Впродовж першого етапу освоєння, формування та забудови вулиці наприкінці XІХ-го-початку XX ст. її звали Пільною, Польною. За Польщі вулицю перейменували на Блонну, Болонну. Назва пішла від слова облонь, болонь на означення широкої площі, території. Спостерігався наплив до міста малоземельних бідних українськихі польських селян у пошуку заробітку на заводах, тартаках, цегельнях і залізниці, почасти єврейських дрібних крамарів, деяких чиновників найнижчого рангу, ремісників. Вулиця стала поступово розвиватись. Характерною особливістю вулиці є те, що лівобічна частина, коли дивитися з боку міста, густо покраяна вузесенькими вуличками і провулочками, яких налічується до двох десятків. Часто у бічних вуличках і провулках неможливо розминутись легковим автам. Це має своє пояснення. Вулички утворилися з колишніх доріг на грунтах або між грунтами господарів. В одних випадках вони виділяли на своєму грунті біля такої дороги тділянку для забудови своїм дорослим дітям, в других прокладали спільну дорогу, в третіх- продавали парцелі. Цінувався кожний квадратний метр землі. Всім було шкода поступитися навіть 10-ма сантиметрами свого грунту задля ширшого проїзду.

До Другої світової війни на вул. Болонній налічувалось до 100 хат. Перші оселі появились на правобічній частині поряд із залізницею й тартаком. Серед них виділялась хата робітника Фіяли, на стіні якої він встановив скульптуру Богородиці. Неподалік мешкав Мацейко, що торгував на пл. Ринку маслом і бринзою. Кілька хат стояло колись на нинішній вул. Дмитра Грицая, забудованій протягом 1970-1980 р. приватними домами. 3-поміж її мешканців можна назвати бідну сім'ю Куделичів, голова якої наймався до євреїв різати дрова, аби заробити грошей на прожиток. Поряд з їхніми будинками мешкав польський колійовий працівник Новак. Його дім отримав порядковий N 10, а після перенумерування - номер 14.

Початкова частина вулиці могла б розказати ще про двох колишніх мешканців. В одному з перших будинків деякий час проживала дуже вродлива співачка Анна Підляскович. Навіть без музичної освіти її прийняли солісткою до знаменитого хору імені Г. Верьовки. Інший поблизький мешканець вул.І.Котляревського скрипаль Солонина працював на тартаку і підробляв на весіллях.

Тривалий час єдиним заможним господарем на цілу вулицю, який тримав пару коней, вважався Володимир Федушко. Його хата мала у довжину 18 метрів і перевершувала всі інші. Дальше стояло ще декілька хат простих дрогобичан, зокрема, Коссака, Biтіва та інших. У домі N 42 тримав м'ясну крамницю торговець свининою та вудженими виробами К. Милян. Не так далеко проживали Струтинські. За німецької окупації вони змилосердилися над загроженими евреями і взяли кількох на переховування. Струтинські викрили себе самів, оскільки мусили забезпечувати і сім'ю. і тих нещасних євреїв харчами, з якими були чималі проблеми. Гестаповці звернули увагу на їхні повні мішки, наскочили на хату, заарештували і розстріляли всіх, хто потрапив їм під гарячу руку.

Повернемось на лівий бік вулиці. На початку Незалежності України вона починалася з порожньої ділянки. Наступним було обійстя колишнього австрійського поліційного службовця Кусого. Будучи свідомим українцем, він безоплатно віддав частину помешкання для читальні "Просвіти", якою керував тезко митрополита, а може, родич у якомусь поколінні Шептицький. При читальні зорганізувався змішаний хор під керівництвом Володимира Дуба, перегодя- Володимира Осередчука. Після вбивства у Трускавці в 1931 р. членами ОУН польського політика  і публіциста Тадеуша Голувка прокотилась хвиля арештів серед української молоді. Вона зачепила й активістів читальні. Частина з них потрапили до в'язниці, де відбули певні терміни позбавлення волі.

Підприємство"Заготсировина"появилося на вул. І. Котляревського після Другої світової війни і займалося збиранням та реалізацією вторинних ресурсів: макулатури, тканин, тваринних кісток і т. ін. За СССР значну частину макулатури заготовляли школяpі безкоштовно або за символічну плату. На садибі поряд із підприемством "Заготсировина" мешкав дорожний інженер Гук. Біля відгалуження вулиці в напрямку дороги до Трускавця у своїй хаті торгував свининою різник Петро Українець. 3 ним сусідував господар Возняк, котрий спорудив ї за зароблені в Америці долари. Праворуч, навпроти відгалуження, що веде до міста, збереглась чи не найбільша на цій вулиці в довоєнні часи триповерхова колишня кам'яниця Кавецьких, перепродана Гавдякам. Її зведено за кошти з торгівлі в маленькій будці. Позаду кам'яниці, у невеликому домі цілорічно працював український дитячий садок. Одна з його кімнат мала підвищену сцену і служила одночасно залою для виступів. 

По ходу залишились вулички чи провулки з іменами етнографа і фольклориста Володимира Гнатюка, начальника Головного військового штабу УПА генерала Дмитра Грицая, німецького композитора Людвіга ван Бетговена, письменника й філософа Григорія Сковороди. Сім' я найкращого в Дрогобичі майстра-кахляра Миколи Флюнта з дому N 35, у якого підростали трое дітей, сусідувала через вулицю з єврейською сім'єю власника склепу на вул. Блонній Еліяса Ротбарта. Гітлерівці її знищили. Будинок під N 54 належав ветеринарному фельдшерові Михайлові Малковичу. Його молодший син Августин народився через півроку після падіння ЗУНР, учився в місцевій українській гімназі. Через інцидент з викладачем і поетом-молодомузівцем Петром Карманським його було виключено, і хлопець мусив закінчувати середню освіту в Стрию. 

За однойменним з головною вулицею провулком знаходиться ще один провулок з поетичною назвою Виноградний. Тут у третій хаті ліворуч проживав магiстратський урядник Олекса Осередчук. Через три хати від Осередчуків проживали Гамульці. За Австрії голова родини працював на будівництві державного нафтопереробного заводу Польмін на вул. Стрийській. Згодом йому дали там постійну роботу. 

Наприкінці провулку мешкали Яричевські. Засновник обійстя Адольф дуже любив квіти, ще за Австрії побудував для їх вирощування три теплиці, в яких палив вугіллям, і перетворив романтичне захоплення на справу всього житя. Крім теплиць, він виділив для свого барвистого і ніжного товару цілий гектар поля.

Прикладом того, як появились численні бокові відгалуження вулиці у вигляді своєрідних граблів, може слугувати одне з них- вулиця Й.Стадника. На розі збереглась, напевно, найстаріша на всій вулиці І.Котляревського одноповерхова хата Івана Круцая, побудована на самому початку ХХ ст. Його дружина Анна була дуже шпаровитою і навіть відважною.Хоча вдома залишались дрібні діти, вона три рази їздила до Америки на заробітки. Завдяки цьому жінка тут чималий шмат поля і повела з чоловіком добру господарку. На початку 1950 рр. у Круцаїв проживав із сім'єю рідний брат відомого українського співака, народного артиста СССР Юрія Гуляєва Степан Гуляєв. Його дружина Катерина походила з-під Хирова, була репресована і заслана в Сибір, де вони запізнались і побрались. Звідти переїхали до Дрогобича.

Важке життя після Другої світової війни привело з Турківського району до Дрогобича на вулицю Котляревського дуже бідну багатодітну сім'ю Миколи Ільницького. Проживали переселенці в не менш бідній хатині. Годувала сім'ю авра робочих коней, якими тато заробляв де міг, не покладаючи рук.

Найбільш інтенсивно велося на вул. І. Котляревського приватне житлове будівництво у 1960-1980 рр. Врешті-решт її позаставляли типовими для цього часу дерев'яними домами і кам'яницями аж до вул. М. Вербицького. За нею ліворуч і міста, відсутність промислових підприємств, густу зелень садів вулиця нагадує затишне село, від якого віє патріархальністю, старовиною. Далі є неiснуюче сільце Корост за р. Тисьменицею, до якого вулиця майже дотикається південним кінцем. Заїжджалося й заходилося на Корост із довгої вул. Коростянської, нині Спортивна, що відходила ліворуч від вул. Трускавецької. Там селились переважно польські родини, які після Другої світової війни емігрували до Польщі. Дрогобицький Корост має дуже давнє походження з основою Корост-: Корости, р.Коростильна (Івано-Франківщина), Коростишів, Коростень (Житомирщина), Коростів (Львівщина), Коростова (Тернопільщина), численні топоніми з основою Крос-тощо.

До кінця XVIII ст. на Корості існувала монастирська посілість. Австрійська влада закрила монастир і конфіскувала незаселену ділянку. Протягом 1833-1834 рр. за її дозволом там поселились перші 10-12 бідних багатодітних німецьких сімей загальною чисельністю приблизно 110 осіб, котрі походили з німецьких земель Богемії, Баварії та Ессену. Перед 1939 р. на Корості проживало майже 30 переважно багатодітних родин.

Щодо віросповідання, то коростянські колоністи були католиками і молилися в парафіяльному костелі у Дрогобичі, за родом занять- рільниками і  торгували вирощеним на базарі. Згодом деяка кількість колоністів працювали на нафтопереробному заводі "Польмін", головній пошті, залізниці.

Iсторія Коросту закінчується кінцем 1939-го-початком 1940 рp. За договором між Німеччиною та СССР колоністи спакували на вози найцінніший домашній скарб, а худобу і решту майна продали і роздали. Повантажившись у Дрогобичі на потяг, вони репатріювались до Hімеччини. Перші совіти перетворили фільварок на колгосп, а жителів на колгоспників. Московська пропаганда трубила, ніби місцеві люди ще за Польщі прагнули працювати на спільний ниві, як у СССР, і, мовляв, при першій же нагоді самі добровільно об'єднались. Територіально колгосп приписали до села Раневичів, відтак до села Болехівців. Деякий час у покинутих будинках проживали поляки, відтак депортовані із Закерзоння українці-лемки.

Після краху СССР декотрі з німецьких колоністів, які виїхали малими дітьми, уже в поважному віці змогли відвідати Дрогобич і вклонитись тут могилам своїх предків. Замість колонії утворена вул. Зарічна. Появились розкішні вілли деяких дрогобицьких олігархів. На жаль, під час кампанії повернення історичних і надання українських назв вулицям міста у 1990 р. давній топонім Корост не відновлений. Можливо, раніше або пізніше міська влада поверне на карту міста як не його, то принаймні вул. Коростянську. Хоча там є міський стадіон з футбольним полем і біговими доріжками, насправді серйозним спортом від нього і не пахне.

 

Джерело: "Дрогобич і дрогобичани" Роман Пастух