вулиця Музична

Навряд чи знайдеться у сивочолому Дрогобичі ще така вулиця, на якій розміщена тільки одна будівля. Це-вулиця Музична, яка, мовби артерія, сполучае жваву вулицю Бориславську із центром міста і має свою сторінку в історії давнього солеварного центру Галичини. Дрогобич кінця XIX ст. був типовим европейським містом, яке зберегло середньовічне містобудування. Центральна частина міста називалася Mіські Загороди і в ній розміщувалися: магістрат (ратуш), площа Ринок, на якій відбувалися торговиці, основні храми всіх представлених в місті релігій (монастир і церква Святої Трійці, костел св. Бартоломея, одна з найбільших у Східній Галичині хоральна синагога), офіси різноманітних фірм, державні правління, шкільні навчальні заклади тощо.

Від центру на чотири сторони розходились передмістя: Лішнянське (в сторону сучасної вулиці Самбірської), Завіжне (в сторону м. Борислава), Війтівська Гора (в сторону м. Трускавця) і Задвірне (район сучасних вулиць Стрийської i М. Грушевського. На передмістях проживали ремісники і селяни, був свій юридичний устрій, діяли церкви, мішані однокласні (пізніше- трикласні) школи. Свого розквіту Дрогобич досяг у першій третині ХX століття, коли сусідне місто Борислав отримало неофіційну назву «Галіційська Каліфорнія». В Дрогобичі жили власники нафтових родовищ, нафтопереробних заводів, банкіри. Польський поет-пісняр і драматург Мар'ян Хемар (Мarian Hemar) (1901-1972) назвав Дрогобич періоду між двома світовими війнами «півтора міста», так як в ньому проживала майже однакова кількість українців, поляків та євреїв. В 1939 році на 37 тисяч населення 8,104 тисяч становили греко-католики (25%), 10,6 тисяч - римо-католики (33% ), і 12,9 тисяч-іудеї (40%) [31, 154). Кадастрова карта 1853 і топографічна карта 1905 років показують, що район перетину вулиць Бориславської та Конарського був досить заселений [23; 43) . По обидві сторони розташовувалися дерев яні будинки, кожен з яких мав свою парцелю (невелику земельну ділянку під забудівлю), а також прибудин- кові ділянки [18] (фото 8). 1901 року дрогобицький магістрат упорядкував назви вулиць [Туgodnik Samborsko-Drogobycki, N 12, 1901 р.].

Наприкінці 1930-х років територію довкола церкви Святої Трійці обносять цегляним муром, щоб унеможливити стоянку возів, власники яких приоули на торговицю на площi Ринок. Вулиця, яка з'єднувала вулиці Бориславську i Стебницьку (в різні роки також - Трускавецька або Грюнвальдська) отримала ім'я Шимона Конарського (1808-1839)-польського військовика, політика і журналіста (фото 11-13). У роки німецької окупації вулиця мала назву «Кlostergasse» (Mонастирська алея). 3 1944 по 1957 роки вулиці повернули попередню назву II. Конарського. Piшенням виконавчого комітету Дрогобицької міської Ради N 20 від 11 січня 1958 року вулиця отримала назву Музична, яка і стала локаційною візитівкою нашого навчального заклад.. На жаль, не збереглося жодних документів, які 6 точно вказували на рік зведення будинку, в якому розташований сьогодні музичний коледж. Р. Пастух вказуе, що наприкінці XIX ст. в домі мешкав багатий єврей. Будинок купила християнська гміна з Борислава для «захоронки»-притулку для бідних дітей. Учениця української учительської семінарії СС Василіянок Катерина Сов'як (Кульчицька) згадувала, що семінарію організовано з ініціативи війта Борислава пана Тльківа, уродженця Дрогобича. Але спочатку це був сиротинець для дівчаток.

У спогадах С. Гаврищука так само говориться, що «Бориславська Християн- ська Громада купила в Дрогобичі біля церкви Св. Трійці двоповерховий будинок, зобов 'язала відкрити сирітський захист і виховувати в ньому не менше як 30 дівчаток». Ймовірно, захоронка розміщувалася в будівлі до 1930-х років, так як в шематизмі 1930 року є остання згадка про опіку над дітьми СС Василіянками 154). Брак приміщень для навчання семінаристок призвів до того, що захоронка переноситься на вулицю Спокійну (сьогодні-вул. Олекси Довбуша). На туристичних картах польського періоду та німецької окупації за цією адресою фігуруе вказівник «охоронка руська». Будинок зведено, ймовірно, кінець XIX ст., про що свідчать деякі збережені артефакти. є- дерев'яні сходи із металічними петлями для фіксації килимів, кахельна плитка, дерев яні конструкції даху, лиштва деяких дверей (класи 208, 209, 211, 213, 308) (фото 16-21). Кахельну плитку можна ідентифікувати як виробництво Адольфа Кампеля, який працював у Львові з кінця XIX ст. до 1939р.

Свідченням часових меж побудовиє цегла, яка залишилася у кладці стін будівлі. Власником цегли із клеймом «S» був Беньямін Зусман, цегельня якого знаходилася на початку вулиці Війтівська Гора (сьогодні- вул. Трускавецька, No 45) і яка працювала 1896-1939 роки. Цегла із клеймом «К» належала Вольфу Корнгаберу-власиику цегельні до 1902 року в кінці вул. Bійтівська Гора (сьогодні це- вул. Війтівська Гора, N 121). Цегпа із реберчастим ложком випускалася в Польщі у 30-х роках минулого століття іе свідченням того, що будівлю розширювали у зв'язку із необхідністю нових приміщень для навчання. (Цеглу ідентифікував та надав інформацію дослідник Григора Сивохіт). Фасад будівлі поєднав у собі риси історизму та сецесії. Історизм існував в архітектурі кінця XIX ст. і полягав у використаниі елементів попередніх стилів. рхітектурний стиль «сецесія» як різновид модерну панував в Австро-Угорщині в кінці XIX на початку XX століття. На переломі століть в Дрогобичі «центральну частину заповнили сецесійні кам янички житлового та офісного призначення». Елементи сецесії простежуються і на фасаді будинку колишньої семінарії, який мав багато декорований вигляд, що можна побачити на світлинах будівлі до 1960 року-року добудови лівого крила.

Звивисті лінії як стилізація рослинного орнаменту на вхідних дверях, характерна лінія «удар батога» у картуші, соковиті рослинні форми, маски, декоровані сандрики, фризи - все це притаманне сецесійній архітектурі. Сам фасад будинку є скісним і відповідає межі парцелі 253, на якій його побудовано (фото 30). В описі будівлі 1925 року говориться про наявність 10 приміщень (убікацій), з яких - 7 класів, кабінет, канцелярія директора, а також подвір'я площею 1200 м*. У звіті 1927 року до Кураторії шкільної освіти у Львові вказується, що семінарія знаходиться у будинку власності кляштору (монастиря). Приміщення у будівлі -незначних розмірів, проте іх кількість, з огляду на невелику чисельність учениць, є достатня. Окремо говориться про гімнастичну залу, в якій проводяться вистави, молодіжні забави закладу, музичні та співацькі репетиції. Але із гігієнічних вимог залу потрібно використовувати тільки для руханки («вправ тілесних»). Бракувало кабінетів для фізики та хімії. У звіті директора української при- ватної семінарії СС Василіянок М. Грегорійчука 1930 року дається опис будівлі як «одноповерхового будинку із високим партером» (що характерно для західноєв ропейських будівель) і вказується адреса: вул. Конарського, 6.

У звіті наступного року говориться, що проведено ремонт та добудовано три кабінети для фізики, хімії і ручної праці. Кабінет фізики розширено і укомплекто- вано «засобами науковими», коштами до яких доклався викладач Теодор Матковський. Це покращило навчання з фізики. Кабінет ручної праці добудовано i устатковано різними верстатами, інструментами та матеріалом, в належному стані знаходиться гімнастична зала. Від 1920 до 1939 року будівля була власністю Перемишльської Єпархіальної допомоги («Епархіальна поміч»). Товариство «Епархіальна поміч» було засновано 16 лютого 1918 року за сприянням перемишльського епископа о. Йосафата Коциловського (1876-1947). Воно власними коштами видавало релігійну літературу, допомагало сиротинцям, вдовам та сиротам священиків, церковним братствам та церквам. «Епархiальна поміч» надала семінарії будинок в безоплатне користування. Iз сxем семінарії, знайдених Михайлом Галівим, який досліджуе історію освітницької діяльності СС Василіянок в Дрогобичі, маємо уяву про наявність приміщень та іх призначення. У роки Другої світової війни в будівлі розташовувалася жіноча НСШ 6 із польською мовою навчания, а із встановленням радянської влади навчання велося російською мовою. Рішенням Дрогобицької міської ради від 1947 року в будівлі розміщуються музичне училище і музична школа-семирічка, які мали спільну дирекцію.

Із спогадів викладача- методиста відділу «Фортепіано» Марії Миколаївни Ільчишин, яка навчалася в НСШ 6: «Школа займала весь третій поверх. Сучасний кабінет директора і комп'ютерний клас були одним примішщенням із входом з коридору. В ньому вчився сьомий клас. Кабінет секретаря був учительською кімнатою із входом як сьогодні. Теперішній кабінет завуча був кабінетом директора із входом з кори- дору. Клас 304 був навчальним приміщенням. Клас 303 був спортивним залом. Клас 306 і 307 були єдиною кімнатою. Вхід був із коридорy і тут же була стіна, яка завершувала коридор (залишки е на бічній стороні стіни). 3 класу 306 були двері в клас 308, з класу 308- у клас 309 (кабінет біології). На місці класу 321 була туалетна кімната. Така ж сама кімната містилася на місці холу і у підвальному приміщенні. Другий і перший (підвал) поверхи займали музичне училище і музична школа. Ймовірно-училище проводило заняття до обіду, школа-по обіді. Класи 204, 205 i 206 були єдиним приміщенням і служили концертним залом (балконів та виходу на них не було). Класи 208 і 209 були навчальними аудиторіями. Учительська кімната була спільною для музичного училища та музичної школи. Вхід у клас 210 був із учительської кімнати. Класи 211, 212, 213 та 214 залишилися без змін, тільки вхід у клас 212 був із аудиторії 213. Клас 222 раніше являв собою три аудиторії. На місці холу був невеликий клас. У підвалі (I поверх) йшли уроки, був великий військовий кабінет, розміщувалися кімнати гуртожитку на місці келій, а також була ідальня (сьогодні-клас 114)». Головний фасад прибудованого лівого крила та старої будівлі стилізується під «історизм». Залишаються медальйони, «левові лапи», маски-леви, фруктові горельефи, кронштейн, додаються вертикальні пілястри.

Будинок внесено у «Перелік пам'яток архітектури місцевого значення Львівської області» під охоронним номером 1850-М. Згідно рішення виконкому Дрогобицької міської Ради N 60 від 30 cічня 1965 року до старого корпусу добудовується нове крило разом із спортивним залом. Нумерація всіх приміщень у будівлі йде за «готельним принципом»: перша цифра-номер поверху, дві наступні-номер класу. Таким навчальний заклад ми бачимо і сьогодні. Завдяки викладачам-методистам Марії Гірняк та Любові Щурик, які навчалися в музичному училищі, на головному фасаді будівлі музичного коледжу встановлено меморіальну таблицю на честь видатного українського композитора Василя Барвінського, імя якого заклад з гордістю носить з 1995 року. Ганок при вході і балкон-галерею прикрашають ковані решітки- художній витвір викладача-методиста, голови відділу «Хорове диригування» Богдана Бондзяка, в минулому-студента Дрогобицького музичного училища. В приміщенні музичного коледжу із художнім смаком поєдналися збережена автентика та оновлений інтер'єр. Старовина оживає в сучасності, сучасність розчиняється в старовині...

 

 

 

Джерело: Ю.Чумак, О.Сеник  "Дрогобицький музичний коледж ім. Василя Барвінського: проєкція з минулого в сучасне" 

Hosting Ukraine