Волоща

  З жовтня 2020 року добровільно об'єдналася до складу Меденицької об'єднаної територіальної громади. Село розташоване у межиріччі Дністра та Бистриці на трасі з Дрогобича до Львова. Відповідно до адміністративного поділу воно є крайньою точкою Дрогобицького району на півночі. На захід від села розташований ліс та озеро. Місцевість є горбистою.

Щодо самої назви «Волоща», легенда розповідає про історію кохання між гарною українкою та італійцем (волохом). Власне на його честь, у зв'язку з поселенням етнічних волохів на території села, і названо поселення. Є також інша версія щодо назви — на честь перших мешканців, переселенців з Волошини (південної частини сучасної Румунії). Хоча, назви населених пунктів Галичини з означенням «Волоський» спричинювались впровадженням волоського права, за яким село певний час виділялося серед довколишніх сіл з руським правом.

Село Волоща засновано в XIV столітті. Перша згадка про с. Волоща датується на 1425 рік. В цьому році село передано у власність Янові Менжинові. В XVI столітті село перейменовано на містечко Коритко — на честь нового господаря і засновника містечка — Франца Коритко.

Розбудоване і розвинуте містечко у XVIII столітті занепало. Протягом наступних років воно переходило від рук до рук і було власністю: Бекерського (1725), Більського (1761), Ілінської (1802) та Левицького (1906). У ХІХ столітті громада Волоща мала печатку з новим, типовим для того часу "сільськогосподарським" гербом: перехрещені граблі, коса й вила, посередині яких покладено серп.

Станом на 1897 р. село Волоща (з присілком Зади) Самбірського повіту мало 1745 мешканців, було осередком римо-католицької та греко-католицької парафій. Станом на 1904 р. кількість мешканців збільшилася до 1995.

15 червня 1934 р. село Волоща передане з Самбірського повіту до Дрогобицького.

На 1.01.1939 в селі з 2 510 жителів було 1 740 українців, 190 поляків (переважно колоністи австрійського періоду у присілку Зади), 550 латинників і 30 євреїв.

В селі є середня школа, бібліотека, будинок культури, клуб-бар, пошта, аптека та декілька магазинів. В селі знаходиться три храми: православна Церква, греко-католицька Церква та римо - католицький костел. У минулому столітті в селі існував дерев'яний костел; комуністична влада розібрала його і спалила. Після проголошення незалежності України місцева (польська) громада збудувала новий мурований костел.

В період Радянського Союзу тут діяв колгосп "1 Травня" на чолі з Михайлом Берко — депутатом Верховної Ради СРСР. Встановлено пам'ятник полеглим у Другій світовій війні (скульптори Еммануїл Мисько, Ярослав Мотика, архітектор Олександр Матвіїв). В селі знаходиться дерев'яна церква Собору Св. Івана Хрестителя (1897).

 

НАЙДАВНІШЕ МИНУЛЕ СЕЛА

Село Волоща-маленька цятка на карті України. Воно, як багато інших сіл, має свої давні географічні назви, так звані топоніми (від грецьких слів topos- місце та опоmajonyma - iм'я, назва). Топонімами села ніхто, по суті, ніколи серйозно не займався, крім хіба що автора цієї праці під час обов'язкової студентської мовознавчої практики (кінець 1960-х років). В основному топоніми с двох видів: макротопоніми та мікро-топоніми. Перші-це назви крупних географічних об'єктів; другі- назви дрібних об'єктів, які, проте, не виходять за межі людей, що проживають на одному і тому ж місці. Багате на гeографічні назви і село Волоща: частини села, природо-фізичні та штучно створені людиною об'єкти. Звичайно, не всі топоніми дійшли до наших днів. Але ті, про які мені довелося дізнатися, бодай уявно наближають нас, нащадків, до тих часів, у яких жили наші далекі предки. Село Волоща, як географічна одиниця, має свої локальні географічні назви.

Північна частина називається Горою через це, шо знаходиться значно вище за інші місцини села. Трохи далі на схід. перед Попівщиною, є гора Говда, на якій, згідно переказів, за часів Галицького князівства височіла оборонна споруда зі сторожовою вишкою, з якої вартові сповіщали людей про напади татар. Під час татарської навали мешканці села знаходили захисту замку, якнй. згідно легенди, зруйнували ординці, а згодом -дідич села Йоське Діямантштайн. Розповідають також, що від замку проритий підземний хід аж до польського цвинтаря, шо розміщений за селом зі сходу. Східна сторона мас назву Заріка, започаткована ще тоді, коли північно-східну частину села відрізав один із рукавів сучасної річки Бистриці, яку, як повідають, мешканці села Грушова "вкрали" у волощан. 3абрали річку грушовці в оригінальний спосіб: перед тим, як Бистриця мала наводнитися від надмірних дощів, що випадали у Карпатах, вночі загатили потік, що вів до Волощі, в результаті чого річка ринула малим рукавом-попід Грушовою (Калічою Горою, Старим Селом) у сторону Літині... 

Частина села з півдня і заходу отримала назву Кут, зміст якої не вимагає пояснень. Крайню полудневу частину Кута ще називають Кубанею, на якій було збудовано декілька хат. Кубань - ще й толока, на якій випасається худоба. Кажуть, що земельний клаптик pіллі між Іваном Бараном та Михайлом Нечипором Буськом дуже давно називався Вивозом. Схоже, щось звідтам вивозили, мабуть, землю... Західна смуга села і прилегле до нього поле зветься Гільницею або Дільницею-либонь, через це, що ця земля, розчищена від пнів колишнього лісу, була громадою поділена на певні ділянки. Центр села іноді називають Серединою або Пастівником (мабуть, від "пасти"). На захід від неї, за садибою Добрянських, зберігся давній мікротопонім-Болотце. На крайньому заході від села, перед лісом, поля розділяє гостинець, що веде до села Майничі. Поля, що по Ліву сторону, називається Загомінком. через невеличкі насипи, що подекуди горбляться.

Перед каналом, що за 250-300 метрів від лісу, зберігся ще один давній топонім-Підгариско. Мабуть, від спалення лісових площ. На східній околиці села теж є поля які відводилися під поcіви. обіч дороги, що сполучає Волощу із Задами. Поля тут носили назви здебільшого їхніх власників: Шимкове, Андрусика, Ліщинського Петра, інших. За півтора кілометра від села був Попелів фільварок, що раніше належав поляку Яську Бадецькому. Iсторія появи нового господаря фільварку, Петра Попеля, така. Якось на його полі, що на Тустановичах, фонтаном забила "кип'ячка" (нафтова ропа). Не довго думаючи, власник поля продає його якомусь жидові-підприємцю, а за виручені гроші купляє фільварок Бадецького. На схід від фільварку простягалися Нивки, кажуть, з цього місця волощанці вели спостереження за татарими, які часом набігали на Волощу із сусіднього села Мости, пробиваючись до Карпат. Зразу ж за польським цвинтарем стояла сторожова вишка, з якої добре проглядалася вся північно-східна місцевість. Традиційно пя вежа весь час оновлювалася. Тепер її вже немає. Навпроти фільварку через дорогу поля належали Петру Попелю.

Перед розлогою грушею, якій вже понад двісті п'ятдесят років, поля мали назву Розпутьє - певне, від того, що основна дорога мала два розгалуження (путі): перше, яке веде на Зади, друге-до сіножатей, що лежать на північній стороні. Всі поля за грушкою носили назву Нивки на Задах. Праворуч від тієї дороги, з полудня, землі теж мали свої назви: Задорожки на Задах-аж до Попелівського фільварку. Правда, за доріжкою, що була паралельною дорозі, що веде до Задів, землі носили назву Подільниці-поля, поділені громадським урядом мешканцям села. За фільварком, як і перед ліcом з заходу, поля називалися Корчинок Східний. Цей топонім, твердять старожили, появився таким чином: село Волоща існувало тод, коли про село Зади навіть ніде згадки не було. Як з заходу села, так і зі сходу, росли дрімучі ліси, які згодом викорчовувалися, а на їх місці утворювалися поля. Невеличка територія, що простягаеться від Корчинку Східного на південь і прилягає до села Тинова, звалася Долинами.

На північ від колишньої електровні були сіножаті під назвою Вільшина-від густих заростей вільх. За Bільшиною близько кілометра гягнеться Пусте Болото-аж до Шинкарсвої Кінети (рову). Чому Шинкарево? Бо за ровом були сіножаті поляка із Задів-Юзи Габриша, котрий на околиці села мав свій шинок. До речі, він певний час був у Волощі війтом. Неподалік протікала ще й інша кінета - Андрусикова. Ще далі на схід сіножаті отримали назву Ловиска- очевилно. тому, що тут ловили косуль та кабанів. Бувало, пани часто-густо виїжджали сюди на лови (полювання). Найвідділеніша територія від села зветься Груд. Цей топонiм походить від слова "груддя". Поблизу є так звана Козакова Струга. Розповідають, що там колись знайдено козачі і татарські останки, які збереглися тут від кровавої битви... Трохи далі с Чоновини братися до Волощі, потрібно було послуговуватися човнами. Правда, за радянських часів ці сіножаті одержали ще іншу назву- Апонія, тобто так далеко, як Японія. Між Козачою Стругою і Чоновинами є Помьирки-либонь, від слова "міряти".

Зліва від дороги, крім згаданих вже Лоз, є Видолинок, що iменується ще Жолоб. Тут розміщені орні землі 13 подальшими cіножатями. Визначальну роль для волощанців мав. звичайно, ліс, невеличка частина якого залишилася між Волощею і Майничами, У давнину цей ліс доходив до околиць села, у якому водилися вовки, ведмеді, лисиці, дикі кабани і зайш. Повідають, що під час лихих зим у пошуках їжі вовки прибивалися до околицы села, а хитрі лисиці виловлювали курсй, яких згодом через це ніхто на Гльниці не розводив. Завдавали селу значної шкоди й зайці, обзлаючи кору садовині. Ліс теж мав свої назви- шанський, Ксьинджий, він ділився невеличкими рівчаками вами: відповідно Громадський - Mаiйницький. Воло-перша, друга, третя і т.д. Східна частина лісу.

НАСЕЛЕННЯ

Давніх даних щодо стнічного складу населення Волоші немaє, однак зрозуміло, що корінним населенням тут були українці. Якшо навіть допустити, шо село, згідно одноі із традишиних версій, заснували волохи (мешканці Волощини), то їх була жменька. Хотіли вони цього чи ні, але їхні роди "обростали" корінним, тобто руським, народом, для якого ця територія була рідною. Зріст населення Волощі впродовж багатьох років, як правило, йшов по висхідній, крім тих, які припадали на військовий період. Це можна легко простежити, переглянувши існуючі шематизми. Згадані документи подають нам такі дані: у 1847 році у Волощі нараховувалось 1401 чоловік, у 1860 р. 1888 р. - 1419, у 1909 р. 2040, y 1913 р.—2056. Помітний спад населення пояснюється міграцією, війнами, a також еміграцією. Загалом же населення Волощі з кожним роком 1248, y 1870 р.- 1286, у зростало. Якщо взяти до уваги, що кожного місяця, вільного від посту, одружувалося близько 5-6 молодих пар (за книгою шлюбів - 1835- 1862р.р.), в яких народжувалося щонайменше троє-четверо дітей, то приріст кількості населення села, мабуть, нікого не подивує. Росли нові будинки, зростала і чисельність населення. Згідно перепису, який проводився 9 грудня 1931 року, у Волощі було 397 будинків, на Задах-613 відповідно чоловіків- 962/184, жінок- 995/176, греко-католиків-1625/90, римо- католиків-286/266, жидів-45/4.

Правда, на Задах мало бути далеко більше греко-католиків на 150 оcіб. Такі занижені дані подані завдяки польському шовіністу чеського походження Єжену Маречку, який, будучи управителем місцевоі школи, весь час працював на шкоду українській справi. Він, власне, постійно створював міжнаціональні та міжконфеcійні конфліктні ситуашії, люто ненавидів і упосліджував українських свяшеників та вчителів. Другою чисельною етнічною групою у селі буди поляки. Можливо, вони вперше oсіли у Волощі під час першої польсько колонізацї, що розпочалося після занепаду Галицько-Волинського князівства (XIV ст.). Зразу ж за польською школою (тепер пошта) розміщувалися три жидівські хати-Шимка, Бирка та Етки. Неподалік стояла біжниця- дерев'яна, одноповерхова, вся темна, яку розібрано за чаciв німецької окупації. Скраю села, справа по дорозі на Зади, стояла хатина Хайки. На цьому місці тепер змонтована трансформаторна електропідетанція. Будинок Хайки розібрав Петро Чаповський, звичайно, купивши це обійстя. На Фафлюхторовому городі, де нині житло Агафи Качмар, проживала Фрайда, чоловік якої, Мошко, покинувши її, вихрестився і оженився на українці з с. Луки.

Поселилися були жиди і на Куті: коло Захарка Литвинка-Сурка, Матько, Гершко i Гецал, а коло Пінчаків Поблизу жила ще Йосичка з синами-Хаїмом, Лазором, Мошком, а також з дочкою Едою. Справили собі житло жиди і на Горцко, біля Феді Барана. Жило кілька родин коло Олекси Тершака Далуника: Хаміцик, Муньо. Шимко, Іцко, Бирко, Хайка, сім я Йосика Гери: Ройда-дружина, Руфка-донька. Мали кілька хат жиди в кінці Жидівської Дороги, що перпендикуляром впиралася у шлях, що веде до с.Майничі, помешкання були зліва. Господарські заняття жидівської громади були різноманітні: торгвля, ремесла, праця на полі. 

ШКОЛА

Точних даних щодо часу заснування школи у Волощі у мене немає. Однак відомо, що в селі засновувались парохіяльні школи, так звані "дяківки". Правда, з передання відомо. що більш-менш грамотні люди навчали колись дітей приватно. У себе вдома або в орендованій хаті. Навчання могло проводитись й індивідуально, з одним-двома учнями. Така форма навчання практикувалася до 1848 року- знесення панщини. Платили вчителеві помісячно: 5 флори. Будинок, де мешкали ксьопндзи, згодом-колгоспна контора та школа знесений у 1982р. відомо, що у 1836 рош у "дяківци" нараховувалося 17 дітей, яких навчав родак Волощі дяк Онуфрій Чайка. Його річна платня становила 64 флорини. 

У Львівському центральному iсторичному архіві знаходиться два цікаві документи-про реорганізацію волощанської однокласової школи - у двокласову та про введення двомовного навчання у початковй школі села Волоща. Документи першого фонду стосуються 1904-1906 років, другого 1919-1920. 1925-1935 р.p. Втім, у першому документі зазначено, що у Волош є понад 40 дітей польських родин. Тут є досить цікавий документ. Так, 28 грудня 1919 року ксьондз Іван Коляса, як голова шкільної ради. звертається до ради шкільної у Самборі щодо організації польського класу у Волощи. При тім він, зокрема, нарікає на пароха греко- католицької парафії о.Івана Созанського, котрий, мовляв, не завше його у цььому розуміється.... Більш конкретно із існуючоюо проблемою, додає укладач листа, вище шкільне начальство ознайомлять два Яни-Возняк та Балецький, син Яна. Згідно протоколу конкурсної розправи самбірське шкільне начальство дозволило полякам з 20 січня 1920 року організувати в селі 1-й клас польської школи, в якій мало навчатися 62 дітей. В іншому документ, від 21 березня 1920 року, потверджено, що у Волоші вже існує дві школи: чотирикласова-українська, двокласова сова польська-на Задах.

У школі навчається 40 польських дітей. Польська влада у Варшаві, звісно, не дрімала. Вона поспіхом впроваджувала двомовне навчання у сиьських школах, дарма, що польської людності було в них негусто. Їй, окупаційній влалі, головне, аби, хоч і ловильно, але спольцувати українське населення -законами подвійних стандартів, школами, костелами, розбоєм жандармів. Чим завгодно, аби лиш було по-їхньому. Либонь, вірили, що Жеч Посполіта завжди буде "від можа до можа" Власне, з тих міркувань пан президент польської держави і видав новий документ щодо двомовності у школах Галіцї, змінивши 29 листопада 1930 року шкільний устав, прийнятий 31 липня 1924 року. Згідно З цимм урядовим документом поляки Волоці не забарилися отримати дозвіл на запровадження двомовного викладання. Це була відповідь на їхній лист від 13 серпня 1935 року. 

Учителювала у селі і полячка Чеслава Шершеп' ювна, 1903 року народження, у Волощі з 1 вересня 1925 року. У школі працювала ще одна вчителька-Марія Михайлівна Мосур, 1893 року народження, полячка, римо-католичка, в селі-з 1912 р. Як вчитель, повідають, була непоганим фахівцем, за переконанням могла, намагалася принизити чи "кольнути" українську дитину. Тим учням, що на українські свята ходили до церкви, не раз, було, дорiкала: "Що-о, думаєш у ходаках до раю попасти?!" До Волошці належала ще одна школа польська шовіністка. Де на присілку Зади. Викладання велося по-польськи. Школа була однокласова, містилася у приватному дерев'яному будинку, дві кімнати вчителя. 

У школі загалом працює близько тридцяти вчителів. Дехто з них доїжджають з інших сіл та Дрогобича. Школа-двоповерхова, за своєю архітектурою, розміщенням класів, кабінетів, майстерень, інших допоміжних приміщень нічим не поступається міським школам. Словом, у школі створені всі умови для успішного навчання та виховання сільських дітей. Класи-кабінети оснащені найновішими навчальними посібниками та технічними засобами навчання. Учні займаються у різноманітних гуртках: хоровому, драматичному, художньої вишивки, фізичного виховання, технічної та художньої творчості. Замість колишньої понерської oрганізації у школі створене Курінне козацьке братство ім. Сагайдачного. Лише за останніх десять років зі школи випущено понад 250 учнів. Багато з них здобули вищу та середньо-спеціальну освіту. Чимало випускників школи успішно трудяться у різних галузях господарства України та за її межами. Це такі випускники: Катерина Стебельська Кухарова-вчителька Дорогочівської середньої школи (Тернопілля)., Іван Кивацький - бухгалтер КСП ім. Iвана Франка, Єва Качмар-голова профспілки Т3ОВ "Перше травня", Андрій Нечипор інженер, ген. директор "Львівшляхбудматеріали", Андрій Кивацький-економіст, Франко Возняк лікар-терапевт Бориславської лікарні, Іван Лев- голова колгоспу ім. Тимірязева, с.Куликів, Юля Нечипор-вчителька російської мови та літератури (м. Ухта), Адольф Возняк - заступник директора Дрогобицького кооперативного технікуму, Йосип Грущак - лікар-ветеринар, Гринь Возняк ведучий інженер на одному із заводів Львова. 

 

Джерело: "Волоща-отча земля" Андрій Грущак

Hosting Ukraine