ЛІШНЯНСЬКИЙ МОНАСТИР СВ. ПРОРОКА ІЛЛІ (XVII-XVII СТ)

Тема монастирів Перемишильщини зібрала чимало наукових праць. Дослідників цікавила передусім діяльність великих осередків чернецтва, які відігравали провідну роль в церковному минулому нашого краю (Лаврівський, Самбірський, Добромильський, Перемишльський, Дрогобицький). Проте, як відомо, в дану епоху переважали малі обителі, в яких проживало від 6 до 8 ченців. Так було, зокрема, і на Дрогобиччині до кінця XVII ст. (Ління, Летня, Дережичі). На жаль, цій проблемі дослідники не приділяли окремої уваги. Дослідження історії монастирів Галичини розпочалось зі складання каталогів та шематизмів ЧСВВ. На основі джерельних матеріалів XVIШ ст. М.Коссакові (ЧСВВ)' вдалося зібрати відомості про існування монастиря в Лішні. При складанні каталогу автор намагався віднайти вірогідні писемні згадки та встанови на їх підставі хронологічні межі історії монастиря. 3 плином часу виявлялися нові Джерельні свідчення, які вносили корективи та уточнення до поданих раніше відомостей. Так, Ю.Никорович (ЧСВВ) доповнив свого попередника новими даними про монастирі Перемишльської єпархії, спростувавши ряд відомостей на основі нових документів". Згадані матеріали були використані при написанні "Stownika Geograficznego..."

На початку XX ст. історіографічна база дослідження поповнилась кількома публікаціями, в яких узагальнено зібраний раніше статистичний матеріал, а також проаналізовано ряд архівних Акументів. Так, В.Хотковський4 подав досить детальний опис дації монастирів Дрогобиччини за правління Марії-Терези. Автор використав архівні джерела Bідня, Кракова, Львова, подавши деякі з них у додатках. I.Крипякевич, з'ясував, що ряд монастирських привілеїв сфальсифіковані. Ці обставини спонукали дослідника до перегляду праць М.Коссака (ЧСВВ) і О.Никоровича ((ЧСВ), В новоукладеному каталозі середньовічних монастирів Галичини стверджувалось, що королівські привілеї, надані Лішнянському монастиреві, дійсні. Особливої уваги заслуговують топографічно-статистичні розвідки М.Ваврика (ЧСВВ)". На підставі критичного аналізу архівних джерел він виправив помічені неточності, допущені його попередниками. Передусім, авторові вдалося уточнити час виникнення та інкорпорації монастирів до Чину, який в історичних публікаціях подавався по-різному. Наукову цінність становлять додатки, до яких увійшли неопубліковані документи (каталоги Василіянського Чину другої половини XVIII ст.). Першу спробу ширшого узагальнення матеріалів з історії монастирів Дроrобиччини зробив О.Купранець (ЧСВВ). Він подав загальний огляд чернечого життя нашого краю, синтезувавши науковии доробок своїх попередників. радянський час проводилися здебільшого мистецтвознавчі дослідження монастирів. Відреставрована 1969 р. монастирська церква Св.1ллі в Монастирку Лішнянському була визнана одним в кращих зразків галицької церковної архітектури XVII ст. Серед публікацій останніх літ привертає увагу творчий доробок Iсидора Патрила (ЧСВВ)", який подав ретроспективний огляд істори Чину із короткими відомостями про окремі монастирі. У даній статті ставимо собі за мету дослідити діяльність Лішнянського монастиря в нерозривному зв'язку із релігійно- духовними процесами, що відбувалися на теренах Перемншльськой епархії у XVII-XVIII ст. Нами використано ряд актових джерел (королівські привілеї, інвентарний опис, каталоги ченців Святопокровеької провінції), які за piвнем інформативності та репрезентативності е найбільш цінними для епохи середньовіччя.

Монастирі приділяли першочергову увагу збереженню майнової документації, яка використовувалась при розгляді судових справ. Хоч так зв. "майнових" справ збореглось найбільше, це не може бути підетавою для висновку, що господарська діяльність домінувала в монастирському житті". Королівські привілеї Яна Казимира від 1663 р. i 1666 р. та Яна I Собеського від 1681 р. i 1691 р. дійшли до нас у копіях, які були внесені до "Книги запису копій привілеїв польських королів і австрійських iмператорів наданих . Незважаючи на відсутність оригіналів згаданих джерел, сумніватися в іх вірогідності не доводиться. Основою цих джерел с юридично- правова канва. У них конкретно відображені права і володіния землевласника. Привілеї надавалися не тільки новопризначеним iryменам, але й з нагоди обрання нового короля, оскільки монастир знаходився на землях королівських столових маєтків і тому був постійно в центрі уваги влади. Надання королівських привілеїв було спрямоване на покращення фінансового становища та юридичне оформлення нових землевласників із зазначенням їх прав та обов'язків. При визначенні меж володінь часто згадуються різномангтні топоніми, що зумовлюе певні проблеми при перекладі тексту, а також при локалізації місцевостей. У привілеях можна виділити певні структурні одиниці: 1.Вступ церквам, монастирям" у 1780-1887 рр." — вказано ім'я, титули, королівські володіння та причини й мета надання нового привілею; 2. Основна частина-про призначення нового ігумена з переліком конкретних землеволодінь і прав монастиря; 3.Заключна частина містить в собі юридичні переконання і запевнення в непорушності землеволодінь і прав монастиря. Фрагментарні витяги з привілеїв уперше подані у шематизмі Коссака.

Нам удалося віднайти повні тексти привілеїв (у копіях), які вмішують цінний фактологічний матеріал про фінансово-господарське юридично-правове становище Лішнянського монастиря. За умови відсутності фундаційних документів, привілеї дозволяють з 'ясувати найраніші (з відомих) історичні відомості про монастир. Iнвентар 1803р.1", був укладений згідно наказу австрійської влади, яка взяла під контроль майновий статус монастирів, і містить онис рухомогo і нерухомого майна. Хоча він зроблений через 30 років після закриття обителі, проте дозволяе реконструювати комплекс монастирських споруд, а також окреслити розміри землеволодінь та уточнити його гослодарсько-фінансову діяльність. Поширенню культу Іллі-пророка сприяли князі, які не тільки засновували церкви та монастирі (монастир Св.1ллі в Чернігові із XII ст.), але й охрещували своIх синів на честь святого. Так, найстарший син Ярослава Мудрого отримав ім'я 1лля (-D 1020 р.) та князівський престіл у Новгороді°. У середньовіччі культ Св.Iллі в Перемишльський епархії найчастіше зустрічався в титулах частіше парафіяльних, аніж монастирських церков. 1ак, на 1772 р. 13 17 церков на честь святого тільки одна була монастирсыкою (Лішня)". Про Лішнянського найранішу інформацію (з відомих джерел) віднаходимо у привілею короля Яна Казимира від 1663р.?1 Надання його було пов'язане з малими прибутками монастиря, що, очевидно, не було байдужим владі, оскільки монастир розташовувався на території королівських столових мастків Самбірської економії і, очевидно, повинен був давати певні надходження до королівського Скарбу.

Цікаво, що король надав монастиреві право пропінації, а це, звичайно, відволікало ченців від виконання питомих релігійних функцій: «...Monaster Lisznianskij dochodu ne maja umyslilismy Мu nа Gruncie Monasterskim Browar, Winniec, Коrczmu zbudowac у z nich wszelkich pozytkow iakie kolwek sobie wymyslei y przyniasc moze .. pozwolili iakie pozwalamy tymlistem Naszym..."2. Наступні королівські привілеї надавали монастирю нові права: ".... Wolnym Urebeт na Оpal y na wszelaka Monasterska pрotszebe w lasach naszych Lisznianskim y Medwezanskim, wolnym melciem we Mlynie Lisznianskim bez miarki y czerhi ... z wolnym Prawem soli robieniem у na рогуtek Мonasterski uzywaniem tez bez zadney od kogo kolwiek przeszkody..." Згадані привілеї досить конкретно окреслюють межі існування монастиря на території сучасного Монастирка монастирських володінь: ". to iest Potok Smilow nad ktorym monaster dawnym nazwiskom Deberkа stoi Swiz od ktorey Drozka pо za Browar az ро Lisznianski wygon ktory sie ciagnie po Samborski Goscinice po tym ad Wolniawskiego Przekopu z obszarem ... do tey ze samey Swozy po nad pоmieniony Potok Smilow prze zen az po przyokopek za ogrodem Wolniczym mimo gruszki rzucony az po samy gosciniec Samborski drugim koпcеm Grunt sie Monasterski Monaster przerzeczony w tym ograniczeniu: samym ciagnie y tam kaсту, рotym z osobna zagroda Czerniecza nad Potokiem Granicznym od Uniatycz okopana lezу. Na ostatek sianotec Maminka nazwana takze od Uniatycz ... "24 Володіння монастиря зазнавали постійних змін. Так, 1681p я. II Собеський передав у розпорядження чернечої обителі Раневицьку парафію з селянськими повинностями. Згодом, 1691 р., король налав у користування монахів сіножаті в хащі Псина та урочищі Пoгаp. які не були внесені до інвентарного опису володінь економії. Цим же привілесм було закріплено за монастирем землеволодіння з соляними жупами на передмісті Дрогобича"5. Розміри володінь уточнюються тізнішими джерелами. Так, згідно із інвентарним описом (1803р.), до Лішнянського монастиря належали: поля - 49 моргів; луги - 3 морги 1688 сажнів%3 ліс, званий Діброва-36 моргів; ліс березовий - 4 морги. На території володінь монастиря проживали селяни, як користувалися землею і мали статус загородників: 1. Iван Бойко: поле, садиби, городи-I морг 146 сажнів; 2. 1лько Василик: поле-3 морги; городи - 539 сажнів; 3. Lлько Баняс: рілля- 2 морги; городи — 490 сажнів; поле - 3 морги; 4. Яцько Білах: 5. Гринь Бойко: город-777 сажнів; поле - 3 морги;B 6. Яцько Лисович: поле- 1 морг 1373 сажні; 7. Данько Лисович: поле-1 морг 1000 сажнів; город- 406 сажнів; 8. Гринь Лисович: 9. Стефан Хабриор: поле 10. Федір Кунікор: поле-3 морги 208 сажнів3B 11. Стефан Банич: поле-166 сажнів; 12. Iван Білах: поле- 2 морги 3873 еажні; 1 морг 113 сажнів; поле- 2 морги 1440 сажнів. 

Піддані повинні були виконувати покладені на них сервітути (повинності): один день панщини взимкуй улітку та прядіння по півштуки кужелі. В цілому монастирські землеволодіння становили 125 моргів 128 сажнів, до числа яких входили, крім вищезгаданих, ще niзніше відібрані ліс Погар, луги Медіна, Мамінка, Варадина" З усік своїх володінь монастир на 1754 р. отримував річний дохід у 800 флоринів, які використовувалися для потреб монастирської братії, яка в той час нараховувала 6 ченців: 1) Преподобнийо. Габріель Смольницький, ігумен; 2)0. Йосиф Концевич, вікарійB 3) 0. Йосиф Михайлевич;B 4) o. Фауст Яремкевич; 5)o. Юстініан Філянський; 6) 0. Варлаам Поморянський7. Загальні уявлення про забудову монастиря подае інвентарний опис 1803 р.: 1. Монастирська церква Св. пророка 1ллі, яка не визнана парафіяльною. Побудована із різьбленого і гибльованого дерева. Крита гоитом. У досить доброму стані. Оцінена в 200 флоринів. 2. Дзвіниця зі старого дерева. Покрита гонтом. Нахилена до землі. Оцінена в 30 флоринів. 3. Резиденція ченців, збудована з дерев яних балок та покрита гонтом. Мае 6 келій. Нахилена до землі. Оцінена в 60 флоринів. 4. Корчма, що стоїть окремо на границі володінь монастиря та занепадає. 5. Господарські будівлі: комора із ячменем та зеленими овочами, покрита соломою та оцінена в 10 флоринів; стайня для худоби та кормів, також покрита соломою та злучена із стодолою і оцінена в 10 флоринів", Таким чином, монастир Св. пророка [ллі постае перед нами як комплекс дерев'яних будівель культового та господарського призначення. Перші відзначалися кращою побудовою і оцінювалися вище. До кінця XVIПст. Лішнянський монастир Св. пророка Lллі входив до складу Перемишльської православної епархії.

Відчутні зміни у житті монахів розпочалися після переходу епархії до унії (1691 р.), щоб зумовлено не тільки реорганізацією управління монастирів, але запровадженням різних внутрішніх постанов, спричинених оформленням ЧСВВ на зразок західних католицьких орденів на теренах новоз' єднаних спархій, що утворили монастирську Конгрегацію Покрови Матері Божої, до якої увійшов Лішнянський монастир. Одночасно 13 цими перетвореннями було видано декрет папи Венедикта XIV про проведення касації або об сднання малих монастирів, котрі не могли утримувати хоча б 8 ченців. До цієї категорії увійшов і Лішнянський. У 1745 р. було запропоновано план об єднання монастирів Дрогобицького краю навколо більш заможнішого Лішнянського монастиря. Проте тоді до згоди так і не дійшли. Тільки ліквідація Речі Посполитої та входження Галичини до Австрії зумовили peалізацію давно задуманих, хоча й дещо змінених, планів. Уже 4 червня і 23 липня 1774 р. із Відня до Львова були вислані декрети, які зобов язували гrубернатора роюзглянути питання об єднання малих монастирів із більшими. Одночасно провінціал василіян в Галичині о.Онуфрій Братковський подав прохання (квітень 1774 р.) iмператорові про скасування трьох монастирів (Лішня, Летня, Дережичі) і заснування одного (Дрогобич). Прохання було від імені цілої провінції 1з поясненням, що утримування малих монастирів є невиправданим. Василіяни передбачали, що будуть мати в місті обширніше поле діяльності та служіння громаді через духовне проповідування та навчання в школі. Про це також просили і самі мешканці Дpогобича, які були готові разом із навколишньою шляхтою надати необхідні для будівництва кошти. Архімандрит звертався до губернатора, але прохання потрапило до Відня 4 травня 1774 р. і було відіслано до Галицької надвірної канцелярії. Доповідав про нього на сесї Еверс і висловив таку думку: Само собою зрозуміло, що в наших малих монастирях жодною мірою не вдасться встановити та підтримати дисциплінованість та порядок, яку великих монастирях. Тому це буде корисним для тих, хто вступае у ченці та потрібним для виконання обов'язків та Проте Марія-Тереза хотіла порадитися з губем ором покликання... щодо запропонованого об'єднання.

Було додано досить суворі зауваження: у новому монастирі в Дрогобичі число ченців не перевищувало їх загальної кількості в колишніх трьох скасованих щоб монастирях; - будівництво монастиря мало проводитися тільки за кошти василіян, отримувані від прибутків маєтків трьох скасованих монастирів. До виконання розпочатих намірів вдався о. Иоахим Маргуліс, irумен монастиря Св. 1ллі в Лішні, найстарший найдосвідченіший серед братії. Він уклав контракт купівлі землі на Лішнянському передмісті в Дрогобичі на дві чверті поля за три тисячі злотих із Миколою Яворським, котрий підписали ще напередодні об єднання, 18 листопада 1773 р. Проте дозвіл на будівництво, оформлений окремим вишезгаданим декретом Марії Терези, отримали аж через рік, 31 грудня 1774 р.29. Таким чином, до новоутвореного Дрогобицького монастиря Св.Петра і Павла відійшло все майно і землеволодіння Лішнянського монастиря, який разом із сусідніми чернечими посілостями в Дережичах і Летні послужив основою для заснування василіянської обителі в Дрогобичі. Новозаснований монастир перейняв не тільки всі фінансово-господарські і майнові надбання своїх попередників, але і духовно-релirійну традицію чернечого життя та подвигу на теренах нашого краю.

ЧЕНЦІ ЛІШНЯНСЬКОГО ВАСИЛІАНСЬКОГО МОНАСТИРЯ СВ. ПРОРОКА ІЛЛІ: БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ (1773 – 1774 рр.) 
 
Про  існування  монастиря  на  території  сучасного  с. Монастир Лішнянський знайдено найранішу інформацію у привілею короля Яна Казимира від 1663 р. Надання його було пов’язане з малими прибутками монастиря, що, очевидно, не було байдужим владі, оскільки монастир розташовувався на території королівських столових маєтків Самбірської економії. Монастирські  землеволодіння  обробляли  піддані  селяни, які посідали статус загородників. Підданих зобов’язували виконувати покладені на них сервітути (повинності): один день панщини взимку й  улітку  та  прядіння  по  півштуки  кужелі.  Загалом, монастирські 
землеволодіння на кінець XVIII ст. охоплювали 125 моргів та 128 сажнів, ще пізніше вилучені ліс Погар, луги Медіна, Мамінка, Варадина. До кінця XVII ст. Лішнянський монастир Св. пророка Іллі входив до складу Перемишльської православної єпархії. Відчутні зміни у житті  монахів  розпочалися  після  переходу  єпархії до  унії  (1691), що було зумовлено не тільки реорганізацією управління монастирями, але й запровадженням різних внутрішніх постанов, спричинених оформленням  ЧСВВ  на зразок  західних  католицьких  орденів.
 
Оглянувши загальні історичні відомості про Лішнянський монастир та окресливши матеріальні джерела його  функціонування, зауважимо,  що  розглядувана  нами  обитель  належала  до  категорії дрібних чернечих осередків Перемишльської єпархії, в порівнянні із  Добромильським,  Лаврівським  та  Спаським монастирями.  Однак економічне підгрунття цієї обителі було значно більшим у порівнянні із сусідніми монастирями у Дережичах та Летні. Упродовж  1773-1774 рр.  монастирську  резиденцію  у  Лішні населяли  в  більшості  монахи,  які,  пройшовши  відповідні  ступені духовної  формації  (послушник  –  кандидат-брат-отець, стали ієромонахами. І тільки один із них продовжував залишатися братом. Відповідного  до покликання, освіти  та  здібностей,  на  ченців  покладалися певні монастирські (ігумен, вікарій, прокуратор) та церковні (ризник,  сповідник,  катехит,  соцій)  обов’язки.  За  територіальним походженням  переважали  уродженці  із  теренів  Перемишльської землі  Руського  воєводства  (троє  ченців)  на  противагу  вихідцям  із Волинського воєводства двоє ченців.
 
Відповідно до соціального стану, у середовищі монастирської братії  переважали  вихідці  із  місцевих дрібношляхетських  родів Перемишльської  землі  (Копистинських, Вишенських,  Червінських), а значно менший відсоток становили міщани та селяни. Такий факт, очевидно,  свідчить,  що  представники  із шляхетського  стану  мали більше можливостей у здобутті духовної освіти та релігійного виховання.Загальний вік ченців становив від 36 до 66 років. Переважали монахи у віці 42 – 46 років, які перебували у чернецтві вже понад 20 років. Подана статистика засвідчує, що монастир обслуговували досвідчені ченці, які пройшли духовний вишкіл та досягнули  відповідних  результатів  у  практикувані  аскетичного  укладу життя. Вікові характеристики засвідчують, що  монастир  населяли  досвідчені  ченці,  які,  здобувши  духовний вишкіл, належно практикували основи аскетичного укладу життя. Соціальна база рекрутації до чернецтва охоплювала представників шляхетського, міщанського та селянського середовищ. Освітній вишкіл чернецтва був традиційно обумовлений навчанням у новіціаті,духовних семінаріях та студіями з риторики, філософії, теології. 
 
Джерело: Стецик Ю. "Архів Лішнянського Василіянського монастиря Св. Іллі (XVII –  XVIII ст.)"

Джерело: Дрогобицький краєзнавчий збірник. Випуск V. Дрогобич 2001

 

 

Hosting Ukraine