Унятичі

 На південний захід від Дрогобича, при шляху Дрогобич- пiябуж, лежить село Унятичі. Сусідніми селами е Лішня, Франковичі (Нагуєвичі), Медвежа та Ясениця Сільна. Тут пропливає piчка Бар, до якої впливають Грішне і Унятинка. З старих церковних записок відомо, що село було розміщене на південний схід від шляху Дрогобич-Підбуж вздовж берегів річки Грішне, але під час останнього нападу татар село було спалене; наново розбудувалось при шляху Дрогобич-Підбуж.

На старому селищі, на горбочку, в припливі річок Грішне - Бар осталася тільки старенька церква. Вона в той час була малою каплицею, її не спалили: опісля тричі добудовували. Біля церкви стоять старенькі липи, які нагадують довгі літа старенької церкви. Тут біля церкви лежить цвинтар, аз другої сторони річки Бар розміщені городи та мешкання священика. До 1936 р. в тій церкві правилась Служба Божа, опісля перейшли до нової церкви. Останнім священиком тут був о. Німилович. Звідки походить назва села Унятичі, невідомо. Є тільки ще назва річки Унятинка.

Відомо, що колись були великі поля за панщини, які за австрійського панування розпродано селянам. Оставлених біля 300 га. управляв поміщик Крисько. За польської влади до 1939 р. село начислювало біля 300 мешканців. Мало село семиклясову народню школу, якою керував Директор Осип Ліщинський: була кооператива "Єдність", Читальня Просвіти, "Кружок Рідної Школи" (провадив Євген Тустанівський). При "Кружку "Рідної товариство "Підгіря", грали ситківку і копаний м'яч, а зимою шахи; був доріст молоді при "Кружку Рідної Школи" (проводив Дмитро Білий). "Сільський Господар" (проводили: Хом'ик Дмитро і Миколайський Микола), а "Хліборобськй Вишкіл Молоді" (ХВМ) Євгенія Миколайська. За советської інвазії від 1939-1941 р. був т. зв. "Червоннй клуб", де велась тільки культурно-освітня праця Дмитро Хом'як, а вихованням молоді i спортовим товариством керував Дмитро Білий, аж до дня його арештування НКВД. За німецької влади від 1941-1944 рр. культурно-освітня праця занепала, і не проявляла жадного культурного життя. 

 

УНЯТИЧІ: НОВІ АРХІВНІ ДАНІ

Відомості про село Унятичі належать до 1531 року. Нові документи, свідчать, що село значно старіше. Так, у матеріалах Перемиського гродського суду 11 травня 1467 року зроблено такий запис: "Шляхетна пані N. з Унятич, повіту Дрогобицького, у справі несплати грошового королівського податку 14 гривен (марок) зізнала перед урядовцем Іваном Посаком". А 2 вересня 1531 року, на виконання розпорядження короля Сигiзмунда I, на полі "Терпльова Верховина" проведено розмежування і встановлення границь між королівськими селами Нагуєвичі, Ясениця, Медвежа Воля та містом Дрогобичем, між селами Дережичі, Лішня, а також селом Унятицьких - Унятичами. Під цією датою село зафіксоване і в "Aktach grodzkich i ziemskich...."2. Із скупих архівних документів відомо про деяких землевласників Унятич 1589 року. Приміром, Антін Яcеницький тоді мав 3/4 лану ріллі (один лан дорівнював 30 моргам, або 17,5 га),.

У матеріалах ревізії поселень Перемиської землі (1692 р.) про Унятичі мовиться, що село було поділене на кілька шляхетських частин. Там зазначається кількість землі і підданих (кріпаків) у шляхетських родинах Унятицьких, Винницьких, Кропильницьких, Копистинських та інших. Із цього документа дізнаємося, що в Станислава Унятицького був лан землі, і що він не мав кріпаків. Неповний лан найкращої землі належав Копистинському. Стільки ж землі і чотирьох кріпаків мав Винницький. У Вислоборського були корчма, млин на одне колесо та сім кріпаків". Цікаво, що у цьому документі кріпаки записані без прізвищ- вказані тільки їх імена: Андрусь, Матвій, Сень, Павло та інші. На основі архівних матеріалів можна прослідкувати за процесом творення прізвищ. Так, в одному з документів 1787 р. є такі імена й прізвища: Матвій Данько, Василь Федько, Іван Ткач. А вже у 1820 році маємо новоутворені прізвища: Іван Даньків, Михайло Федьків, Василь Ткачів. У XVII столітті в Унятичах був Василіянський монастир. Його спустошено десь на початку XVII століття під час воєнних дій. У 1761 році співвласники Унятич виступили з протестом проти Туркули Іллі, який присвоїв собі частину землі у Варадині, котра раніше належала монастиреві. Пани Туркули володіють селом Унятичі, починаючи від другої половини XVIII століття.

Про цю деспотичну помішщицьку родину збереглися спогади в Нагуєвичах, Лішні. Панів Туркулів негативно змалював у своїй творчості Іван Франко. З Йосифінської метрики дізнаемося, що в 1787 році в Унятичах було 72 хати, панський млин, двір та панська корчма". Село, як свідчить ця метрика, уже розташовувалося на сучасній території, а місцевість, де колись лежали Унятичі, вже тоді називалася "Старе селище". Докладних відомостей про старе село поки що не знайдено. Правдоподібно, воно було зруйноване татарами в кінці XVI - на початку XVII століть. За свідченням Францішканської метрики, у 1820 році власником села був Ваврин Туркула". На той час у селі нараховувалося 92 хати. У 1830 році в Унятичах було 424 мешканці, а в 1835 році- 418. Це зменшення пояснюеться епідемією холери, яка чорною хвилею пройшла нашим краєм у 1831 році. В 1879 вже мали 769 мешканців. У 70-х роках XIX століття у селі було 180 хат. (Bідтоді до наших днів воно зросло більше, ніж удвічі: нині Унятичах понад 370 будинків). В жодному із згаданих вище документів не говориться про існування в селі школи. 

10 травня 1908 року в Унятичах відбулися установчі читальняні збори, на які зібралося понад триста селян. Відкрив збори представник Дрогобицької філй "Просвіти" Ярослав Олесницький, ознайомивши присутніх з метою Товариства, формами його діяльності і закликав до боротьби з темрявою. Студент із Дрогобича Мирон Конрад пояснив різницю між українцями та росіянами і звернувся із закликом горнутися під національний прапор, бо в "єдності наша сила". Олекса Сусюк із Лiшні розповів, звідки взялися "москвофіли" та показав на прикладах, якої шкоди завдає нашому народові ця партія. 3 вітанням від читальні села Ясениця виступив студент Максим Сторонський, а члени "Січі" з Нагуєвич завершили збори гарним концертом. Головою Унятицької читальні "Просвіти" був обраний Пантелеймон Томчак, заступником бібліотекарем П. Томчака. Тоді ж до неї записалося 119 селян. На свої кошти вони закупили кілька десятків книжок, передплатили "Письмо з "Просвіти", "Свободу", "Громадський Голос". Допомогу літературою новоствореній читальні надав Головний виділ Товариства "Просвіта" у Львові, надіславши вже 1908 року 72 примірники книг 58 назв. Засновники читальні покладали на "Просвіту" великі надії у справі пробудження національної свідомості та в боротьбі з неписьменністю селян.

Опір діяльності читальні чинили лише півтора десятка москвофілів, які групувалися навколо Г. Ільницького. Ідеї "Просвіти" знаходили підтримку і розуміння серед переважної більшості селян. Кількість членів читальні швидко росла. Вже у 1909 році іх було понад двістi, а книг у бібліотеці-більше ста. Під час Першої світової війни читальня в Унятичах не працювала. Лише в липні 1922 року Ангелина Тустанівська звернулася до Головного виділу Товариства "Просвіта" у Львові за дозволом на її поновлення. 17 жовтня 1924 року священик Павло Кікта, селяни Олекса Миколайський, Дмитро Рудницький Павло Хом'як, а Василь Унятицький. Читальня містилася в будинку 26 травня священика i та інші зверталися в цій справі до Львівського воеводства. Tільки на початку 1925 року читальня відновила свою діяльність. Наприкінці того року читальняна біблiотека вже налічувала понад 150 книг. У 1926 році в селі урочисто відзначили дні Т. Шевченка та I. Франка.

ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ

Щодо походження назви Унятичі, то існує декілька верcій. Так, Дмитро Білий твердить, що назва села походить від потічка Унятинка. Але такої назви потічка в селі ніхто не знав і не знає. А тому ця версія малоймовірна. На думку відомого дослідника і краєзнавця Романа Пастуха, який покликається на праці вченого К.Тищенка, назва села може походити від народу гунів, можливо, і від імені готського Епископа Уніли. Не може бути достовірною назва села і від унії (1596 р.), бо Унятичі існували вже декілька століть. За версією Євгена Мельника, дослідника семантики коренів у топонімах і етнонімах Прикарпаття, топонім Унятичі не слов'янського походження, а, вірогідно, готського?.

Можна погодитися із дослідниками М.Л. Худаш і М.О. Демчук, які стверджують, що із зародженням патріархальних, а потім особливо родоплемінних відносин сформувався і глибоко вкоренився в суспільному побуті звичай іменувати роди за іменами їх патріархів чи родоначальників, звідки беруть свій початок у слов'янській ойконімії патронімічні і так звані родові назви українців-Сновидовичі-Сновид, Добростани-Добростан, Унятичі-Унята тощо. У кожному населеному пункті є свої топоніми. Не є виклю- ченням і Унятичі. Кожен мешканець села знає, де є Бабина, Долина, Гора, Селищі, Радичів, Кути, Галавиці, Лопата, Забріддя, Собачина, Горби, Лиса гора, Прийма, Солониці, Річина, Вивози, Ялина, Лисини, Гнилий потік і т.д. 

Iсторія села нерозривно пов'язана з історією церкви. Бо церква не тільки архітектурна пам'ятка, це свідок історії кожного села. У 1349 році Дрогобиччина була приеднана до Польщі і адміністративно входила до Перемиської землі Руського воєводства. Ці землі знаходилися у підпорядкуванні Перемиської єпархії, яка бере свій початок ще з часів Володимира Великого. Перемиським епископом у цей час був Олексій. Звичайно, що село мало свою церкву, але документальних даних з XIV ст. немає. найдавніша згадка про церкву в цьому селі відноситься до 1510 року. А Роман Сулик, покликаючись на праці М. Драгана, подає декілька різних дат-1515, 1578 та 1589 pp. За відсутності архівних матерiалів, не відомо якою була церква у згадуваний час, хто був священиком. Дерев'яна церква Собору Пресвятої Богородиці побудована із смерекового дерева в XVII ст. Остаточного вигляду вона набула в 1705 році. Про це свідчить напис, вирізаний на долішнім сволоку: "Сия церковь реставровалася в лето от сотворения света ЗЕГІ, а от рожь хва /avs за к. Хра.. сего... за свяще иерея Павли Фуркасовіча. Anno Dni 1705".

Яскраву сторінку в історію Унятицької парохії вписав свяценик о. Павло Кікта, уродженець Лемківщини, який до цьо- го душпастирював на Добромильщині. Від 1910 р. i до смерті 5 вересня 1927р. був парохом Унятич. Впродовж 17 років о. Павло проводив велику душпастирську і культурно-просвітницыку роботу в селі. Навчав дітей релiгiї у школі, турбувався діяльністю читальні Просвіта. Він був ініціатором створення гуртка товариства Сільський Господар, Січ та ін. Ще перед початком Першої світової війни з ініціативи о. П. Кікти розпочалася підготовка до спорудження нової церкви. Вже було виготовлено декілька проектів майбутнього храму. Однак війна і повоєнна розруха перервали на довгий час здійснення цього задуму. Лише у 1925 р. приступили до спорудження храму. Земельну ділянку під забудову церкви, а також частину лісоматеріалів безкоштовно подарувала Отилія Крисько. На жаль, раптова смерть о. Павла 5 вересня 1927 р. не дала можливості завершити будову. Похований о. Павло Кікта на цвинтарі біля старої церкви. Це був другий священик, похований в Унятичах, першим був о. Iван Турчманович, парох села з 1841 по 1848 рp. На могилі о. Павла Кікти у 2005 р. родиною зведений новий пам'ятник, бо старий вже не підлягав реставрації.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА

Перша світова війна, яка розпочалася у серпні 1914 року, принесла світові катастрофічні наслідки - 10 млн. загинуло i 20 млн. поранено. Для укрaінців, змушених битися з обох воюючих сторін, наслідки війни були важкими. Величезна кількість українців боролися і вмирали за імперії. Одні - за "веру, царя и отечество", а інші - "fur Keiser und Land". Українці, які знаходилися під владою Австро-Угорщини, відразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р. усі українські партії утворили у Львові Головну Українську Раду на чолі з К. Левицьким. Одночасно було засновано Укрaїнську Бойову Управу під керівництвом К. Трильовського. Рада проголосила, що "перемога австро-угорськоi монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Рocія, тим ближчою буде година визволення українців". Вона закликала всіх українців боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На цей заклик відгукнулися понад 28 тисяч національно свідомих українців.

Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові польські кола у Відні зробили так, щоб до Українського легіону (Укрaїнських Cічових Стрільців) прийняли лише 2.5 тис чоловік. Австрійський уряд ставився до легіону із деяким застереженням. На озброєння уряд дав стрільцям найгіршу зброю - карабіни системи Верндля, що заряджалися лише одним патроном і були без менів. Стрільців одягнули в стару подерту військову форму. 13 такою зброєю вони пішли на фронт. Український леriон влився в регулярні австрійські підрозділи. В боях з москалями у Карпатах (г. Ключ, Маківка та ін.) стрілецтво здобуло перші перемоги, хоч зазнало і значних втрат. У травні 1915 р. російські війська залишили Дрогобиччину. а на їх місце прийшли угорські гонведи, які воювали у складі австрійської армії. Вони сіяли жах і смерть у Галичині, вбачаючи у кожному галичанину ворога імперії. Знущань зазнали i Унятичі, зокрема було спалено декілька хат. 

У міжвоенний період (1920-1939 рp.) молоді хлопці змушені були проходити військову службу у польському війську. Заздалегідь юнак одержував повідомлення в присутності війта, щоб пройти комісію. Як правило, наші краяни служили на західних і центральних теренах Польщі. У 1939 році під час німецыко-польської війни багато українців, які воювали, попали у німецький полон. У післявоєнний період почалася примусова колективізація, яка здійснювалася за допомогою жорстокого терору. Селяни не підтримували ідеі колгоспного ладу. Людей залучали до колгоспів насильницькими методами: великими податками, залякуванням, шантажем, вивезенням на Сибір. Селян заганяли до клубу або школи, де уповноважені з району оголошували про створення колгоспу і ставили запитання: "Хто проти організації колгоспу? Прошу голосувати." Селяни, боячись репресій, мовчали. Їм підсовували готові заяви, на яких вони мали поставити свої підписи. Від них вимагали передати колгоспу свою землю, худобу, реманент (вози, борони, плуги та ін). На спорудження колгоспних ферм розбирали стодоли, стайні та інші с.г споруди.

ВІДОМІ ЛЮДИ СЕЛА

Як і в кожному селі в Унятичах були своi ремісники: ковалі, було 4 кузні-  Iван Білінський, Дмитро Даньків; шевці-Іван Щурик, Роман Броницький, Іван Коваленко; кравці-Іван Дидинський, Іван Батюк, Йосип Унятицький; столяри, тесляри, будівельники Микола Федьків, Максим Федьків, Дмитро Гальчак, Михайло Ткачів, Іван Хом'як, Лев Федьків. У міжвоєнний період торгівлею переважно займалися євpeї Абба Єрдман і Самуель Крайсберг. До 1939 р. у селі була корчма і магазин. У 1944 р. приміщення корчми було пристосоване під сільську раду, клуб, бібліотеку, молочарню. На початку 70-х рp. минулого століття за розпорядженням голови Лішнянської сільради Ф.Лужецького, корчма була розібрана, а цеглу перевезли до Медвежі. Тому клубі бібліотека тулилися майже сорок років у непристосованих приміщеннях (у старому будинку Б. Тустанівського).

Під час німецької окупації в 1943-1944 pp. Пилип Соломка у будинку Миколи Торського організував шинок. Неясно чи розбагатів він від цього закладу, але те, що заліз у борги, відомо. На початку 2000 року декілька наших краян зайнялися підприємництвом: Роман Бейзик організував мережу магазинів. Василь Чепеляк і Юрій Хом'як - підприємство «Iкар» з ремонту автомобілів, Iгор Антоник-пилораму та ін. Всі вони беруть активну участь у громадському житті села i pайону. Добрий слід у житті села у 40-90-х рр. залишили трактористи Гнат Хом'як, Василь Торський, Кароль Добрянський, Кароль Стрілецький, Мирослав Щурик. Варто зазначити, що Мирослав Шурик, депутат Дрогобицької районної ради декількох скликань, крім основної роботи, брав активну участь у газифікації села; шофери Михайло Стап'як, Омелян Черхавський, Зенон Батюк, Iван Гурський, Iван Рудницький та інші.

У кожному селі в усі часи були свої акушерки (баби-повитухи). Наприклад, у 1880 р. нею була Анна Добрянська, у 1985 р. - Варвара Митчин, у 1890 р. а з 1910 по 1930 pp. Ангелина Городиська, Марія Черхавська, Марія Флюнт, Магда Соломка, Марія Фридрак, Йоанна Хом'як. 3 1931 по 1940 рр. Осипа Яремова. Наприкінці 1944 р. в Унятичах був заснований фельдшерсько-медичний пункт, який довший час містився у будинку Торського Миколи. В 1952 р. очолила цей заклад випускниця Вінницької фельдшерської школи Галина Оавівна Дидинська (Пилипенко), яка понад 50 років віддавала свої сили і здоров'я служінню людям. У дощ і снігопад, спеку і мороз, вдень і навіть вночі ї можна було бачити у різних кінцях села, адже вона спішила на допомогу хворим.

Односельці її називали лікаркою, а не фельдшеркою, бо цим вона заслужила глибоку повагу у мешканців. 23 лютого 2002 р. у приміщенні школи було урочисто відзначено її 70-ліття та 50-ліття трудової діяльності. Це було справжне свято не тільки для Галини Савівни, але і для цілого села. Її вітали представники районної влади, Чабаненко О., "Заслужений лікар України", доктор медичних наук, голова сільської ради, друзі, учні школи. Це вперше так урочисто село відзначило ювілей всіма шанованої Людини. Перебуваючи на заслуженому відпочинку, Галина Савівна часто хворіла, але й далі цікавилася станом медичного обслуговування селян і цілком справедливо стверджувала, що медичний працівник ФАПу повинен постійно жити у селі, а не доїжджати з Дрогобича. Померла Галина Дидинська у квітні 2017 р.

 

Джерело: Дмитро Білий "Дрогобиччина-земля Івана Франка" Л.Луців Том 1     

Джерело: "Унятичі" Богдан Добрянський

Hosting Ukraine