Якубова Воля положена над річкою Медвежанкою, поміж двома лісами: переднім і заднім лісом. Перший належав до снятинського двора, а другий до новошицького з Самбірського повіту. Село мало разом з присілком Котички понад 300 "нумерів", сусідувало з двома селами Самбірського повіту-Дорожевом і Глинним. Про початки села існує такий переказ:
Був у наших сторонах купець на ім'я Якуб, що торгував волами й до свого інтересу тримав багато слуг. Перед смертю він наділив своїх слуг землею і дав їм вільність. Тому то село називається Якубова Воля. У поточній мові прикметник "Якубова" не вживалося. (Зідки?- була відповідь:З Волі). Перші поселенці мали мешкати в горішній частині села.
До першої світової війни в селі були такі товариства й організації: Читальня Просвіти, а при ній аматорський гурток; каса Райфайзена, церковна крамниця, яка містилася в шпихлірі місцевого пароха. Пізніше була вона при Читальні Просвіти. Була молочарня молочарського відділу в Стрию. Було ще руханково-пожежне товариство Січ.
Бита дорога з Дрогобича до села- 9 км.- то заслуга тодішнього війта Атанаса Мельника (батька полковника А.Мельника), який разом з графом Тарнавським зі Снятинки перефорсували ухвалу будови дороги в Повітовім Виділі в Дрогобичі.
В селі були три корчми: одну купив тодішній війт і засновник Читальні "Провіти"- Атанас Мельник на громадський будинок, що його назвали радниця, бо там збиралася громадська рада. У тім будинку-радниці примістилася читальня "Просвіти", читальняна крамниця і каса "Райфайзена". Давним - давно в селі була гуральня і бровар, що на його місці є тепер школа.
Народна школа задержала навчання українською мовою, і десь в роках 1930-1933 була семикласна.
Знатні люди, які вийшли зі села до 1914 року, це: о.Андрій Наливайко, Дмитро Панчук, радник скарбового уряду, Кость Зубрицький- залізничий урядник, Федь Кобрин- суддя, інженер Андрій Мельник- голова ПУН, УСС, СС,д-р Іван Блажкевич- бувший посол до польського сейму, Яким Грех- учитель гімназії, УСС, загинув на Україні під час сталінської м`ясорубки посол Михайло Матчак. В селі була і одна жидівська родина, яка займалася виключно хліборобством.
Радянський період
У вересні 1939 року в село прийшла комуністична влада, яка відразу вдалася до репресивних заходів. Першою жертвою стала родина лісника Степана Стецули, яку вивезли в Сибір, де він помер. Священика Миколу Баранецького з дітьми вигнали з плебанії на вулицю, а майно й землю конфіскували. Аж до приходу німців притулок його сім'ї давала Параня Матчак. У село перестали приходити газети і журнали, натомість у сільську крамницю везли горілку і махорку. Головою сільської ради призначили Григорія Іванківа. 1941 року під примусом та загрозою вивезення в Сибір в селі організували колгосп ім. Шевченка, головою якого наставили Дмитра Бориса. Покидаючи в червні 1941 року село більшовики вбили невинних селян: Петра і Марію Жгутів, Федора Кулиняка, Івана Стецулу, Михайла Цюха, Ганну Дмитрах з двомісячною дитиною), забрали в Червону Армію сім молодих хлопців: Федора і Якима Жгутів, Якима Лютика, Василя Матчака, Володимира Павлюка, Михайла Турика, Дмитра Цимбалістого.
Прихід німців також не приніс сподіваної свободи та спокою. Були заарештовані та вбиті в сусідньому селі Брониця Омелян Зубрицький, Василь Мельник, Михайло Панчишин. Солтисом села став Іван Дорожівський. Коли 30 червня 1941 року у Львові було проголошено Акт відновлення Української Держави, на будинку сільської управи замайорів синьо-жовтий прапор, а в церкві Косми і Дам'яна відбулося урочисте Богослужіння. Та вже 11-12 липня гестапо за вказівкою Гітлера заарештувало членів Українського державного правління, чим цілковито підтвердили загарбницькі наміри Німеччини щодо України.
1942 року німецька окупаційна влада розпочала примусове вивезення молоді на роботу до Німеччини. З Волі Якубової було вивезено 15 молодих селян. Не всі повернулися додому. Так, Петро Лехуш загинув на чужині. Інші перед поверненням змушені були пройти через принизливі допити на фільтраційних пунктах НКВС. 1943 року 33 молоді воляни зголосилися до вступу в дивізію Галичина з надією на здобуття у майбутньому незалежності України. Трагічна була доля цих юнаків. Багато з них загинуло у вирі війни, а решту вояків дивізії доля розкидала по всьому світу. Так, Мирон Матчак (1921 —1984) опинився після війни в Англії, мешкав у м. Дерби; Атанас Кобрин (1926) у США закінчив школу менеджменту Оксфордського університету, отримав ступінь магістра, мешкає в місті Норт-Порт (Флорида). Багато волян продовжили боротьбу з окупантами у складі УПА.
7 серпня 1944 року через село пройшли перші підрозділи червоноармійців. Близько 20 селян були мобілізовані й без належної військової підготовки та озброєння відправлені на фронт. Більшість з них загинули. На селян накладали непосильні податки, уповноважені з району забирали весь урожай. Вояк дивізії Галичина Федір Пецюх, який таємно повернувся додому, був засуджений на кару смерті, яку замінили 25 роками ув'язнення. Багато молоді залишалося у підпіллі, у складі УПА. Активно допомагали повстанцям волянські дівчата — зв'язкові Марія Блажкевич, Ганна Лехуш, Ольга Кулиняк. Серед волян були й такі, що співпрацювали з енкаведистами, доносячи на своїх сусідів, перебуваючи у складі спеціального винищувального батальйону (ястребків).
На початку 1950-х років комуністична влада знищила останніх підпільників, серед яких були і хлопці з Волі Якубової. За весь період боротьби з окупантами кілька десятків волян — бійців УПА — віддали своє життя за незалежність України. За радянських часів більшовицька влада зробила село планово депресивним та безперспективним із суто політичних міркувань. Щоб стерти пам'ять про походження з Волі Якубової видатних діячів українських визвольних змагань, зокрема А.Мельника, М.Матчака, І.Блажкевича, з назви села забрали прикметник Якубова і стали називати його просто Воля. Село підпало під жорстокі репресії. З 1946-го по 1950-й рік на Сибір було вивезено 156 сімей. Вивозили всіх, хто мав хоч якийсь стосунок до родини полковника Мельника, або був просто однофамільцем, вивозили родини дивізійників, бійців УПА, вивозили кращих і заможніших господарів. Селян, котрі залишилися в селі, тортурами, побиттям та погрозами вивезення загнали в колгосп (1949 р.), створивши їм важкі умови для виживання.
Биту дорогу через ліс навпростець до Дрогобича, збудовану ще за війта Атанаса Мельника, заплановано знищили. Тому доїхати з Дрогобича до села можна було лише через Рихтичі й Добрівляни, що збільшувало відстань до села з 9 км до 23 км. За роки радянської влади в селі не було збудовано жодних громадських будинків: ні школи, ні клубу, ні сільської ради, ні правління колгоспу. Усі ці установи тулилися в кількох старих одноповерхових будинках часів польської окупації. 1960 року влада на довгі роки закрила церкву. З часом колгосп розформували, а його землі та селян, переважно у складі городньої бригади, підпорядкували колгоспу в Добрівлянах.
У фундаментальній 26-томній праці радянського періоду Історія міст і сіл Української РСР у 980-сторінковому томі Львівська область (1968 р.) про Волю Якубову лише згадано одним реченням у статті про село Добрівляни: Сільраді підпорядковане село Воля. У такий спосіб батьківщина видатних людей — політиків, професорів, лікарів, учителів, священиків, велике й гомінке в минулому село, з високим культурним та громадським рівнем населення, було понижено до статусу присілка. 1989 року після 29-річної перерви зусиллями парафіян села відновилася діяльність церкви Косми і Дам'яна греко-католицької конфесії.
Джерело: Дрогобиччина- земля Івана Франка". Петро Кулиняк.
