теренах Польщі. Також орендував млин У Дорожеві. У час війни на орендованому тартаку виготовляли похідні будинки для німецької армії (6 тисяч штук на рік). Дошки для ремонту церкви в 1920 році різали у Цукерберга на тартаку на Гирівці. Треба зазначити, що тут теж виготовляли вулики. Лише в столярній майстерні працювало до 200 осіб, переважно вихідці зі Старого Села, Вацевич, Снятинки, Лішні. Помічником машиніста при паровій машині працював Василь Калічак зі Снятинки, При відступі німецьких військ у серпні 1944 р. господарство було заміновано і висаджено в повітря. Понад тиждень дим кружляв довкола, поки все не перетворилося на попіл. Вцілілі будинки використовували по-різному.

Отож, ми дійшли висновку, що Старі Вацевичі не мають ніякого стосунку до Старого Села. Старе Село має власну історію, в якій йдеться про інший горб-Лярів, де нині стоять два старі дуби і між ними фігура. В одній легенді зафіксовано, що дуже давно тут була панська осада. Під час чергового нападу кочівників село й осаду було спалено. Пан зі страху перед подальшими нападами кочівників із горба, тобто із дуже примітного місця, переселився в долину і заховав свою осаду між лісами. Там згодом виникло село Снятинка. В це також підтверджують інші легенди та перекази, почуті в сусідніх селах. В одній легенді йдеться, що тут, на Лярах, знаходилася, можливо, перша, а можливо, тільки та, яку зафіксувала людська пам'ять, сільська церква. Якщо була церква, то село мусило бути досить великим. Але під час нападу кочівників церква згоріла. Може, це трапилося під час того самого нападу, коли пан із села переселився безпечніше місце. Але якась частина селян покинула село, якась залишилася. Воно довго відбудовувалося і, безперечно, постала нова церква, тепер уже не на видноті, а у видолинку між буковими лісами. Не знаємо, скільки часу простояла їхня святиня, скільки разів село знову зазнавало спустошень, проте церква зоставалася неушкодженою. Але достеменно знаємо, що в 1624 р. під час чергового нападу татарів вона згоріла, тоді було спалено й село. Тодішні події залишили нам ще й топонімічні назви полів: Червона Калюжа та Жалубина. На місці другої згорілої церкви була фігура, яку в 1952 році перенесено під каплицю, яка донині там стоїть. У 1624 р. міць і господарська діяльність села були настільки підірваною, що протягом століть воно не спромоглося на власнуцеркву.

Мешканці Старого Села потерпали не лише від татарських наскоків. Докучали ще й різні епідемії: холера, чума, мор, стихійні лиха, пожежі, голод. У 1758 р. інтенсивні дощі спричинили неврожай, подорожчання та голод. Корець пшениці на дрогобицькій торговиці коштував 3 таляри, жита-20, ячменю-20, пшона-8." Водночас значна частина селян гинула в міжфеодальних конфліктах. Не один раз село зазнавало цілковитого спустошення. Неодноразово внаслідок браку робочих рук рілля перетворювалася на облоги, a Старе Село заростало лісом. Але десь у видолинку вціліло кілька хат, завдяки чому село почало відроджуватися і далі залишалося Старим Селом. Колись так і поросло лісом поселення на Вацевицькому горбі. Таким чином, занепадали культура землеробства, ремесло, а спадкові набутки знань, накопичених кількома поколіннями, пішли в небуття. У цер- ковних записах Вацевицької парафії, до якої тривалий час входило село, вдалося віднайти, що в 1835 році у Старому Селі вигоріло 15 господарств. Навіть року там погоріло 5 хат. Проте найстаріші згадки про село, в яких йдеться саме про назву Старе Село, належать до початку 16 ст. Зокрема, відомо, що в 1507 р. воно належало родині Вацовських. 

У 1589 р. село перейшло у власність Яна Рамульта. У посілості цієї родини воно перебувало упродовж тривало часу. Представники згаданого шляхетського роду дуже в'їлися в печінки селянам своїми розбійницькими нападами. Вони часто навідувалися і в місто Дрогобич. Зокрема, в 1603 р. у Дрогобичі вчинили кривавий розбій. Знаємо, що в 1609 р. було покарано якогось Пилипа. Той через старість не хотів одружуватися. Отож, не мав сім'ї. А самотні тоді відробляли менше поранили двох руських священиків, а священика панщини. Пан забрав у нього вола, кабана та двох коней, а селянина наказав побити. Тому той змушений був покинути село. На початку XVII ст. Старе Село перейшло від Каспра й Матія Рамультів до Адама-Олександра Стадницького." 

Споконвіків селяни займалися землеробством. Ця господарська діяльність нічим не відрізнялася від господарської діяльності в інших селах: земля неродюча, селянські латки розкидано по горбах. У 1785 році 26 господарств Старого Села володіли 180 моргами землі, а це в середньому становило 6 моргів на господарство. Як бачимо, вжe і не так мало. 3 тiєї площі селяни збирали 354 кирці пшениці, 618 кирців жита, 541 корець ячменю і 45 кирців вівса." Отож, доходимо висновку, що основними землеробськими культурами, які вирощували селяни, були: пшениця, жито, ячмінь, овес. Овес використовували не тільки в харчуванні, але й як "оброк" для коней. Також 25 моргів землі було відведено під городи, а це майже по моргу на господарство. Тоді жодне господарство не могло обійтися без волів чи пари коней і худоби. Тож, займалися ще й скотар- ством. Лука мала площу 68 моргів, з якої селяни заготовляли 28 654 центнери солодкого cіна і 31 центнер квасного." Водночас найбільшим власником вважали пана, двір якого був розташований у Снятинці. Панові в селі належали 12 моргів, 557 сажнів ріллі, з яких збирали 101 центнер солодкого cіна і 3 центнери «квасного». Крім того, пан мав також у Старому Селі 277 моргів лісу, а панське пасовище мало 36 моргів". Треба відзначити, що панські землі були найкращими за всіма ознаками (грунт родючіший, та й доїжджати будо зручніше). 

Обсяг селянських землеволодінь залежав від багатьох чинників. Були роди, де господарська жилка, акуратність, тверезий спосіб життя, добрий характер проявлялися у всьому. У таких господарствах панували добробут і достаток. А де ведеться, там і когут несеться. У 1822 pоці у селі нараховувалося 33 господарства. Найбільшим rаздою був Михайло Mінях, який володів 26 моргами всієї землі і платив 13 флоринів щоріч- ного податку. Окрім землі, мав і чотири корови, бика і дві пари коней. Усе це нажив важкою працею. Другим найзаможнішим господарем у селі був Дмитро Гнатів-19 моргів, і платив 11 флоринів річного земельного податку. Для цілісної картини перелічимо всіх багачів, які мали більше, ніж 10 моргів землі: - 17 моргів, податок-11 фл.; Мацько Хлонь - 11 фл; Iван Дума Шимко Хлонь 15 моргів, податок- 16 моргів, податок - 9 фл.; Микола Кикавець-14 моргів, податок-10 фл.3 два брати: Томко Грех-13 моргів, податок - 8 фл., і Микола Грех- 12 моргів, податок-8 фл.30 Всі інші, а це 25 господарів, володіли від двох до дев'яти моргів землі, серед яких згадано Стаха Леру, Гната Калічака та Iвана Садового. Водночас двір мав у володінні 324 морги землі і платив річний грунтовий податок- 39 флоринів. Із зазначеного випливає соціальна несправедливість. Так, лише 4 господарі: Шимко Хлонь (11 фл.), Мацько Хлонь (11 фл.), Микола Грех (8 фл.), Іван Дума (9 фл.), володіючи 60 моргами землі, сплачували ту саму суму, що й пан. Недарма кажуть: «Дуже добре бути паном». Тому й влада була у панських руках. Гордістю села були сади, передусім, черешні, які росли усюди: біля хат, у городі, на подвір", на горбах, у лісі Когутику, попри річку Бар. Тому старосільчани були основними постачальниками цих ягід на торзі у Дрогобичі. Також селяни вирощували таку культуру, як льон. Це була трудомістка робота, яка потребувала спеціальних навиків і вмінь. Льон використовували для виготовлення полотна, а його - для шиття одягу. Також він давав щей олію.

До Другої світової війни ткачами були Микола Хлонь і його брат Отах. Обидва виїхали в Польщу. Така культура, як бульба, з'явилася значно пізніше-y 1860-х р. Спочатку її іли навіть у лушпинні. Вирощували ще й просо і гречку, тому основними стравами були каші. Ще перед Першою світовою війною чудовим шевцем був Іван Пінчук, 1884 року народження. Здібною вишивальни- цею була Анна Зварич, яка для новозбудованої вацевицької церкви в 1900 р. вишила багато рушників. А в міжвоєнний час талановитою вишивальницею була Руська Щудло (1913- 2003 p.). Традиційним ремеслом вважали будівництво хат. Насамперед господар підготовлював для дерев'яної хати все необхідне. Згодом "толокою", тобто громадою, за один день зводили підвалини і кліть хати та ставили на дах "віху". Після того господар хати уже сам доводив її до пуття. Тому потреби в спеціальних майстрах не було. Хати будували дуже прості-курні та напівкурні. У 1899 р. хати добре "пошивав" Стефан Брильовський. Цей умілець відзначався чистотою та акуратністю у роботі. Лише того року він пошив 4 хати, 10 стаєнь, 15 оборогів і 10 шоп.

На початку 1900-х років виникла потреба в кращих майстрах, бо й хати почали споруджувати добротніші, складніші та кращі. Життевий достаток вплинув і на вигляд села. У міжвоєнний час хати будували Микола Лучка, Микола Чаповський iз Підгори та Михайло Зварич. Неперевершеним будівельним майстром був Микола Чаповський (1891-1955 р.), який споруджував дерев'яні читальні, школи, молочарні, мости не тільки в селах Дрогобиччини, а й у Дрогобичі, Трускавці, Бориславі. На його рахунку побудував церкву і школу в Михайлевичах, а також школи в Нагуєвичах та Вацевичах. Талант батька перейняв син-Стах (Остап) Чаповський (1928-2018 p.), теж відомий будівельний майстер, зокрема, дахів. Слід відзначити, що з цього роду походили і вчителі, відомі малярі, художники, які розписували по селах церкви, зокрема у Волощі, Грушеві та багатьох інших. Відомо, що прекрасну чудотворну ікону Пречистої Діви Марії в Грушеві (Красному) намалював Стефан Чаповський, про що й засвідчує відповідний напис на образі: "Року 1806 многогрішним іконописцем Стефаном Чаповським".

За своїм характером цінності поділяють на матеріальні та духовні. Iхня роль у повсякденному житті селянина взаємопов'язана. На початку, як написано в Біблії, Господь створив людину, виліпивши  із глини, а щоб ожила, вдихнув у неї душу. Селяни чудово розуміли й розрізняли ці два поняття. Споконвіку народна мораль виробила ставлення до цих понять, а перевагу віддавали саме духовним вартощам. У селі цінували правду, бережливо ставилися до природи, поважали старшого, намагалися бути чесними, правдивими, охайними, тримати в чистоті тіло та душу, навіть наміри. Люди були ввічливі, взаємно віталися: "Слава Iсусу Христу! Дай Боже щастя!" До старших жінок зверталися "кітка", такого поняття, як "тітка", не було. Брехню, перелюбство, чужоложство осуджували. Хоча лююдина не могла обійтися "без хліба единого", майнових статків, але навіть вони були "замішані" на духовності. Цінували все те, що було нажите чи придбане чесною працею. Приватну власність вважали закріпленою Богом, бо земля, грунт, майно завжди освячували свя- ченою водицею. Новозбудовану хату "молитвили". Клаптики землі, осідок передавали у спадок, і цей ретязьок передач тягнувся споконвіку. Дехто міг похвалитися, що ось цією землею чи цим куточком, чи цим клаптиком володів ще його прадід чи пращур. З такими традиційними набутками важко було розлучатися. Селянин уростав у землю. Твердження: моя хата, моя земля, моя корова-були святими. І таку святість ніхто не мав права порушувати. Передача матеріальних цін- мусила освятитися обрядом, кропилом, церквою або ж мала відбутися купівля-продаж. Цьому сприяв культ предків. Якщо людина чинила протиправну, аморальну дію, то казали, що батько чи мати, чи рідні перевернулися б у могилі.

Культ предків був доволі розвиненим, тому на Святвечір завжди відкладали трішки ритуальної куті для померлих. Не тільки Господь спостерігав за земними вчинками, але й предки, які, як кажуть, були вже на правді. Що вартували справжні народні цінності, не якісь надумані, міфічні, а конкретні, засвідчуе такий факт. Із приходом у село перших совітів у 1939 році панська земля стала державною, або, як стверджувала радянська пропаганда, загальнонародною власністю, тож советська влада у Старому Селі почала роздавати п людям. Задіяв декрет Леніна про землю. Але сталося диво: ніхто не виявив бажання взяти її. Навіть найбід- ніші "голяки" категорично відмовилися від "дурнички"-дар-мової землі. Розуміли, що те, що не зароблене власним горбом, ніколи не піде на пожиток. Про це дуже мудро висловилася Розалія Щудло, 1913 року народження, активістка "Просвіти": "Москалі роздавали чуже: панські корови, землю, майно вивезених до Сибірy, але з Москви нічого не привезли!". Щоправда, жидівську землю всі старосільчани, тобто колишні власники або родичі тих, що її колись пропили, повернули у свою власність без докорів сумління. Люди вважали, що вона до жидів потрапила незаконно-обдурюванням, "оманьством". А в того, хто землю пропив, прогайнував, вселилося з допомогою жида "лихе". Його треба вигнати, і все буде гаразд. Другий приклад, який свідчить про силу духовних цінностей, теж с доволі промовистим. Коли в 1948 році радянська влада почала "зав'язувати" колгоспи, землю усуспільнили, корів, будівлі, реманент забрали до колгоспу, а релігію звели нанівець: каплицю перетворили на колгоспний склад, придорожні фіryри зруйнували. На цвинтарі на могилах предків витанцьовували п'яні зайди.

Церква-це не тільки архітектурна пам ятка, але й своєрідний символ народної пам'яті, показник добробуту та свідок історії кожного села. Тому дуже часто ворог, щоб підірвати вічне коріння, яке живило народ життедайною силою, намагався з різних приводів знищити церкву. У сиву давнину у Старому Селі була церква. Та хіба в селі могло не бути Божого храму! Навіть у шематизмі Перемиської спархії за 1900р. на сторінці 8131 сказано, що "в Старому Селі була окрема церква". Щоправда, нам не вдалося віднайти в документах, коли саме вона діяла. Тому ми змушені звернутися до народної пам'яті. У різноманітних легендах і переказах йдеться про те, що церква була розташована в західній частині села, на найвищому пагорбі. Але в оповідях старожили не зазначали про точне місцезнаходження цієї церкви. Кажуть, що "стояла на Лярах". Саме так називають той горб. Ця, на перший погляд, доволі незрозуміла назва має певний стосунок до церкви, хоча і є значно новішим утворенням. Бо, як стверджують старожили, якраз на тому місці тривалий час проживала родина спадкових музикантів-лірників. А в селі цей інструмент називали "ляра", "лера"? Можливо, Божий Лух. який витав на місці, на якому була розташована давня церква, настільки творчо і духовно надихав цю родину, що вона не лише в селі, але й любові та милосердя.

Слід зазначити, що у Старому Селі зберігалося і відповідне прізвище. Так, у Францисканській метриці за 1822 рік натрапляємо на згадку про сільського господаря на прізвище Стах Лера". У народних переказах оповідають про невтішну долю першої церкви, яка згоріла. У деяких переказах навіть є уточнення, що і її "спалили татари". Все ж таки найімовірніше-у всій околиці сіяла зерна добра, 53 вірніше, що храм спалили саме вони, бо чудово знали правило завойовника, тому й били в болюче місце. Доцільно також наголосити, що в Йосипінській метриці за 1787 р. знайдемо спомин про поле з іншою цікавою назвою-"Попничка". Можливо, це едине, що, крім переказів, вціліло від першої церкви. Щоправда, нині такої назви ніхто зі старожилів не може пригадати. Можна лише припустити, що на тому місці або жив піп, тобто була попівщина, або простягалося поле, яке належало попові. Якби там не було, але громада села спромогдася на нову. ще кращу, ніж попередня, церкву. Побудували ї вже не на такому видному місці, а всередині села, заховавши між горби та дрімучі ліси (на тому місці до 1997 року був розташований медпункт), Та недовго в селі тішилися місцевими набутками. Під час чергового нападу татарів село повністю було спалено, знову згоріла і церква. Тоді у Старому Селі нараховувалося вже багато людських жертв.

Недалеко церкви у видолинку, оточеному густим буковим лісом, було страчено велику кількість селян, певно, вони чинили відчайдушний опір. Мовляв, саме це місце, де було вчинено масове вбивство, називається Жалубина. Адже вцілілих селян охопив величезний жаль та смуток за вбитими. Про цю назву навіть йдеться в Йосипінській метриці 1787 року, де чітко польською мовою написано Жалубина. Зберігається вона й донині. Цікавим є і той факт, що подібна назва була і в 1743 р., щоправда, там ї подано як Жалубня. Саме цей варіант назви відповідник до слова "жаль", а це підтверджує правдивість народних переказів. Павліна Стельмах згадувала, що там ще стояв дуже дивний старовинний хрест, який на місце, де було страчено татарами мешканців села. Хоч найкращий якраз і вказував дехто вже ототожнює назву цього поля 13 самим видолинком, називаючи Жолобиною. Якби згадана назва була правильною, то в метриці по-польськи було б написано Жлобіна. У народних переказах розкривається дедалі більше таємниць. Під час немилосердної розправи татарів крові було стільки багато, що вона текла потічком, тому й місце, де стікала, як згадано в легенді, названо Червоною Калюжею. Ймовірно, церква згоріла в 1624 р. Саме тоді татари на теренах Дрогобича спалили багато сіл. Після того село тривалий час заліковувало свої рани, але на окрему церкву спромогтися не могло. Довго мешканці Старого Села не втрачали надії, що настануть кращі часи, село розбагатіе та відродиться.

У відомих нам метриках Францисканській 1822 року-про церкву взагалі не згадано. Тай чи могла тоді нечисленна громада села побудувати свою Йосипінській 1787 року та церкву?! Адже в 1720 році в селі налічувалося всього 20 хат, а до 1787 року іх кількість зросла до 26 хат. Також треба підкреслити, шо село до 1624 року мало свою парафію, а вже відтоді аж донедавна в різний час почергово належало то до Снятинської, то до Вацевицької парафій. Приємна подія в житті села відбулася аж в 1892 році, коли з допомогою графа Станіслава Тарновського було побудовано доволі велику дерев'яну каплицю. Аж під час війни 1942 року національной духовно свідомі селяни вирішили всеж таки побудувати власну церкву. Організатором будівництва та головою церковного комітету став діяльний сільський солтис Михайло Перхун. Найбільшим прихильником будівництва був Стах Дмитришин із Гирівки. Саме він на цю справу пожертвував найбільшу суму грошей. А Гнатків навіть віддав під ї забудову власну ділянку. Принагідно слід зазначити, що присілок Гирівка з давніх-давен вважали складовою частиною Старого Села. Для церкви було підібрано відповідне місце, почали завозити будівельний матеріал. Але прихід більшовиків в 1944 році перекреслив споконвічну мрію селян. Будівельний матеріал для церкви було використано для потреб новоутвореного колгоспу.

Каплицю, що стала церквою, збудовано в 1892 році, про що свідчить дата на "ракеші" вхідних дверей і пожертвою граб'ї (графа) Станіслава Тарновського (1836-1909 p.), дідича села. Освятили її в тому самому році. Відправи у храмі відбувалися три рази на рік для русинів латинського обряду, а саме Станіслава (8 травня). Одночасно каплицю використовували за проектом-на Pіздво, Великдень і у День патрона Святого під час поховання небіжчиків як латинського, так і греко-католицького обряду. Каплиця дерев'яна, із заходу вхід через відкритий ганок, який нині засклили, до того ж, він виконує функції "бабника", опертий на чотирьох дерев'яних стовпах, оздоблених різьбленими хрестиками. У бічних стінах нави-по два прямокутні вікна. Хори дерев'яні з парапетом у формі хреста. Вхідний прохід із заходу закритий (замкнений повішеним луком-дугою). двораменним, в оздобленій тесаній фрамудзе. Двері дерев'яні, оздоблені декоративним окутьом. На залізному "ракеші" дата побудови каплиці. Дах над двосхилий, над навою і ганком-презбітеріумом триспадовий, критий гонтою. каплиця невеличка, є оригінальним прикладом приватного будівництва та самовиявлення особи, закоханої але у прекрасне,-спробою та справою родинною. Бо фундатор ї будівництва й автор проекту сам граб'я (граф) Станіслав Тарновський.

Це була надзвичайно талановита людина. Він - і самодіяльний художник, і відомий колекціонер, і взагалі любитель-мистецтвознавець. Станіслав Тарновський був товаришем відомого художника Артура Гроттгера, який часто гостював у Снятинці й неодноразово бував і в Старому Селі та лісі "Когутику". Побудова дерев'яної каплиці з його ініціативи була не тільки проявом патріотизму, але й виявом мистецького смаку. Після Другої світової війни, а саме 1946 р., каплицю було передано старосільській громаді, зокрема вихідцям (переселенцям) із села Чертіжа (Польща), для церкви. Саме вони найбільше домагалися і її відкриття. Питання з церквою позитивно вирішилося після війни у 1946 р., коли в село із Польщі було переселено тамтешніх українців. Вони виявилися навдивовижу дуже активними і пожвавили життя у Старому Селі.У 1989 р., коли церкву знову було відкрито, Осипа Яворська й Анна Кіт знову до храму передали старе чертізыке Євангеліє та інші церковні речі. Недалеко від дерев'яної каплиці розташована дерев'яна дзвіниця, побудована в українському народному стилі сільським майстром Стахом Чаповським. За зразок взято дзвіницю села Снятинки.

Життя молоді як специфічної соціальної групи було особливим. Воно регламентувалося віком, звичаями та давніми правилами поведінки. У Старому Селі ще до 1939 року молодь гуртувалася у власні парубочі та дівочі громади. Хоч вони не мали чітко вираженого й організаційно оформленого характеру, але все жіснували й додавали колориту в сільське життя. Молодіжні товариства мали виборних верховодів, які дбали про свої гурти, наглядати за порядком та дотриманням правил поведінки та моралі. Навіть серед пастушків був верховода. На пасовиську затійники часто влаштовували дитячі дійства, ігри та забави. Молодь на пасовиську проходила справжню школу мужності, винахідливості та пристосування до життя. Бо саме в іграх було закладено великий виховнии потенціал і формувалися підвалини дорослого життя. Свято Петра, або, як казали, Петра, яке відзначали 12 липня, було святом молоді. На пасовиську відбувалася спільна трапеза, пастушки «петрували». Таким чином, вони звикли до гурту, а з допомогою таких видовищ стали поступливими перед старшими, толерантними, набували рис колективізму. У процесі скотарства й під час участі в інших господарських заняттях діти здобували не тільки трудові навички, а й вивчали норми поведінки в колективі та правила громадського співжиття. Дітей змалку привчали до праці. У багатодітних сім'ях формувався особливий дитячий колектив, який копіював життя дорослих і, безперечно, мав лідера. Обов'язки та права також було розподілено. У такому колективі старша дитина бавила й навчала молодшу. Часто батьки віддавали підлітків "на службу". Так, Марія Стахнів маючи 10 років була віддана у найми. Поступово дітей залучали до інших справ.Їх виховували у любові до праці й сімейних та громадських традицій. Підростаючи, вони досягали більш вагомого соціального статусу.

Що село варте без школи? Нині ми всі мудрі й усвідомлюємо, якою важливою є роль школи. Але був час, коли шкіл взагалі не було. Не було її і в Старому Селі. У народі кажуть, це храм науки. До цього храму кожне село йшло довго і власним шляхом. Сьогодні навіть не хочеться вірити, що майже сто років тому в Старому Селі ніхто не вмів писати й читати, бо тут не було найпростішої школи. Щоправда, на території парафії у сусідніх селах Вацевичах та Снятинці школи вже існували, але добиратися туди було далеченько, задорого. Учень, відвідуючи школу у Вацевичах, за рік заледве навчився хоч "кривулями" підписуватися. На більше бракувало часу й терпеливості батьків. У таких випадках діти здебільшого пасли корів і гусей. На пасовиську й проходили школу життя і, як тоді казали, "вчилися коням хвости закручувати". Правда, були й такі, що від- відували школу у Вацевичах. Зокрема, в 1902 р. із Старого Села і Підгори до Вацевицької школи ходило всього 5 учнів. Юрко Калічак у 1910 році трохи ходив до школи у Вацевичах, трохи у Снятинці і, нарешті, трохи уже в Старому Селі. Таких учнів, як він, було всього четверо, і всі-хлопці.

Та ось у Старому Селі з'явився Микола Стахнів, освічений селянин, який у власній хаті переважно безкоштовно, а частково за незначну винагороду навчав здібних дітей грамоти. Деякі його учні стали свідомими громадянами й активістами місцевої Просвіти, а Микола Чаповський у повіті прославився як умілий будівельний майстер. Уcі мешканці села були неграмотними, навіть сільський війт не вмів писати, не маючи й власного писаря при собі, бо де такого взяти. Аби що Школа- а до Дрогобича видати довідку, він звертався до священика у Вацевичах і аж тоді вже скріплював печаткою. У 1913 році в селі війтом був неграмотний селянин Станіслав Зельонка, а функції писаря виконував Іван Стахнів, інколи Онуфрій Середницький. Про кількість дітей шкільного віку можна дізнатися із pізних церковних джерел. Так, у виказі дітей шкільного віку, складеному О4.02.1909 р., подано, що у Старому Селі iх було 23, на Підгорі- 11. У виказі дітей шкільного віку, складеному 15.04.1909 р., конкретизовано, що це школярі 1891-1902 р. н. включно і о таких у Старому Селі 42. Слід відзначити, що римо-католицьким ксьондзам допомагали законниці, які опікувалися сиротами й інвалідами. Товариство служебниць Матері Божої Марії виникло в 1850 р. у Старому Селі, що біля Березова. Головний свій осідок мало в цьому ж селі, тому й називалося Старосільське. Позаяк у Старому Селі, що біля Дрогобича, проживала незначна кількість римо-католиків, тут від 1905року існувало їхнє невелике відділення, а це: 1 будинок, 3-4 законниці, які вели Захоронку, що опікувалася дітьми, навчали здібніших грамоти і, звичайно ж, полонізували їх. Польською в селі ніхто не говорив. Ця мова викли- кала сміх, казали, що таким ніби язик покрутило. Як би там не було, але їхня праця відігравала значну роль у процесі ліквідації неграмотності в селі.

Тільки в 1911-1912 p. громада села спромоглася за власні кошти недалеко гори Пруської побудувати прегарну з великими та світлими чотирма кімнатами для учнів та вчителів школу. Ділянку для школи за незначну ціну виділив сільський війт Станіслав Зельонка. Це насправді був найкращий будинок у селі, покритий червоною черепицею, з великим ганком, що виходив на дорогу. Якщо зважати на те, що тоді в Старому Селі більшість хат були під стріхою, а половина-ще курні хати, то будівля школи була справжнім храмом. Першою вчителькою Старосільськoї школи стала Марія Мазур, яка і проживала в п приміщенні. У відведеному для пані Марії помещшканні були кахляні печі й паркетна підлога. Біля будинку-криния i посаджений садок. У цій державній школі навчали українською і польською мовами. Коли польські війська окупували Галичину, то школа від 1919 р. стала вже польською, а українську мову в ній взагалі не вивчали. У 1921 р. в село приїхала молода двадцятип'ятирічна вчителька Марія Сковронська, яка працювала тут досить тривалий час, але потребами українців не переймалася й не цікавилася їхньою громадською діяльністю. "Скупі" дані про школу можна почерпнути з офіційного польського джерела. Так, дана вище вчителька. У розпорядженні школи-одна кімната. Мова викладання-польська. Школа має 1 морг землі для наукових цілей.

Для вчителя виділено три кімнати.5 3 приходом у 1939 році радянських військ школа стала початковою з викладанням українською мовою. За німецької окупації в школі теж викладали українською, вчителем і управителем навчального закладу був Петро Нечипор, син Федора, уродженець Волощі. Він дуже сумлінно виконував свої обов'язки, йому вдалося підняти навчання у школі на вищий рівень, брав активну участъ у громадсько-культурному житті. Другим вчителем була А. Терлецька-також дуже діяльна особистість. Після війни працювала вчителькою початкових класів 1924 р. у Старосільській школі працює одна клаcів Антоніна Рудакова, яка мала сестру 3іну з доньками Римою та Валентиною. У 1973 р. до школи прибула молода вчителька Дарія Степанівна Кіт. Народилася вона у 1953р. у с. Брониці. Після закінчення школи у рідному селі навчалася у самбірському педучилищі, яке закінчила y 1972 році. Неповну середню освіту діти Старого Села здобували переважно у Снятинці, а також у Дрогобичі, середню у Рихтичах або Дрогобичі.

На кількість населення мали вплив різні природні й неприродні чинники. Сприятливі погожі роки, рясний урожай, спокій у краю призводили до підвищення життевого рівня і, безперечно, народжуваності дітей та зниження смертності. Діти народжувалися стабільно, бо кожна жінка народжувала їх стільки, скільки могла народити. Та, на жаль, виживало їх мало. Причиною зростання показника смертності дітей була неспроможність забезпечити повноцінний догляд й надати ім вчасну медичну допомогу. Під час жнив немовлят часто брали в поле, а також на сінокіс. Там траплялися прикрі випадки, коли ворони видзьобували дитині очі, ба й навіть задзьобували ії до смерті. Немовлят також крали лисиці. Через брак найпростіших медичних засобів, забобонні стереотипи, антисанітарію під час пологів нерідко помирали й самі матері. Стихійні лиха, здебільшого пожежі, завдавали великої шкоди погорільцям. Були й випадки, коли вигорало майже усе село. Позаяк оселі були дерев'яними та ще й під соломою, для пожежі бракувало лише іскри чи блискавки.

На подвір' ях: стодола, шопа, шпихлір, 2-3 обороги із сіном, соломою, біля хат для утеплення «загати», набиті листям, a огорожею слугував тин, виплетений із ліщини. Під час пожежі й вітру село перетворювалося у справжне пекло. У такому випадку людина не мала куди сховатися, окрім криниць, яких було дуже мало. Воду брали з потоку. У той час гинули люди, особливо діти, що вплинуло на кількість населення. А ще були війни, міжусобні шляхетські розбірки, під час яких супротив- ник, щоб підірвати міць сусіда, навмисно спалював його село. Напади кочівників, потрапляння в неволю, зокрема в татарський ясир, також призводили до зменшення кількості населення. Иого кількість завжди була нестійкою, а за величиною - змінною. Коли в селі розпочався розквіт, чисельність населення збільшувалася, а село розросталося. 1 здавалося, що треба лишень жити й радіти. Та раптом у такий золотий вік вривалися вихором холера, тиф, мор та інші невідомі хвороби, які нещадно викошували людність. Донині у Старому Селі збе- pirся переказ про існування холерських цвинтарів на Гирівці. Епідемія навідувалася в село в 1770 р., 1831 р. та навіть в 1871 р. Це навіть видно з таких даних. Так, у 1830 р. проживало 92 особи, а в 1836 р. 93 особи. Отож, 7 років у селі загоювали рани від холери, допоки кількість населення зрівнялася і дала приріст населення на одну особу.

Про давніші роки нічого невідомо. Наприкінці 18 ст. суттєво зростає кількість населення. Середня чисельність сім'ї, згідно з нашими підрахунками, в першій половині 18 ст. становила 3 особи, а вже наприкінці 18 ст. За даними церковного шематизму, у Старому Селі й Раковці проживало 159 oсіб.% Більш детальну інформацію про село, кількість населення і національний склад можна почерпнути з Польського географічного словника. Зокрема, у згаданому джерелі зазначено, що в 1880 році в селі було 47 господарств і 212 мешкан- ців. На території двору тобто на Гирівці налічувалося 5 господарств, 36 мешканців. Найцікавішим є те, що з географічного словника можна отримати дані, як населення розподілялося за національним складом та реліrійною приналежністю. Отож, у Старому Селі разом із Гирівкою проживало 248 громадян: 121 греко-католик, 92 римо-католики та 35 юдеїв. Національним склад був таким: 236 русинів, 7 поляків і 5 осіб інших національностей."

Оскільки Старе Село належало до Вацевицької парафії, його мешканці докладали великих зусиль для будівництва нової церкви у селі Вацевичах. Вони пожертвували багато коштів на її викінчення, також купили чимало цінних речей, книжок та церковного інвентарю. Кожний господар, залежно від своїх можливостей та фізичної сили, причинився до побудови святині. Наприклад, Iван Гнатів привіз 4800 цеглин, Дмитро Гнатів - чотири тисячі, a Марія Зельонка (Яськова) - 1400. До будівництва церкви також доклалися старосільчани латинського обряду: Ясько Мінях (латинник) іздив до Попелів по камінь, Фердинанд Пельцер (німець) теж возив камінь, а з Добрівлян возили вапно. Щоправда, таких було дуже мало. Стах Зельонка, Ясько Рупняк, Петро Метраль також возили камінь. Треба відзначити, що навіть посильну роботу виконували діти. Як зазначено у Книзі дійствій..., від хати Олекси Брильовського працювала дівка, від Iвана Брильовського- хлопець, віп Марини Брильовської дівчи помішувало глину. Підгора (нині належить до Старого Села) також працювала на будівництві церкви. Для прикладу, Анна Лучків (вдова) копала яму для вапна, Катерина Стоблянська мішала глину, а Василь Чаповський відпрацював одинадцять разів, тринадцять, Ясько Зельонка Никола Стахів-десять, возили глину. Водночас Іван Дідух, Iван Зварич, Петро Метріш, Іван Клим, Стах Брильовський, Михайло Хрущ, Василь Косик возили камінь із Попелів. Iван Зварич, Олекса Калічак у 19l1 році привезли дахівку-по 600 Івасько Клим двадцять, штук- на стайню для священика. Слід зазначити, що поважний та авторитетний господар Михайло Калічак був членом церковного комітету, a Іван Зварич- провізором церковним.

У Старому Селі навіть існувало своє церковне братство, яке самостійно причинялося до церковних потреб. Так, Pіздвяна коляда, яку очолював Перхун, здала на церкву 10 cічня 1905року 9 корон, 18 сотиків. А господарська коляда 22 січня 1905 року здала 10 корон. Із Записника скарбони матерной церквы в Вацевичах можемо почерпнути ще й такі відомості, що з Кальварії Онуфрій Середницький назбирав здав на церкву 19 корон. На процесійний образ Пресвято Богородиці Теодозія Брильовська пожертвувала 90 корон, а Евангеліє в синім оксамиті та позолоченому окуті купив Тван Брильовський за 100 корон, 30 корон доплатила цер- ковна скарбона. Той же Іван Брильовський 14 березня 1909 року склав 300 корон на фундацію Богослужебну, щоби річно відправляти три Служби Божі, доки житимуть Фун датори: перша на Різдво св. Iвана Хрестителя; друга на Воздвиження Чесного Хреста; третя Різдвом Христовим. 

Наприкінці травня 1929 року Феся Гнатів офірувала на церкву 150 злотих, а Стах Брильовський на іконостас того ж таки року-1930 злотих. Це були неймовірно великі кошти, адже корова тоді коштувала 100 злотих. Згідно з Церковним Iнвентарем 1930 року, на стіні був образ Кресна дорога, офіра Дмитра Калічака зі Старого Села. У 1943 році до складу церковної ради Вацевицької парафії входили як голова і секретар Дмитро Калічак, Михайло Перхун як начальник старосільської громади, провізор Никола Зварич. Склад управи Братства св. о. Николая у Старому Селі справно проводили Никола Зварич-голова i секретар, Дмитро Калічак. Незважаючи на те, що станом на 1902 piк у Старому Селі було лише 25 сімей греко-католицького обряду, вони своєю працею, пожертвами дуже причинилися до будівництва та становлення церкви у Вацевичах. Тому про їхній великий внесок ми не могли не написати. 

Кожна фігура має свою історію, встановлена з нагоди якоїсь події. Радянська атеїстична влада більшість таких, переважно, придорожніх, знищувала, на багатьох із них навмисно збито написи, щоб вони замовкли й більше не промовляли. Майже з усіх скинуто хрести. При в'їзді у Старе Село, з Дрогобича зліва, навпроти місь- кого цвинтаря, стоїть фігура На хвалу Божу, в честь повернення до віри батьків і першої Святої публічної Літургії в греко-католицькомуобряді, відслуженої 9 квітня 1991 року Божого Блаженнішим архиєпископом кардиналом Любачівським. Ось чим славиться старосільська земля! Першою публічною Службою Божою! Ця Літургія сколихнула мешканців навколишніх сіл й усього галицького краю. Старе Село стало ще більш відомим, бо на Богослужіння з їхалося до десяти тисяч люду, ледь не з усієї Галичини. Пам'ятник виготовлено коштом родини Чаповських, зосібна батьком Стахом (Остапом) та сином Мирославом, і встановлено 1998 року Божого. На місі відправи Літурrії посаджено чотири старосільські липи, освячені архиєпископом. Простояли вони недовго: поламали колгоспні корови. Після такого випадку місце стало нещасливим: часто траплялися автомобільні аварії. Тоді Чаповські впорядкували це місце. Пам'ятник оточує гарна кована огорожа.

Церква здавна була не тільки матеріальною пам'яткою. окрасою села, а й символом єднання духу та незламностi народу. Передовсім мешканців села ніколи не покидала думка мати свій гарний храм. Незважаючи на те, що давню дерев'яну каплицю було відновлено і ї використовували як церкву, мрія про справжній храм взяла верх. Найбільше здійсненням цього задуму переймався великий патріот Чаповський, більше села Остап відомий у селі як Стах. Мрії завжди залишаються нездійсненими, коли iх не спробувати реалізувати. Це чудово розумів Остап, тому й взявся насамперед звернувся Снятинської сільради за роботу. голови Мирослава Котика, щоб він виділив для святині земельну ділянку. Згідно з рішенням Про виділення земельної ділянки та одержання дозволу на проектування і будівництво церкви в с. Старе Село від 26 червня 1995 року під номером 26, землю було одержано. Тепер назріла потреба обгородити виділену площу. Тоді Чаповський звернувся за допомогою до голови міста Дрогобича Мирослава Глубіша, мати якого народилася У Старому Селі. Своєю чергою, той не забарився і попросив директора заводу автомобільних кранів Валерія Левицького допомогти. Пан Валерій й виділив безкоштовно увесь метал Остап Чаповський на огорожу. Так було зроблено перші великі кроки. Першого червня 2003 року було створено комітет 13 будівництва мурованої церкви. Його головою став Фурів, бухгалтером - Iрина Грабовенська, секретарем Брильовська (дівоче прізвище-Деревенко). Розпочався збір коштів, виготовлення документації та підготовчі роботи. Проект церкви виготовив відомий архітектор в Україні і навіть поза ї межами Іван Іванович Коваленко. Про нього годиться -Леся сказати більше.

Iван Коваленко- відомий архітектор, закінчив Львівську політехніку, зацікавився народною архітектурою українських Карпат, зокрема дерев'яним зодчеством. Свого часу навіть очолював спілку архітекторів 1вано-Франківської області. 31987 р. займається проектування храмів різних конфеcій, iх біля 180. Зокрема це храмовий комплекс УГКЦ на 1800 місць у місті Новояворівську (2000 р.); у селі Боржавське Закарпатської області (2004 р.); м. Радехові на 1800місць, села Снятинка на Дрогобиччині. Він відомий ще й тим, що спроектував театр ляльок у м. Тула (Росія), також спроектував і наглядав за будівництвом дачі генсека Л. Брежнева у Ясній Поляні під Тулою.8 липня 2004 року розпочали мулярські роботи. За народним звичаєм у кут вмурували свячене зілля та дві монети: одне євро й одна гривня. Від початку до кінця її безкоштовно виму- cільські майстри Iллярій Пецюх і його син Іван. Цеглу рували подавали люди по встановленій черзі, жінки подавали істи так само-почергово. Склепіння зводила бригада з Меденич у складі Олега та Миколи Репета, Володимира Раньовського, Ярослава Брайтвізера, якою керував Євстахій Равриш. У середині серпня 2004 року під час будівництва трапився нещасний випадок: у корито з вапном впали Iгор Фурів та Іван Пилип (з Підгори). Допомогу надали вчасно, тому без великої шкоди здоров'ю. Почали збірку пожертв для наповнення храму церковним начинням.

Для прикладу, Володимир Ченчак пожертвував два керамічні хрести, виготовлені в Аргентині, та багато інших необхідних речей. За пожертву Лесі Брильовської та Левка Антоника придбано жовту бляху для центрального купола. На саміcінькі Зелені свята 2006 року, дізнавшись про скрутне становище із коштами, Галина Дендяк пожертвувала дві тисячі євро на будівельні роботи. Зробила це без зайвого шуму та реклами. Церковний комітет встановив, що кожна сім'я має відпрацювати один день на рік на будівництві. Як не прикро про це говорити, були такі, які відмовилися і навіть компенсувати цей день грішми. Як завжди у всякій справі є люди байдужі до всього, є церковні і малоцерковні, та найбільшої шкоди завдають базіки. Восени 2006 року роботи з покриття бляхою п'яти куполів було завершено. Цю роботу виконували брати Дмитро та Микола Білокури-мешканці села Гірське Миколаївського району. Iм допомагали сини Дмитра-Юрій (14 років) та Iван (17 років). Хрест на центральному куполів виготовлено за проектом Любомира Cікори. Його вартість становила три тисячі доларів. Хрест було освячено 25 травня 2008 року на території старої церкви Різдва Пресвятої Богородиці місцевим отцем Iваном Гаваньом. Протягом десяти років тривало будівництво та викінчення святині. Нарешті 6 жовтня 2013 року храм Собору Iвана Хрестителя освятив владика Ярослав Приріз. Тепер громада села в новому престижному масиві, який у селі називають Панське село, може натішитися новою церквою. Мiсцина, де вона стоїть, у давнину називалася Копанина, від якої давно, як від Колгоспного курника, не залишилося жодного сліду. Нові реалії беруть верх, і громада села пише нові сторінки історії.

Джерело: Петро Сов'як.   "Старе Село біля Дрогобича".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Hosting Ukraine