Це третій заклад у ряді духовних інституцій, які утворилися на наших теренах з часів виходу Української Греко-Католицької Церкви із підпілля. Першим була, властиво, семінарія під назвою „прискорена група” чи група „прискореного навчання”, започаткована ще у 1989 р. Головною причиною створення був щораз більший розмах, якого набував рух за легалізацію УГКЦ, що проявлявся в організації так званих ювілейних богослужінь з нагоди 1000-ліття хрещення України. Фактично, вони відбувались уже із 1988 р., однак ідея була настільки ефективною, що святкування 1000-ліття продовжили ще на один рік. У 1989 р. воно, неначе хвиля, починаючи із далеких карпатських сіл, накочувалось із щораз більшою силою до міст, включно із величними богослужіннями у м. Львові. Останні мали місце у 1989 р., де у них брали участь приблизно 250 тис. людей. Цілком зрозуміло, що цей рух виглядав досить спонтанним, але потреба забезпечень цих ювілейних богослужінь уже виявляла недостатність священиків, які на той час були у підпіллі.
Іншими словами, масштаби відродження Церкви перевищили її реальні можливості, які вона тоді мала. Зрештою, той склад священиків і їх кількість, які були більш-менш оптимальними для умов підпілля, очевидно виявились недостатніми в умовах легалізації Церкви. Тому, передбачаючи зростання потреб у священиках, і, з другого боку, бачучи, що потік бажаючих священства зростав у міру участи у цих богослужіннях, виглядало так, що потрібно було створити щось, щоб піти назустріч новим викликам часу, які, по суті, були невідкладними. Ось чому виникла ідея першої семінарії, яка абсолютно не нагадувала ту, що є зараз, оскільки сучасні умови тоді були лише мрією.
Отож, виникла перша семінарія на базі приватного помешкання у м. Самборі, яке, одночасно, служило і за каплицю, і за кімнату для навчання. Показними у цьому плані є постаті таких отців, як: Микола Куць, Михайло Волошин. Саме вони були ініціяторами заснування курсу. Згодом запросили о. Мирона Бендика. Спільними зусиллями вони визначили основні напрями навчання. Таким чином, у Самборі з кінця 80-хх років з осені розпочалися систематичні заняття. Поступово зростала кількість групи студентів, починаючи з 8-10-ти, і за деякий час їх уже було 20. Природно, виникала проблема із приміщенням, у якому з ними можна було б займатись. Студенти збиралися із цілої Львівщини. Також були і такі, що, почувши про відродження нашої Церкви, залишили православні духовні семінарії і просилися на навчання до семінарії УГКЦ. З одного боку – барвисті очікування, а з іншого – скромні можливості, з яких там у Самборі можна було виходити.
Безсумнівно, тут важко не зауважити Божий провід в усьому, що відбувалось, оскільки з 1 грудня цього ж таки року, коли повернули назад церкву Святої Тройці у Дрогобичі із певними приміщеннями у ній, виникла ідея перенесення семінарії у більші приміщення, які там були. І вже з грудня 1989р. семінарія із Самбора була перебазована у м. Дрогобич, де була церква і де можна було молитися, а також декілька кімнат, у яких можна було б займатися. До цього спричинилися вищеперераховані отці. Отож, сама семінарія почала свою активну діяльність із цього місця. Незабаром буквально до січня-лютого 1990р. кількість її студентів, які приїжджали на навчання, збільшилася до 150-ти. Безумовно, ці заняття відбувалися вечорами, оскільки у цей перехідний етап студенти працювали на державних роботах або навчалися у різних навчальних закладах, а ввечері доїжджали в Дрогобич на навчання. Відразу після цього виникла проблема узгодження цього спонтанного закладу із єпископом нашої Церкви, щоб він мав усі ознаки церковности і благословення. Таким єпископом став владика Юліян Вороновський, який вже на той час (1989-90рр.) вийшов із підпілля. Отці звернулися до нього із проханням взяти під свою пастирську опіку цю першу спробу семінарії на теренах нашої Церкви. Також для проведення занять вони залучили у Дрогобичі ще й інших священиків. Зокрема, історію Церкви викладав о. Василь Говера (парох села Верин на Миколаївщині); також займався із студентами отець Василь Цихуляк – настоятель церков у Сільці та Копці. Звісно, важко було говорити про те, що із цього може виникнути, бо були екстремальні умови: недостатність місця, викладачів, не було створено якоїсь програми, бо й не могло ще бути створено. Суть феномену цієї семінарії полягає у тому, що це було таке перше утворення в Українській Греко-Католицькій Церкві, бо вже з кінця січня початку лютого 1990р. почала функціонувати духовна семінарія у Львові при церкві Преображення Господнього, де відбувалися виклади, і де студенти відвідували заняття. Відповідно, дрогобицькі отці зробили реорганізацію у своїй семінарії, а саме: виділили так звану прискорену групу із студентів, які, як виявилося, мали достатній рівень знань, тобто вищу державну освіту, і мали талант. Адже були студенти з різними можливостями та здібностями до навчання.
Отже, близько 120 студентів, які потребували довшого навчання, було відправлено до Львова, а залишено групу, яка, доклавши певних зусиль, могла у скорому часі бути готовою до священичих свячень, оскільки у 1990 р. почалася лавина переходів цілими парохіями до УГКЦ, що автоматично означало різке зростання потреби у священиках, де кожен із них мав обслуговувати 2, 3, 4 а не раз і 5 парохій. Це служіння вони поєднували ще і з працею у семінарії. Тому виділено було 35 студентів, які, через те що стали „прискореною групою”, розрахувались із своїх місць праці і були переведені на стаціонарну форму навчання. Вони проживали в готелі Червоне Прикарпаття і харчувались в одній із дрогобицьких їдалень за домовленістю. Усе це виглядало наступним чином: студенти працювали у місті, тобто вже не доїжджали у Дрогобич; зранку у церкві Св. Тройці були на Божественній Літургії; після сніданку ішли на заняття, які тривали цілий день (це 4-5 пар на день). Було запрошено викладача з морального богослов’я, покійного отця Василя Михайлюка, який тут днював і ночував, оскільки цей курс був надзвичайно необхідним. Окрім цього, викладали: історію Церкви, літургіку, догматичне богослов’я – словом, весь той мінімальний набір предметів, які були прямо необхідні для майбутнього священика.
Тридцятого грудня 1990 р. була висвячена перша група священиків (8-10) і три групи по 35. Ці висвячення здійснював владика Юліян Вороновський. Нововисвячені ієреї одразу мали переходити на парохії у різдвяний період. Літургійна практика тривала декілька днів, після чого одразу відбувалось розприділення по парохіях. Воно й не дивно, бо тоді, у 1991 р. для отців неможливо було обслужити всі парохії на Різдво. Наступна група священиків (12-15) була висвячена 17 березня того ж року якраз перед Пасхою. Отже, у ці багаті на сповіді дні вони вже допомагали сповідати. Останні свячення відбулись у кінці травня із кількістю понад 20. Властиво, так закінчився цикл свячень прискореної групи, і одночасно завершила своє існування перша Дрогобицька Духовна Семінарія.
Друга семінарія під назвою Богословського факультету Єпархіяльного Катехитичного Інституту була створена декретом владики Юліяна у 1996р. Функціонувала вона за структурою раніше створеного катехитичного інституту як богословський факультет цього інституту. З вересня почалось навчання. Було набрано дванадцять осіб. Це був перший і єдиний курс Дрогобицької Духовної Семінарії. На той час уже існував певний склад викладачів. Рік за роком набирався все новий і новий курс. Незабаром сформувався 5-річний курс навчання, і у 2001р. був перший випуск цієї другої семінарії, яка мала назву богословського факультету. Навчання проводилось протягом шести днів.
Початок третьої семінарії – певна реорганізація Катехитичного Інституту. Вона відбулась у вересні 2003р.: із Катехитичного Інституту був виокремлений богословський факультет, який і отримав назву Дрогобицької Духовної Семінарії блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія, єромонахів дрогобицьких, оскільки перед тим відбулась їх беатифікація у Львові папою, і, таким чином, семінарія отримала дрогобицьке закорінення і навіть назву. Ця реорганізація охопила і структуру навчання у семінарії, а саме: воно стало проводитися у режимі п’ятиденному, але шестирічному. Дрогобицька духовна семінарія блаженних священномучеників Северина, Якима та Віталія - єпархіальна семінарія Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, яка за умов і викликів ХХІ ст. виконує важливе завдання духовної, інтелектуальної та гуманітарної підготовки кандидатів до священства, продовжуючи традиції духовних шкіл, які на цих теренах плекалися в рамках древньої Перемиської єпархії від XVIІI ст., зокрема Перемиської духовної семінарії, створеної на поч.ХХ ст. і в руслі переслідування УГКЦ закритої комуністичною владою у 1945 р. Таким чином Дрогобицька духовна семінарія, започаткована на хвилі відродження структур УГКЦ наприкінці 80-их-на початку 90-их рр. ХХ ст., може вважатись спадкоємицею семінарії Перемиської єпархії, однією зі спадкоємиць якої є заснована у 1993 р. Б. Самбірсько-Дрогобицька Єпархія УГКЦ.
Статут семінарії і семінарійний Устав передбачають різні управлінські структури – колегію на чолі з ректором, професорсько-викладацьку раду, студентське самоуправління на чолі з деканом семінарії, обраним семінаристами. Навчання в семінарії триває шість років за п’ятиденним навчальним тижнем. Молитва в каплиці, навчання в аудиторіях, користування бібліотекою, комп’ютерним класом із виходом в Інтернет, харчування в трапезній і проживання в комфортабельних европейських умовах, можливість занять спортом – все знаходиться під одним дахом. Випускники семінарії працюють як священики на території Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ й поза її межами, а зокрема у Російській Федерації, Казахстані, у Києвській Архиєпархії, Донецько-Харківському і Кримському екзархатах, у США, належать до монаших чинів. Дехто з випускників продовжують навчання як в Україні, так і за кордоном.
Коли семінарія розпочинала свою працю, то початково розмістилася в пристосованих приміщеннях аптечного складу, майже повністю зруйнованого, а тоді капітально відремонтованого Церквою. У міру зростання чисельності студентів, у 1998 році для потреб семінарії були надані відремонтовані приміщення в комплексі храму Пресвятої Тройці, в котрому майже десять років семінаристи молились і брали участь у літургійному житті парохії. 24 червня 2006 року 2001 році відбулося урочисте відкриття нового корпусу, що повністю проектувався і будувався як семінарійний дім. Це мало символічне значення: для семінарії відкрився новий етап існування з новими завданнями і цілями. либоко увійшовши за минулі десять років у східну візантійську традицію, викладачі досягли поставленої мети, сформульованої під час створення семінарії. Тепер ставимо перед собою наступну мету – доповнити вже закладені візантійські підстави рідною, київською традицією – величною тисячолітньою будівлею, зведення якої продовжується і в наш час.
Інтенсивну працю над дослідженням київської традиції ми проводимо вже декілька років. Для викладачів, котрі вже дозріли до написання підручників, плануємо створити оптимальні умови праці (наприклад, через запровадження практики так званих суботніх років). Щодо підготовки кадрів викладачів, то ми плануємо через декілька років мати ситуацію, коли з кожного важливого напряму праці в нас буде по два спеціялісти, що дозволить забезпечити тяглість традиції, випрацюваної за десять років. Семінарський часопис Слово маємо намір розвинути до рівня серйозного богословського періодичного видання, котре виходитиме у видавництві семінарії. Процес індивідуального формування духовної особи у Семінарії побудований на пошуку гармонії між внутрішнім і зовнішнім світом при збереженні чіткої ієрархії вищості і плекання Духа: Духа не гасіте (І Сол. 5,19), В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господові служіть (Рим. 12,11).
Людина може підчинити себе законові і покірно виконувати його. Холодне виконування закону і уставів, регулярність і видима старанність у виконанні завдань наставників, встановлена тільки розрахунком і прагматичністю, стриманість і чесність у поведінці, ще не є показником справжнього вдосконалення духовного життя.
Все це може вважатися позитивом, але допоки воно не носить у собі Духа життя у Христі, не матиме ніякої ціни перед Богом (Теофан Затворник. Настанови Духовного життя). В переданні Церкви завжди наголошувалось, що фундаментом, на якому має базуватися вся діяльність майбутнього священика, є духовність. Саме духовність повинна стати для кожного семінариста внутрішнім мотиватором, який “спонукатиме” сприймати семіанрійні правила не як мету перебування, повинність чи обмеження людської свободи, але як засіб, який вестиме до глибшого розуміння християнського і священичого покликання. Дуже важливе місце займає храм у процесі формації семінариста до священства. Храм є осередком не лише духовного життя та розвитку, але й усього життя семінарії. Жодна пам’ятна подія не відбувається поза стінами чи принаймні не без участи семінарійного храму. Це і святкування, і проведення урочистих Богослужінь (напр., початок та закінчення навчального року), і реколекції, і різні зустрічі, і багато інших заходів. Функції храму попередньо переймали визначені аудиторії для спільних молитов, семінарійна маленька капличка і, в основному, Дрогобицький катедральний храм Пресвятої Тройці, який, через відсутність власного семінарійного храму, став центром молитовного життя семінарії. Переважаючу частину молитовного часу проводили саме в ньому.
Це богослужіння добового літургійного кола – Вечірня, Повечір’я, Північна, Утреня, Часи, Свята Літургія, внутрішньосемінарійні молитви. А також щонедільні Літургії, святкові богослужіння, богослужіння Постового та Пасхального циклу, молебні, акафісти, нічні чування, часто архиєрейські, які неодноразово звершувались у супроводі семінарійного хору. Усі ці молитви та богослужіння позначені важливим характером єднання, спільнототворення.
Джерело: Дрогобицька Духовна Семінарія блаженних священомучеників Северіяна, Якима та Віталія.
