З усіх частин Дрогобича добре видно високу вежу ратуші, шпиль якої колись увінчував вітровказ.

Майже таку давню історію, як за часів царя Гороха, має дрогобицька ратуша. Від 1339 р. місто в складі земель Східної Галичини потрапило під владу королівської Польщі. Тоді воно розвивалося переважно завдяки солеварінню і торгівлі. Поступово зростала кількість хат, чисельність населення, розвивалось господарство. У 1422 р. Дрогобич отримав магдебурзьке право на  самоуправління, підтверджене в 1460 р., а з ним і право  мати ратушу. Бажано в центрі міста, на головній площші, де би при потребі могла зібратись найбільша кількість городян для обговорення важливих питань. Архітектурний вигляд, розміри ратуші не регламентувались.

Цікаво, що перша радат - раджоне появилась ще у ХІІ ст. в Італії. Це право вибороли ремісники, об'єднані у професійні цехи. Кожен із цехів хотів мати своє приміщення, значок - ціху і хоругву із зображеннями робочих інструментів і виробів. Міщани-цеховики як згуртована спільнота почали обирати спеціальну міську раду. У Німеччині рада мала назву "рат", а її дім - "ратгауз". Відтоді у вжиток увійшло слово "ратуша".

Магістратом керував бургомістр, разом з яким працювали райці (від слова раяти - радити), по-іншому радники.  Рада управляла щоденним життям міста, займалася питаннями будівництва, оборони та ін. Вона затверджувала міський герб, утворювала суд, утримувала митницю, карний орган, військову залогу, пожежний загін, шпиталь для людей похилого віку і немічних, школу, оркестру, хор. 

Перший герб Дрогобича від 1339 року мав  на овальному щиті 9 білих топок солі, розташованих рядами згори вниз у порядку 4, 3, 2. Другий герб від 1788 року зображав на круглому синьому щиті під золотою короною, в золотому обрамленні 9 білих бочок солі, розташованих у порядку, як на першому гербі. Третій герб авторів Віталія Бабича та Анатолія Левенця, затверджений за СССР у 1967 р. виглядав так: вгорі на геральдичному щиті з позолоченими контурами темнозеленими літерами написано: Дрогобич; у верхній половині щита, на білому тлі розкритої книги видно нижню частину шестерні з п'ятьма позолоченими зубцями, а над нею язичок полум'я; контури і тло - темнозелені; згоди донизу розташовані відповідно 4.3.2 топки білої солі. У 1992 року за Незалежної України місто отримало четвертий герб: на видовженому "руському" щиті синього кольору, згори донизу розташовані відповідно 4, 3, 2 топки білої солі у вигляді зрізаного конуса;  у верхній частині картуша зображено золотий тризуб. Наступного 1993 року міська рада затвердила і прапор (хоругву) Дрогобича у вигляді прямокутного полотнища синього кольору з гербом міста в центрі, обрамленого з трьох сторін лиштвою, котра складена з рівнобічних синіх і золотих трикутників.

Першу дерев'яну дрогобицьку ратушу з годинником -"дзигаром" 1540 р. на ній, але не посередині площі Ринку, датують першою половиною ХVI ст., другу муровану, на два поверхи - XVII ст. Внизу знаходились кімнати війта, писаря та канцелярія. Бургомістр, райці засідали у великій кімнаті другого поверху, де й відбувалися різні урочистості. Там же, за залізними дверима, тримали скарбівню, в якій зберігалися "меч справедливості", скарбниця і міський архів. Невеличкий третій поверх під самим дахом служив за робоче помешкання трубача, в обов'язки якого входило стежити, чи не спалахнула десь у місті пожежа або чи не наближаються вороги, і сповіщати про це тривожним сигналом. Звідси східці вели на балкон, що оббігав довкола вежу з годинником.

До ХІХ ст.споруда зістарілась. Її розібрали і в 1824-1829 рр. за проєктом львівського будівничого Алоїза Вондрашка звели нову двоповерхову ратушу з вежею і ганком. Будівля справно служила місту, але все очевидніше ставала затісною. На початку ХХ ст. кам'яні стіни розколола тріщина, що розширювалася. Далися взнаки слабкий цегляний фундамент і стічні води, в яких після щопонеділкових базарах стояло багато тваринної сечовини. Через загрозу самозруйнування ратуші перед початком першої світової війни  магістрат мусив розібрати її. 

Сучасне триповерхове і значно більше за попереднє приміщення ратуші зі сторонами майже 50х39 метрів споруджено за проєктом львівських архітекторів Мар'яна Нікодимовича та Яна Семковича в 1924-1929 рр. Тоді ж реконструювали і відбудували вежу. За Польщі  в ратуші, крім чиновницького апарату магістрату і фінансового уряду, працювали біржа праці, міська каса ощадності, повітова шкільна рада, цукорня Томаша Бабрая, яку він переніс із вулиці Стрийської.З оглядового балкону на вежі місто видно, мов на долоні: черепичні та залізні дахи будинків, ритм життя, рух пішоходів і транспорту. 

На вежі нової ратуші встановили вітровказ зі стрілкою і табличкою-"прапорцем" з 9-ма бочками солі, а також новий годинник розміром 2.5х1.5 метра з циферблатами на чотири сторони роботи майстра Михайла М'єсовича з міста росна (нині в складі Польщі), датований 1927 р.

У різний час ратушний "дзигар" доглядали А.Зільберберг, Золотарьов, Драб, Михайло Ходорівський родом з міста Чорткова на Тернопільщині, його син Ярослав Ходорівський та інші.

У 2017-2019 роках за проектом Петра Сметани і сина Олександра площу Ринок перепланували і реконструювали. Суцільну бетонну основу замостили квадратами сірої та рожевої натуральної бруківки, встановили ліхтарі в стилі ретро, посадили дерева та кущі. З тильного боку ратуші відкрили ковану мідну скульптуру "Закохані під дощем".

Історії хотілось, аби з площі Ринку почалась низка вулиць і одна площа: вулиця Стрийська, Трускавецька, Я.Осмомисла, С.Бандери, І.Мазепи, Ковальська, Мала. Перш, ніж розповісти про них, потрібно нагадати, що більшість домів у різний час не раз змінювали власників.

Отже, на початку ХХ століття на місці згаданого наріжного дому стояв двоповерховий дім з пізнішою аптекою "Під білим орлом" Емілії Сафрін.  На першому поверсі були три вікна, на другому- чотири. Саме там побачив світ письменник і художник єврейського походження Б.Шульц. Від 16 вересня 1914 р.до 14 травня 1915 р. місто окупувала російська армія. Будинок з аптекою згоріли. На початку 1930 рр на розчищеному місці спорудив кам'яницю купець Ісаак Вегнер-молодший. На першому поверсі власник відкрив склеп тканин та одягу.

Тоді ж згоріли і два прилеглі будинки. Перший стояв на тому місці, котре залишалось порожнім аж до 1970 р. і його закривали від площі міською Дошкою пошани.

У 1920 рр. серед єврейських і польських власників домів на площі Ринку несподівано для них появився неписьменний міщанин Йосиф Ковальський з нинішньої вулиці І.Чмоли. Маючи природню підприємливість, він заробив початковий капітал у Бориславві тим, що розбивав "бюетони" з виснажених свердловин. В одній свердловині знову появилася нафта, чим він і зумів скористатись.

Заробітчанин носив її відрами, возив фірою на продаж. Зібралась добра сума, і він купив цей шматок землі. Далі ще розбагатів, придбав на пл.Ринок друге "згоріле" місце і побудував кам'яницю. Кімнати внизу здавав під склепи, а горішні - для музичного Товариства "Боян", музичної школи. Крім цього, активно прилучився коштами до спорудження Дрогобицької гімназії імені І.Франка, Львівського Головпоштамту, придбав багато поля, зокрема в тому місці, де нині церква Воскресіння по вулиці Самбірській.

Далі в наступному домі працював склеп канцелярських товарів і дитячих забавок Мтихаіла та Симона Вердінгерів, а в другому - палітурна майстерня чоловіка Юліяна Бромовича. У кам'яниці з винарнею Генріха блоха за СССР дрогобичан годувала "Дієтична їдальня".

Ряд будинків продовжував єврейський кашарний ресторан Францішека Райзнера. Після Другої світової війни ресторан поступився місцем молочному магазину.

А на куті площі Ринку - С.Бандери, що веде до скверу на вул.Т.Шевченка від жовтня 1911 року діяв кінотеатр "Уранос", згодом "Вавель", "Ванда", за німців - "Роксі", за СССР -  імені С.Кірова. Казали, ніби в цьому місці у XVIII ст. мешкав відомий єврейський лихвар, аферист і здирник Зельман Вольфович і торгував тканинами.

Хоча за СССР кав'ярня "Україна", згодом однойменний ресторан, а за України - крамниця "Секонд-генд" із продажу вживаного одягу з Європи а там ще якась безпосередньо в ансамбль площі не входить, а дивиться фасадами на вулицю Ковальську та С.Бандери, без цього будинку пл.Ринок не уявити. Від авсрійський часів і до 1939 р. це був гранд-готель "Європейський" власника Шора з першою відомою в місті кав'ярнею-рестораном Шенгольца.

Одну з квартир наріжного дому на пл.Ринку - вул.Вузькій у напрямку Малого ринку, прозваній дрогобичанами Суецьким каналом, посідав син дрогобицького дзигармайстра і сам довголітній дзигармайстер Ярослав Ходорівський.

Через вулицю Малу з цим домом сусідував салон одягу, де в старі часи тримав ресторан Драбік. Пізніше там був гастроном, відтак магазин "Трикотаж". У наступному домі впродовж 1948 -1988 рр .проживала кобзарка -бандуристка Олеся Левадна (1905-1988 рр).

При виході на вулицю І.Мазепи перший поверх кутового дому займала аптека "Опачность" Горгоніуша Тоб'яшека. У 1915 році вона згоріла разом з іншими наріжними домами на пл.Ринку, але не згоріла, була відновлена і зберегла спеціалізацію до початку ХХІ ст.

Майже вся південно-східна сторона площі з її десятьма старими переважно двоповерховими домами забудована в 1970-1980 рр. типовими будинками-коробками. Для цього довелося знести просторий старий центральний гастроном "Верховина", на місці якого колись існував широкий проїзд до середньої школи № 3 на вулиці Завалля. Уздовж нього тулилися склади. Далі по ходу стояв дім, на другому поверсі котрого працювала друкарня Й.Левенкопфа. У старому Дрогобичі мали власні друкарні також А.Жупник і Анеля Брось.

Наріжний дім на площі Ринку з виходом на вулицю Трускавецьку за Австрії тримав купець Мушинський. Він робив бізнес на торгівлі одягом і хутрами. Пізніше в його склепі продавав взуття відомий чеський підприємець Бата, власника багатьох таких же крамниць у ряді міст Галичини.

Дальше на захід колись знаходився склеп капелюхів і черевиків. А в наріжному з площею будинку тримав книгарню Якуб Пільпель.Біля площі Ринок, на нинішній вулиці Осмомисла, мав канцелярію адвокат Олександр Мартинович. Трошки оддалік працював Крайовий господарський банк. Тут обмінювали гроші, цінні папери, надавали інші послуги.Поступово  південно-західна частина площі Ринку з її десятьма старими домами від церкви Святої Трійці до залізного паркану та вхідної брами костелу перетворилась на традиційне місце прогулянок дрогобичан.

 

 

 

Джерело: Роман Пастух "Дрогобич і дрогобичани".