вулиця Зварицька

Багато історичних назв стерто з топонімічної карти Дрогобича протягом останніх десятиліть, а з ними втратилося щось дороге, неповторне. Наприклад, лише старі люди пригадували існування вулиці Завіжної, назву якої відновлено в 1990 р. А про Зварицьку знали іще менше. Вулиця Зварицька була перейменована за Польщі на Чесного Хреста, а в радянський час - Пушкіна. Тільки в 1990 р. їй повернуто первісну назву, яку вона отримала тому, що тут мешкали зваричі - робітники жупи ( солеварного заводу). Щодо цього підприємства, то воно вважається одним з найстарішихне лише в Україні, а й у всій Європі. Виникнення жупи відноситься до часів Київської Русі, що обіймалай західні терени східних слов'ян. Із солеварінням пов'язано і заснування самого Дрогобича. Отже, територія заводу та навколо нього є найстарішою частиною міста. Звідси воно розросталося навсібіч, але найінтенсивніше - в напрямку нинішніх вулиць Юрія Дрогобича, Т. Шевченка, Жупної, площі Ринок.  

Спочатку пройдімось вулицею Жупною. Вона має давній зв'язок зі Зварицькою. Кілька будинків на ній мають цікаву історію. Наприклад, невеликий старий дім номер 6. Колись тут містилось українське товариство " Cіч ", що займалося культурно-спортивною роботою. Кількість членів його в різний час становила від півтораста до півсотні молодих людей. По неділях вони збиралися, звідси "чвірками" йшли на толоку на Залісся, де вправлялися у "руханкових" - гімнастичних вправах.

"Січовики" брали участь у відзначенні 100-річчя з дня народження М. Шашкевича, Т. Шевченка, 40-річчя літературної діяльності І. Франка в 1913 р. та в інших заходах. 

Згодом "Січ", а також товариство "Сокіл" стали базою, на якій сформувався легіон Українських Січових Стрільців - "усусів", що воювали на фронтах першої світової війни в складі австро-угорської армії. Після розпаду імперії Габсбургів формування УСС у 1918 р. започаткували створення Української Галицької Армії Західно-Української Народної Республіки. Двоповерховий дім номер 13 до першої світової війни українська громада винаймала для приватної української гімназії. За розповідями та письмовими свідченнями, у будинку номер 16, у кравця Івана Гутовича, деякий час мешкав малий Іван Франко. Дім номер 20 належав колишній власниці однієї з дрогобицьких друкарень Анелі Брось, а номер 29 - слюсареві С. Вишинському. Перед річкою Побук, але зліва від Жупної, на вулиці Коминярськів, до Великої Вітчизняної війни діяла синагога.

А ось і сільзавод. І колись, і тепер сіль виварюють із жовтувато-каламутної солоної ропи способом випаровування води у великих пательнях - панвах. Є лише деякі відмінності: в старі часи палили дровами, тепер - газом; ропу спершу діставали вручну з криниці 40 - 50-метрової глибини, потім - коловоротом, що приводився в дію кіньми, нині - за допомогою електроенергії.

Виварену сіль накладали в невисокі, приблизно 15-сантиметрові металеві топки конічної форми,натовкали праником і клали в піч. Сіль спікалася, її витягували і після охолодження виймали з форми. Запечену сіль загортали у папір, і вона йшла у продаж. У 20 - 30-х рр. сіль насипали у мішки і продавали на розсип. 

Спочатку солеварним промислом займалися окремі ділки; після загарбання Галиччини феодальною Польщею він перейшов у володіння її королів. Закономірно, що зображення солі стало елементом старовинного герба Дрогобича: дев' ять топок на блакитному щиті, прикріпленому на грудях білого орла. Коли місто перейшло під владу Австрії, польський орел поступився цісарській короні, розташованій над щитом. Топки були замінені бочками.

Поряд із сільзаводом розташовані дві визначні пам'ятки архітектури старого Дрогобича - церква св.Юра і Воздвиження Чесного Хреста. Їх зв'язує спільна історія. Як свідчать писемні джерела, в 1499р. Дрогобич зазнав чергового набігу татар, внаслідок якого первісне приміщення церкви св. Юра згоріло. На її місці споруджено новий, відомий нині храм. Церква Воздвиження Чесного Хреста разом із монументальною дзвіницею, що збудована у формах  давніх оборонних дерев'яних веж, складає чудовий ансамбль рідкісної гармонії. До середнього зрубу зі сходу притулився низький вівтар, із заходу - бабинець з аркадою і маленьким наметовим верхом. Невеликий двоярусний іконостас не закриває фігурного вирізу арки, крізь який видно вівтарний розпис, вище від вирізу арки теж є розписи. Церква Воздвиження з часу побудови суперничала за парафіян зі своєю красивою "сусідкою" - церквою св.Юра. Нині церква Воздвиження Чесного Хреста - відділ Дрогобицького краєзнавчого музею і охороняється державою як шедевр дерев'ягої архітектури Галиччини доби середньовіччя. Поряд з церквою Воздвиження розташована пожежна частина. Її приміщення - це одна з кількох колишніх кам'яниць купця Л.Наппе. Кут вулиць Зварицької та Січових Стрільців займав дім з олійнею Вайнгартена.  На місці теперішнього будинку номер 35 колись стояв інший, не такий добротний, а дерев'яний. Тут приймала бажаючих дізнатися про своє майбутнє ворожка на картах. А ще вона вміла ставити банки, п'явки,готувати зілля, "змітувати" вугілля й олово - розжарених, кидала їх на холодну воду і вгадувала хворобу. Зокрема, на вулиці Зварицькій діяли діяли дві бурси: там, де будинок номер 37,-польська, а під номером 68 - українська. Бурса - це гуртожиток для учнів початкових класів. Утримання учня коштувало за Австрії 25 корон місячно. Вклика одноповерхова кам'яниця номер 55 належала урядникові ізби скарбової Олександру Горницькому, який став відомим своїм милосердним опікунством над сирітськими дітьми місцевих українців. Широкий дерев'яний будинок номер 92 - нині музей Григорія Геврика. В старі часи дім був удвічі вужчим. Тут містилася чотирикласна школа, яку відвідувало 60 - 70 дітей. Викладали польську мову, рахунки, релігію, а також німецьку мову. На місці будинку номер 100 стояла стара хата під стріхою  Івана Яціва з читальнею "Просвіти". Хатки під номерами 120 і 146 належали відповідно дякам - церкви св.Трійці Знаку та церкви Різдва Пресвятої Богородиці В. Вельгушу. Неподалік, у будинку номер 117, мешкав вуличний війт ( була колись і така посада), у дерев'яній хаті під номерои 182 - жупний робітний Легедза, а в наріжному будинку справа - інспектор шкіл Гампель.

Зліва на чималу відстань тягнулися мочарі, болото. Лише після Великої Вітчизняної війни цю частину вулиці передали під забудову дрогобичанам. Вони впорядкували територію, насадили сади, розбили грядки, клумби з квітами.

Пройшовшись історичною вул. Жупною можна дізнатися що вона має безпосередній зв'язок з вул. Зварицькою, бо веде від ратуші до солеварні. Десь у цій частині міста в 1687 р. сталася подія, котра сколихнула весь Дрогобич. За загадкових обставин загинула християнська дівчинка Мандзя із сім'ї зваричів Гриня й Настасії Жондьзо. Ті звернулись до міського суду з позовом, нібито її вбили евреї. Мовляв, їм була потpібна дитяча християнська кров для випікання маци. Конкретно звинувачувались Шмуйло Єленевич ритуального печива i Левко Шнойлович, а ширше-єврейська громада, кагал. Кілька будинків на вул. Жупній мають цікаву історію. Наприклад, невеликий старий дім 6. Колись тут містилось українське Товариство Січ, що займалося пожежно-спортивною діяльністю.

Двоповерховий дім N 13 до Першої світової війни українська громада винаймала для приватної української гімназії. За розповідями та письмовими свідченнями, у будинку N 16, у кравця Iвана Гутовича деякий час мешкав школярем I. Франко. Дім N 20 належав колишній власниці однiєї з дрогобицьких друкарень Анелі Брось, а N 29-слюсареві С. Вишинському. Перед потічком Побуком, але зліва від вул. Жупної, на вул. Коминярській, до Другої світової війни діяла невелика єврейська синагога. 3 правого боку солеварні височіє друга пам'ятка дерев'яної сакральної архітектури національного значення разом із монументальною дзвіницею, збудована у формах давніх оборонних дерев'яних веж. Значно менше відомостей збереглося про жіночі монастирі у Дрогобичі Щойно в 1920 р. на вул. С. Конарського, нині Музична почав діяти філіал Яворівського монастиря сестер Василіянок, де іх налічувалось до десяти.

У 1392-1511 pp. в Дрогобичі звели римо-католицький парафіяльний костел Св. Бартоломея. Протягом 1931-1932 pp. на вул. Б. Козловського споруджено костел Св. Діви Марії і монастир монахів Капуцинів. Поряд із Воздвиженською церквою розташована пожежна частина, переведена сюди з нинішньої вул. А. Сахарова. Її приміщення-це одна з кількох кам'яниць купця Л. Наппе. Piг вул. Зварицької-Cічових Стрільців займав дім з олійнею Вайнгартена Він же тримав корчму, торгував горілкою і пивом. Сестри, вчительки державної жіночої школи на вул. Т. Шевченка Осипа та Софія Ольшанські мешкати в будинку 22. У них в комірному проживав упродовж 1924-1925 навчального року директор приватної української гімназії, письменник, автор глибоко психологічної антивоєннної повісті-поеми шедеврального художнього рівня "Поза межами болю" Осип Турянський. 

Через декілька домів знаходилась пекарня Войтовича і склеп О. Кузьмина. Далі діяла олійня Шепселя. На місці будинку N 35 стояв інший, не такий добротний, а дерев'яний. Тут приймала бажаючих дізнатися про своє майбутне ворожка на картах. А ще вона вміла ставити банки, п'явки, готувати зілля. Також змітувала вугілля й олово: кидала їх, розжарених, на холодну воду і вгадувала хворобу, вроки тощо. Неподалік у будинку N 46, майже навпроти Горницьких, проживала сім я Юліяна та Юлії Грущаків. Чоловік закінчив Дрогобицьку гімназію і правничі студії Вільнюського університету в Литві. Дружина була доброю кравчинею. Ошатна кам'яниця o 55 належала урядникові ізби скарбової Дрогобицького магістрату Олександрові Горницькому 1874-1961, відомому своїм довголітнім безкорисливим опікунством над сирітськими дітьми місцевих українців у захоронці-притулку на нинішній вул. О. Довбуша. За Австрії цей заклад від Товариства Руська захоронка існував у будиночку на розі вул. Трускавецької-Bійтівської Гори.

Від вул. Зварицької до вул. М. Тарнавського веде вул. Вербова. Згадана вона тут із приводу побутування в старому Дрогобичі дещо грубуватого прислів'я:  - "Ти дурню з кривої верби!" Так лаяли ошуканця, махляра при його спробі обдурити покупця. Простора толока- власність отців Василіян -була там, де нині СШ-5. Люди винаймали цю землю на сінокоси. Широкий дерев'яний будинок N 92 за СССР перетворили на музей Г. Геврика. У старі часи дім був удвічі вужчий. Тут містилася 4-класна школа, яку відвідувало 60-70 дітей. Учні 1-2 класів навчалися разом, 3-4 класів- окремо хлопці і дівчата. Викладали польську мову, рахунки, релігію, а в третьому і четвертому класах додавалась німецька мова. Вчителювали Я. Яновська, I. Думін, Г. Комарницький, В. Бучацький, Стояновський, Т. Кондрат та ін. На місці будинку N 100 стояла хата під стріхою Івана Яціва з великою кімнатою і сіньми. Там до 1911 р. діяла читальня Просвіти. Хору не було. Драматичним гуртком керував конципієнт помічник адвоката Я. Олесницького Белкот.

Хатки під N 120 i N 146 належали відповідно дякам церкви Св. Трійці Знаку та церкви Різдва Пресвятої Богородиці В. Вельгушу. Неподалік, у будинку N 117, мешкав вуличний війт, у хаті під o 174 - сім'я Булькевичів, п'ятеро доньок яких стали монахинями, під 182-жупний робітник Легедза, а в наріжному будинку справа - інспектор шкіл Гампель. З ними довгий час сусідувала корчма єврея Вольця. Повертаючись із базару, селяни не минали нагоди пропустити в ній чарку-другу. Так було в усіх корчмах. Ліворуч на чималу відстань тягнулися мочари, болото. Після Другої світової війни цю ділянку передали для забудови дрогобичанам. Вони її осушили, впорядкували, посадили сади, розбили грядки, клумби з квітами. Якщо колишні господарі дивляться з неба на кінцеву частину вул. Зварицької, то, напевно, не можуть її впізнати, настільки вона змінилась.

 

 

Джерело: "Дрогобич і дрогобичани" Роман Пастух                                                                                                                     "Вулицями старого Дрогобича" Роман Пастух

Hosting Ukraine