Зазвичай на вул. М. Коцюбинського потрапляють з вул. Зварицької від будинку N 54, де звертають ліворуч. У міжвоєнний період вулиця вже назщивалась Церковною, адже початково вона була прокладена до церкви Св.Параскеви-П'ятниці. За "других совітів" вул.Церковній надали ім'я класика української літератури М.Коцюбинського.

На куті вул. М. Коцюбинського-В. Барського збереглась невелика хата, яка після Другої світової війни дісталась родині вихідців з Великої України стоматологів Аксіневичів. Спорудив і мешкав у цій хаті єврейський підприємець, котрому належала широка приземкувата мурована пекарня поряд. За України приїжджали з-за кордону його нащадки, оглядали будинок інібито шукали захований дідівський золотий скарб. Чи справді він міг там бути, невідомо. 

Правобічну частину відкривало розлоге подвір'я єврейської корчми Вайнгaртена, який мешкав на вул. Зварицькій. Виглядала як велика приземкувата селянська хата під стріхою чи гонтом із сіньми посередині й двома кімнатами обабіч. Найбільша служила залою для любителів почаркуватися дорогою з базару або ярмарку. Переважно це були селяни. За корчмою в довоєнному Дрогобичі мешкали, зокрема, навпроти вул. Тихої пічник Даум, далі Баліцький, а у вузенькій хаті номер 22-В'ячеслав Мартин, який емігрував до Польщі. За спуском униз, де взимку санкувалася дітвора, знаходиться невеликий цвинтар і милує зір дерев'яна церква Параскеви-П'ятниці. Віддавна її називали сестрою церков Св. Юра і Воздвиження Чесного Хреста. 

Про П'ятницьку церкву розповідали таке. Колись на цьому місці існувало старе цвинтарище, що залишилось після попереднього приміщення церкви, яке згоріло. Заможний господар Григорій або Василь Геврик з вулиці Завіжної побудував церкву. На дзвіницю дав своє дерево. Тутешні мешканці малися бідно. Священників ЧВВВ з церкви Трійці люди привозили фірою.Службу Божу правили щотретьої неділі, тоді як на вул.І.Франка- щодругої неділі, хоча й ця громада малася не краще.Одні дослідники датують побудову церкви на Зварицькому передмісті в 1496 р. Другі пишуть про її існування до 1498 року з перебудовою у 1683 р. Треті підтверджують існування церкви у ХVI ст. Четверті подаютьт  1795 р. як дату спорудження замість старого наступного церковного приміщення. Воно згоріло через необережне поводження з вогнем на свято Різдва Христового у 1814 р. або в 1815 р.Ні в кого не викликає сумніву, що нинішнє приміщення церкви направду споруджено в 1815 році.

Згідно з описами знавців українського дерев'яного сакрального зодчества, одноверхий храм стоїть на товстих дубових підвалинах, котрі опираються на кам'яне підложжя, складається з трьох зрубів, у тому числі найбільшого центрального, та гранчастого вівтарного зрубу. Чотирисхилий дах має три заломи і завершується восьмигранним барабаном, котрий увінчує купол. вівтар і бабинець накриті двосхилими дахами. Церква має кругове опасання- піддашшя, котре утримують вінці зрубу. З вулиці із західного боку заходиться до бабинця, а з південного- до нави. Перед церквою ліворуч добре збереглася квадратна дерев'яна дзвіниця XVII ст. трирівневої конструкції з нахиленими досередини стінами і ламаним чотирисхилим дахом. У верхній частині стін зроблено вікна-бійниці. Зовні вона схожа до інших типових дерев'яних дзвіниць оборонного типу доби середньовіччя. Три дзвони датувались 1804, 1835 і 1858 рр. Відомі прізвища деякихз давніших парохів, зокрема Андрія Чеснохрестського, Стефана П'ятницького, Хоми П'ятницького, Олехна, Юрка, Івана та художника Петра Метельського, який у 1780-1781 рр. виготовив верхній ярус іконостасу Чеснохрестської церкви. У 1835 р. налічувалось 719, у 1854 р.- 787, у 1860 р.- 746 парафіян. До 1946 р. П'ятницька церква мала статус дочірньої стосовно церкви Різдва Пресвятої Богородиці на вулиці І.Франка. У 1960 р. влада закрила святиню.  2 травня 1989 р. на подвір'ї відбулось перше відкрите Богослужіння УГКЦ, котра виходила з півстолітнього підпілля. Від 1991 р. за пароха о.Михайла Бачинського храм передали в оренду УПЦ КП, відтак УАПЦ(Українській Автокефальній Православній Церкві).

При церкві діяло церковне братство, перша письмова згадка про яке походить із 1683 р. Згідно з його статутом, до братства приймали передміщан, міщан, шляхтичів і взагалі осіб місцевого чи іноземного походження. Очолювали братство 4 старші братчики, з яких один зберігав братську скарбонку- грошову скриньку, а другий- ключ від неї. Членський внесок становив 12 грошів. У випадку відмови вибраного братчика виконувати без поважної причини свої обов'язки, він мусів заплатити 3 безміни воску (1 безмін - 8 кілограмів- Авт.).

Засідало братство раз на місяць або у випадку потреби. Зійшовшись, братчики вносили до скарбонки 1 гріш, з якої мали право брати позичку на випадок якоїсь біди.  Що обговорювалось на зборах, складало тайну. За її розголошення винних замикали у дзвіниці або вони мали заплатити штраф внесенням одного безміну воску. Не минали безкарно також порушення дисципліни всередині братства. Старших віком членів братства карали за порушення статуту, особливо за невиконання вироку братського суду, вдвічі і втричі суворіше. Братчики зобов'язувались взаємно допомагати один одному, брати участь у Службі Божій за живих і померлих, похороні братчиків. Одним словом, братство П'ятницької церкви довгий час було надійною опорою у вирішенні всяких справ як її парохів, так і релігійної громади.

Нічим особливим не вирізняється з-поміж інших дім N 39. Небагато коцюбинських мешканців знали його господаря Ярослава Яворського, який походив із села Добрівлян на Дрогобиччині. Ліворуч тягнеться вгору до вул. Завіжної безіменна вуличка. Там налічується кільканадцять будинків пізнішої забудови. Споруди нижньої частини приписані до вул. М. Коцюбинського, а верхньої частини-до вул. Завіжної. Аналогічна картина спостерігається і на наступній безіменній вулиці.

Добрим сюжетом може послужити доля кількох поколінь з дому № 69. Найстарша з вісьмох дітей дяка Святоюрської церкви Василя Геврика з вулиці Завіжної, якимй загинув на Великдень 1922 р., донька Магдалина розібрала свою добротну велику стодолу на присілку Млинках і "пересипала" її тут на двокімнатну хату. Після втрати батька, а через рік і мами, залишились сиротами восьмеро дітей- та ж Магдалина, Юлія, Марія, Володимир, Леся, Дарина, Григорій і Михайлина. Життя було важке. Митрополит А.Шептицький допоміг коштами наймолодшій Михайлині закінчити гімназію. У решти дітей доля склалась по-різному. Дві доньки померли у молодому віці. Третій син випадково закінчив життя під колесами Львівського трамваю. Решта вижили, вивчились і працювали на різних роботах, допоки їх не покликав Господь.

Дякова онука Надія навчалась на філологічному факультеті Львівського університету ім.І.Франка. За відмінні успіхи всі 5 років отримувала підвищену стипендію. Завдяки їй і жила. Дівчина виділялась вродженою інтелігентністю, чистою красою і стрункою поставою.Надія вийшла заміж за  священничого сина із села Рождища на Волині, старшого курсом і віком Олексія Гарбузюка. До навчання у Львові закінчив Кременецьку духовну семінарію, певний час служив у Луцькій консисторії. Шлюб Н.Петричко та О.Гарбузюкові дав його тато о.Сергій Гарбузюк у селі Рожищі. Коли дружина закінчила університет з "червоним дипломом"  і з правом вибору місця праці, молоде подружжя приїхало в Борислав. Через 10 років знайшлася робота в Дрогобичі. Чоловік займав різні вчительські посади і вийшов на пенсію завідувачем методичного кабінету міського відділу освіти. Дружина викладала в школі німецьку мову, яку добре знала ще з гімназії, на групі продовженого дня. Врешті пощастило отримати уроки української мови.

У 1976 р. до дерев'яної хати добудували цегляну частину, і вийшов комбінований дім. Повиростали й пішли в життя Надіїні сини Ігор і Ростислав. Пані Надія разом з колишньою дрогобицькою  гімназисткою Лідією Дутко впорядкували й видали об'ємний ілюстрований збірник статтей і спогадів "Дрогобицька українська гімназія імені Івана Франка 1918-1944 рр".

На правобічній частині вулиці безпосередньо сусідують доми 78, 72 i 82, а в нових житлових масивах є чимало надроблених будинків. Крокуючи лівою стороною вгору, видно другу вузьку безіменну вуличку. I там аналогічно до безіменної попередниці, по кілька будинків належать то до М. Коцюбинського, то до вул. Завіжної. Забудова як забудова. Лише подекуди помітні хати міжвоєнного періоду, але вже добудовані, перебудовані або надбудовані. Поміж ними виділяється 1-2 поверховий ошатний дім. Узбіччя правої сторони вулиці приблизно посередині прогинається до видолинку, а вище знову піднімається.

Далі жив господар єдиного червоного дому через неоштукареність Григорій Удод. Це 82-й номер. Походив чоловік чесної, щирої української вдачі, самодіяльний поет і художник із села Кошарів за 35 кілометрів від міста Конотопа на Сумщині. 

На західній околиці вул. М. Коцюбинського утворила клин із майже паралельною вул. Зварицькою, що на початку й наприкінці нагадують довжелезні вила. Там вона злилась із об'їзною дорогою, прокладеною за пізнього СССР. З лівобічного пагорба відкривається описане багато разів у прозі, віршах, статтях, дослідженнях нафтове місто Борислав, яке доходить ген аж до підніжжя голубих Карпат.

Джерело: "Дрогобич і дрогобичани" Роман Пастух