Найбільш резонансною з усіх карних справ ґродського суду від початку його існування аж до ХХ ст. було засудження в 1752-1755 рр. сумновідомого жидівського орендаря дрогобицьких королівських маєтків, жорстокого лихваря Зельмана Вольфовича до страти із заміною вироку на довічне ув’язнення. З-поміж цікавих цивільних справ початку ХХ ст. слід згадати позов одного дрогобичанина до свого сусіда, чий когут наробив йому в городі шкоди і через якого вони не на жарт посварилися. Справу розглядав суддя Борило (чи Барило) і полагодив спір у стилі Соломона. Позаяк господар не наказував когутові йти гребтися в чужому городі й, отже, господар не винен, суддя визнав винним когута і звелів замкнути його до цюпи. Водночас і господар когута, і скаржник мусили тричі на день почергово носити ув’язненому когутові корм. З околиці до центру міста було далеченько, через що фактично втрачався щодругий день, і сусіди швидко помирилися.
За часів Австро-Угорської імперії колишні ґродські суди отримали назву повітових і обслуговували цілий повіт. Для них були споруджені добротні кам’яні приміщення. Зокрема, на початку ХХ ст. на вулиці Стрийській у Дрогобичі виросла велика мурована будівля повітового суду, одна з найбільших таких у Галичині. Крім 20 суддів, там працювала судова канцелярія включно з судовими виконавцями, тимчасова в’язниця з терміном утримання під вартою до півроку і в’язнична служба, після чого засуджених до позбавлення волі відправляли в тюрму «Бриґідки» на Гірці. Загалом у суді налічувалося близько 100 суддів і урядників. Щодо зарплати, то вона була дуже значною, щоб чиновники не подумували про хабар, хоча про явище хабарництва в старому суді інформація відсутня.
У міжвоєнне двадцятиріччя Західна Україна знаходилася під польською окупацією. Нова колоніальна влада перейменувала повітовий суд на ґродський, тобто міський, або, по-нинішньому, суд першої інстанції, а окружний апеляційний суд перевела до Самбора. З огляду на значення Дрогобича в своєму реґіоні Дрогобицький ґродський суд був найбільший і найзавантаженіший справами в колишній Австро-Угорщині та Польщі, незважаючи на збільшення суддівського корпусу до 30 осіб. Це пояснювалось унікальним становищем міста як центру Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну з численними компаніями, фірмами, банками і т.ін. Саме тому левову частку всіх судових справ становили ті, котрі були так чи інакше пов’язані з видобутком нафти. Нерідко слухання справ у суді затягувалось ледь не до півночі. Практикувався розгляд простих справ, зокрема пов’язаних зі спором сусідів, з виїздом на місце, скажімо, на околичну вулицю Болонну.
Кандидат на суддю мусив закінчити платні університетські юридичні студії і здобути наукове звання маґістра права, пройти обов’язкове безплатне, семирічне за Австрії і п’ятирічне за Польщі, стажування в ролі судового апліканта (мінімальну платню він отримував із фонду начальника суду). Лише за умови належного фахового рівня і бездоганного минулого кандидат міг претендувати на посаду судді. Суддів не обирали на певний термін, а призначали на посаду до досягнення пенсійного віку. Причому вони, як правило, мусили бути немісцевого походження, щоб уникнути земляцтва, свояцтва, кумівства, родинності тощо при розгляді справ. Звільнення судді з посади відбувалось у випадку порушення ним закону через дисциплінарне провадження. Як за Австрії, так і за Польщі більшість суддів становили поляки, але чимало було й українців, яких цінили за високий професіоналізм і тримали на посаді через брак своїх кадрів. Серед них варто згадати суддів Юрія Дроздовського, Михайла Терлецького, Степана Шухевича, Миколу Бодруґа, а з суддів пізнішого часу – Маляркевича, Рогозинського, Маленького, Лещишина, Буганського, Бобринського, Галяревича, Полянського, Химку. Декілька з них навіть співали в церковному хорі храму Пресвятої Трійці, а що всі брали активну участь у громадському житті, то й не варто нагадувати.
Проте на початку 1930 рр. польська влада скасувала австрійське судове законодавство і затвердила своє, яке дозволяло під надуманим приводом усувати всіх нелояльних суддів. Це фактично викликало чистку суддівського корпусу, після якої суддів-українців майже не залишилось. Позбулись посад судді Осип Костшемський, Юрій Срібний, Володимир Кузик, Володимир Кобрин, Рогозинський, Ястремський, які переважно зайнялись адвокатською практикою, а ще кількох перевели суддями в глибину Польщі. Від серпня 1944 р. Дрогобич далі служив адміністративним центром Дрогобицької області. Старе приміщення суду знову займало обласне управління НКВД, а після його поділу на НКГБ-МГБ і МВД – перше. Для Дрогобицького обласного суду відвели значно менше триповерхове приміщення на вул.Стрийській майже навпроти цього будинку (нині там знаходиться міська міліція і відділ СБУ). Створені наприкінці 1944 р. три дільниці міського суду, де працювали по одному судді, секретареві суду (канцелярії), секретареві судових засідань, судовому виконавцю і машиністці-друкарці, були розташовані у приміщеннях на нинішніх вулицях В.Чорновола-Лесі Українки, Г.Коссака і Січових Стрільців (у дворі міської стоматологічної поліклініки). Районний суд розташовувався в Трускавці.
Після ліквідації в травні 1959 р. Дрогобицької області з трьох дільниць міського суду створили дві, а невдовзі їх реорганізували в два міські суди, котрі залишились у попередніх приміщеннях. У міських судах Дрогобича залишили по одному судді. Ще згодом їх об’єднали в один міський суд із трьома суддями, який до 1989 р. працював у приміщенні на вул.Лесі Українки, звідки перейшов у довоєнне приміщення гірничого уряду на вул.Війтівській Горі. Зі створенням Трускавецького міського суду районний суд у складі теж трьох суддів перевели до Дрогобича в будинок на розі вулиць В.Чорновола-Лесі Українки. У 1989 р. йому передали звільнене приміщення міського суду. Від 2004 р. два суди об’єднано в один міськрайонний суд із фактичними двома дільницями. Це лише пристосовані для судочинства будинки, і судді та працівники суду можуть хіба мріяти про умови праці суддів за Австрії та Польщі. В особливо непривабливому стані знаходиться приміщення районної частини міськрайонного суду. На початку 1950 рр. у приміщенні Дрогобицького музично-драматичного театру за суворого пропускного режиму відбулось закрите судове засідання, на яке допустили тільки працівників партійно-совєтських і репресивно-каральних органів. У залі судили кількох учасників боротьби за волю України, визнали їх винними і засудили до страти. Невідомо, з якої причини обласна газета Радянське слово вмістила про цей процес заздалегідь процензуровану тенденційну статтю, котра залишилась чи не єдиною її публікацією на тему боротьби ОУН-УПА. З іншого боку, суд на основі совєтського і республіканського законодавства як майже точної копії першого розглядав у зростаючій кількості цивільні, майнові та інші справи.
Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. і всеукраїнського референдуму на підтримку Акта про державну незалежність України 1 грудня 1991 р. суди опинилися в нових умовах, але при старих нерозв’язаних проблемах. По-перше, ще тривалий час залишалося в силі злегка «поправлене» совєтське законодавство. По-друге, гостро бракувало текстів законів, котрі змінювалися і доповнювалися ледве чи не щодня, і судді мусили користуватися газетними публікаціями законів і доповнень до них. Власні суддівські примірники книжкових видань із текстами законів аж рясніли вклейками вирізок із газет. По-третє, через економічну кризу різко погіршився фінансовий стан судів. Доходило до того, що не було коштів надіслати поштою навіть судового повідомлення, чим і на чому друкувати документацію, не кажучи про новітні технічні засоби. По-четверте, далі відчувався брак належних приміщень. По-п’яте, в судові органи широко проникла корупція, через що різко зменшилась довіра до них. По-шосте, не залишилось інституту народних засідателів як інструменту противаги суддівському суб’єктивізму і зацікавленості, через що іменем цілої України промовляє аж… одна-єдина особа – сам суддя. Адже секретар судових засідань – чисто процедурна, технічна посада. На час написання нашої статті більшість цих та інших проблем так і не було розв’язано.
І все ж третя гілка влади якось давала собі раду і виконувала обов’язки. Хоча «вал» справ за період незалежності збільшився до чотирьох тисяч на рік, що в перерахунку на одного суддю складало 500 справ, однак завдяки створенню адміністративних судів ці справи відійшли до них, і в Дрогобицькому міськрайонному суді їхня кількість зменшилась до 700-800 на рік. Судді змогли ретельніше працювати над документами справ, підвищувати свою кваліфікацію і вперше в історії суду навіть обійняти посади у судах вищих інстанцій. Зокрема, суддя Степан Матолич очолював Трускавецький міський суд, звідки перейшов на посаду судді, голови ради суддів Вищого Адміністративного суду України. Суддями Апеляційного суду Львівської області стали колишні дрогобицькі судді Дмитро Старунський та Ігор Обрізко. А Володимир Галин очолив Самбірський міськрайонний суд Львівської області. Фаховий рівень, досвід ще кількох суддів теж відповідає вимогам до суддів вищих судових органів. На жаль, уперше в історії дрогобицького суду трапилося й кілька прикрих випадків із окремими суддями, що мали значний резонанс серед громадськості та в пресі.
Як би там не було, а колектив суду, і передусім судді, прагнуть виконувати свої складні й відповідальні обов’язки відповідно до суддівської присяги і посадових обов’язків. Водночас вони вірять, що зі зростанням економічної бази держави вона забезпечить судам умови і можливості для діяльності суддів відповідно до сучасних умов і вимог.
Джерело: Історія створення Дрогобицького міськрайонного суду
